Операція «ЛОХ»

Правду кажучи, подібних операцій за півроку в Закарпатській Інтернет-журналістиці було вже чимало – з вишколеною регулярністю.

Відтак, особисто в мене сумніви виникають, чи це дійсно операції? Останні ж бо мали би передбачати тимчасовість, разовість. А тут, як суцільне полотно. Виглядає, наче звична буденність…

***

Менше тижня тому один з обласних сайтів проголосив себе найпопулярнішим в Закарпатті. Два вдалі «прінтскріни» (фото web-сторінок) – і ось: спершу був найякісніший, а тепер – уже й найпопулярніший. Тріумф, від якого мурашки по шкірі. Квіти в ногах, численні оплески… Нарешті его вдоволене хоча б на мить.

Але ось каверза, не минуло й тижня, і якщо зробити «прінтскріни» з тих самих сторінок – усе буде по-іншому. Інші лідери. І це навіть при умові, що вкотре «заслужено» вирізати головного махінатора закарпатського Інтернету «UA-Репортер».

Загальна відвідуваність закарпатських сайтів за останні 30 діб

Загальна відвідуваність закарпатських сайтів за 7 останніх діб

Що ж трапилося? Куди поділося лідерство? Хто підклав таку свиню? Чиїх це рук справа? Що за такі технології? Хто кому заплатив і чиї то були гроші?.. і квіти кудись зникли з під ніг, і оплесків не чутно.

Виявляється, усе просто більш-менш повернулося на своє місце. Хоча завтра знову може щось змінитися – а тому готуйтеся до чергової оргії.

Втім, незмінною залишається активність закарпатської аудиторії. Там є нюанси з індексацією (про них іншим разом), але принципово в смаках закарпатців нічого і не змінювалося. Щоправда, у тріумфальному записі «прінтскрінів» по Закарпаттю Ви не знайдете…

Вподобання закарпатських читачів Інтернету за вчора – 29.11.2010

Вподобання закарпатських читачів Інтернету за вчора – 28.11.2010

***

Уже більше півроку в Закарпатському Інтернет-просторі стабільність у лідерстві. Є три сайти – явні фаворити. Проблема лише у тому, що одному з трьох – вкрай не подобається його позиція. Про причини я здогадуюся. Втім, як і більшість закарпатських колег-журналістів.

І ось тут нагода – позиція на 5 днів змінилася.

Розумію, важко було втриматися, аби не заявити про це, про «Тріумф». Що не кажіть, більш, як півроку очікувань – випробування не з легких.

Я вже не кажу, що заява про лідерство прозвучала на другий день, після чергових зухвалих крадіжок інформації (йдеться про висвітлення першого засідання Закарпатської облради VI скликання).

Зізнаюся, якось навіть пробував нотувати подібні речі. Нещодавно надіслав на пошту «затятому» колезі цілу таблицю. Двічі. Жодної� реакції. Насправді, я й не очікував. А як ще реагують на докази провини, коли навколо лише двоє, коли немає глядачів.

Уся ця ситуація й справді нагадує театр абсурду.

Останній приклад, ще «гарячий» – обрання другого заступника голови Закарпатської обласної ради. Інформація про подію на одному з сайтів з’явилася раніше, ніж подія відбулася. Добре, що є лічильник часу в «адмінці» – ним можна крутити як циган сонцем.

***

Насправді, таке вже не вперше. Я розумію, що читачу різниці немає. Але як же щодо журналістів? Чи, можливо, варто змінити назву професії на інформаційних шулярів чи жонглерів?

От один із постійних гостей театру абсурду – авторитетний в області журналіст – запитав нещодавно у мене: гаразд, я бачу, що він бреше, але невже ти, Дмитре, ось такий лицар справедливий і завжди увесь цей час жодного разу не збрехав, не змахлював, чи ще щось?

Я не відповів на це запитання, тому що мені б і так не повірили.

Недовіра до жодної із сторін – головний доказ абсурдності. Часто це використовується, як технологія, коли оприлюднення правди не можна допустити за жодних умов. Краще вже тонути в брехнях. Згадайте уже порепаний, як китайська платівка вислів Геббельса про масштаби обману, у який має хтось повірити.

Так чи інакше, у� таких випадках – абсурдності – є два варіанти дій:

або переконувати/брехати далі, використовуючи вже не раціональні аргументи чи приклади, а додаткові засоби впливу, у дискусіях це насамперед емоції (особисту симпатію чи антипатію, дружбу, досвід співпраці, плітки, тощо);

або йти геть чи просто мовчати – і тоді навколо тебе сформується цілий міф з несказанного. Зникне він лише разом з тобою.

І то не відразу. Не вірите? Даремно. Ось я пішов у відпустку. З п’ятниці мене немає в Мережі. Усі вихідні читаю книги, бачуся з друзями, бавлюся з племінником, випиваю, сплю до обіду.

А виявляється, весь цей час я коментую на сайтах, когось провокую, вигадую таємні плани нових інтриг.

Це я дізнався вже в понеділок ввечері, коли сів за комп’ютер і переглянув коментарі на окремих сайтах. 

Знаєте, на тих же сайтах я залюбки читаю про кризу фестивалів, корупцію в Ужгороді, занедбаність обласного центру. Чому про це пишуть, хай і подекуди називаючи як О.Попович «черговим воланням в нікуди»? Мабуть, тому що болить, зачіпає.

Колеги, невже не болить професія – справа, якою займаєтесь щодня?

Можливо тому, що поки це більшість не зачіпає особисто? Розумію, значно продуктивніше домовитися про себе особисто, про власний статус, співпрацю. І результат є, і нерви цілі.

Тільки, прошу, не варто тоді нарікати на кризу місцевої журналістики, брак консолідації, ображатися, коли Вас мають за хвойд та пройдисвітів. Обіцяю, я не буду. Зрештою, я готовий визнати будь-який із закарпатських сайтів найпопулярнішим, найякіснішим, найавторитетнішим… називайте будь-який титул. Різниці ж то жодної.