Усиновлення українських сиріт іноземцями. Один з позитивних прикладів.
Матеріал, який я подаю у своєму блозі, був мною написаний ще у жовтні 2000 року, майже 13 років тому і опублікований в газеті «Старий Замок». Не дивлячись на давність публікації тема є дуже актуально і злободенною до сьогоднішнього дня – усиновлення українських сиріт іноземцями. Декілька днів тому, наш «народний» парламент умив руки від проблем сиріт, депутати не проголосували за приєднання до Конвенції з питань міждержавного усиновлення.
В 60 роки минулого століття в СРСР серйозно зайнялись питаннями будівництва комунізму. Одне з пріоритетних питання – це виховання будівників комунізму. Почались інтенсивно будуватись школи-інтернати, в яких вихованці отримували середню освіту. В 1968 році я закінчив з золотою медаллю Перечинську середню школу-інтернат. Мушу сказати, що в ті часи школа-інтернат давала добрі знання. Проста статистика: з 52 моїх однокласників 43 мають вищу освіту. І це діти з простих сімей, сироти, напівсироти, які могли надіятись тільки на державу і самі на себе. Думаю, що тут і без коментарів все зрозуміло.
Що ми маємо зараз? В більшості випадків діти-сироти просто виживають в школах-інтернатах і дитячих будинках, без всякої перспективи на майбутнє. Хоча є щасливі винятки, як моя рідна школа – Перечинська школа-інтернат, яка зараз перетворена в дев’ятирічку. Прекрасний навчальний і виховний заклад, який минулого року відсвяткував своє 50 – річчя.
Вчора прочитав в фейсбукові думки народного депутата Віктора Балоги з даної проблеми. Багато в чому не поділяю політичні погляди та методи Віктора Івановича, але думаю, що в питаннях вирішення проблем сирітства його слова щирі: «Зараз у кожного є можливість на вихідні забирати в сім’ю сиріт з інтернатних установ. Хто має таку змогу - приєднуйтеся до цієї справи. Бо держава давно умила руки від проблем сиріт, а депутати цього тижня успішно провалили голосування за приєднання до Конвенції з питань міждержавного усиновлення.
Впевнений, вони і зараз до кінця не усвідомлюють що натворили. І щоб до них прийшов розум, треба кожному депутату, наголошую – кожному, прем’єр-міністру і кожному членові уряду, усім великим начальникам і головам адміністрацій на чолі з Президентом всиновити хоча би по одній дитині. Побачити на власній шкірі легкість усиновлення, проходження усіх бюрократичних процедур, взяти на себе величезні моральні зобов’язання і лише після цього подумати – відповідально це, чи ні, коли ти, всього лише смертний депутат, одним натиском пальця забираєш у дитини шанс на сім’ю.»
Подружжя Маргарет та Роберт Фергісони з Флориди усиновили багатодітну закарпатську сім’ю. Побажаємо їм щастя у новій родині і на новій батьківщині.
Зустріч з американським подружжям Фергісонів відбулася зовсім випадково, в Чинадіївському дитячому будинку. Вони займалися усиновленням дітей. Думаю, що їхня історія могла би розвіяти велику кількість домислів, яких багато навколо цієї проблеми в нашому суспільстві.
Вибір – на Україну
Маргарет і Роберт Фергісони - прості американці з Флориди.
Роберт, 1951 року народження, 20 років прослуживши у поліції і за станом здоров’я відправлений на пенсію, нещодавно відкрив приватну фірму “Фергісон хоом інвестігейшен”, яка займається наглядом за протипожежною безпекою в житлових будинках. Крім того, він добре знається на будівельних роботах. Довгий час Фергісон працював, як у нас кажуть, “дальнобійщиком”, маючи власний вантажний автомобіль. Але згодом зрозумів, що така робота не для благополучного сімейного життя.
Маргарет, 1951 року народження, більше 25 років пропрацювала у воєнно-морських силах США у Філадельфії і після скорочення військового бюджету теж була відправлена на пенсію за вислугою років.
Одружилися Маргарет і Роберт у 1987 році. Чому так пізно? Це вже американська традиція – спочатку кар’єра і фінансова незалежність від батьків, і тільки потім - створення сім’ї. Крім позитивного наслідку, цей момент має і негативну сторону. Подружжя Фергісонів, як і багато інших сімей в Америці, через певні причини не могло і не може мати своїх біологічних дітей, і тому вирішили здійснити міжнародне усиновлення. Чому вибір припав на Україну? Причина тут досить прозаїчна – родовід Роберта має початок саме тут, його бабуся і дідусь народилися і довго проживали у Львові.
Коли Маргарет Фергісон відчула, як б’ються дитячі серця, вона заплакала…
На прикладі сім’ї Фергісонів ми спробуємо показати, як відбувається процес міжнародного усиновлення на Україні.
Спочатку необхідно звернутися у Центр по усиновленню в Києві, після чого отримати згоду, наприклад, на усиновлення дівчинки і хлопчика (як у нашому випадку), потім почати збирати відповідні документи. Юридичну і практичну допомогу по усиновленню в США надає, так зване, агентство по нагляду за сім’ями Сполучених Штатів Америки, в яке сім’я Фергісонів звернулася в квітні 1998 року. Процес оформлення документів зайняв майже півроку.
Необхідно було оформити багато серйозних паперів, з яких мало бути видно, що сім’я спроможна фінансово утримувати одного, двох чи більше дітей згідно американських норм, що члени сім’ї не скоювали кримінальні або інші протиправні дії, що подружжя здорове, що вони дійсно одружені, що їхні сімейні умови дозволяють виховувати дітей, і найголовніше – отримати рекомендацію від агентства по нагляду за сім’ями, яке буде рекомендувати американську сім’ю українському Центру по усиновленню. Рекомендація має бути об’єктивною. В іншому разі українська сторона може запросто відмовитися від послуг такого агентства, адже за нашими законами Центр по усиновленню має справу тільки з конкретною іноземною сім’єю.
Подружжя Фергісонів самостійно оформляло необхідні документи, а агентство по нагляду за сім’ями підключилось тільки тоді, коли необхідно було вивчити умови виховання дітей і дати потрібні рекомендації.
Тільки після того, як Фергісони подали необхідні документи в український Центр по усиновленню, де вони пройшли ретельну перевірку, Маргарет і Роберт отримали дозвіл, а точніше – запрошення на усиновлення в Україну.
Приїхавши в Київ, Маргарет і Роберт зустрілися з директором Центру по усиновленню Тамарою Кунько. Ця зустріч була їх першою діловою зустріччю на Україні, яка принесла їм тільки приємні враження, підтвердила рішення щодо вибору країни для усиновлення своїх майбутніх дітей.
Безпосередньо сім’єю Фергісонів займалася заступник директора Центру усиновлення Оксана Доктор, яка і допомогла їм, користуючись комп’ютерною базою даних, вибрати для усиновлення дітей з Чинадіївського дитячого будинку. Це – двійнята Мар’яна і Валерій Грубінки, 1993 року народження.
Отримавши необхідні дані і дозвіл на усиновлення, заявники приїхали в Мукачево, де в районному відділі освіти, в інспектора – Марини Янушас, яка займається питанням опіки дітей-сиріт, треба було виконати певні формальності...
Та ось уже всі бюрократичні перепони позаду - Маргарет і Роберт сидять у кабінеті Чинадіївського дитячого будинку Ірини Галецької. В кабінет запрошено Мар’яну та Валерія, сердечка яких прискорено б’ються, а в очах одночасно благання та переляк. Діти добре розуміли, що зараз вирішиться їхня доля. Маргарет Фергісон не витримала і заплакала.
Доля двійнят була вирішена. Але історія на цьому щасливому моменті не закінчилась, вона отримала неждане для американців продовження. Директор дитбудинку повідомила Маргарет і Роберту, що в Мар’яни та Валерія в цьому ж таки закладі є ще двоє старших братів – Мирон та Василь. Миттєва реакція: “Ми забираємо всіх”. Але документи були оформлені тільки на двох. Треба було повертатися в Америку і оформлювати дозвіл ще на двох дітей.
У новій сім’ї Мар’яна була щаслива, але незмірно тужила за своїми старшими братами...
Сім’я Фергісонів уже в подвоєному складі повертається у Флориду. Діти – Валерій-Роберт та Мар’яна-Маргарет — почали поступово адаптуватися до нових умов життя. Тут усе для них було вперше і незвичне: клімат, країна, мова, нові друзі-американці. Але найголовніше – два вистражданих дитячих серця отримали люблячих батьків.
Почалися будні. Фергісони продали свій будинок і купили новий, недалеко від батьків Роберта Фергісона (уже старшого).
Спочатку Валерія-Роберта та Мар’яну-Маргарет віддали в дитячий садок, а згодом і в школу, де вони почали вивчати англійську мову.
Фергісони – добропорядні католики, і для них було важливо, щоб їхні діти пройшли обряд посвячення. Ось уже і цей вагомий етап у сім’ї Фергісонів позаду, але спокою так і немає. Згадує Роберт Фергісон-старший: “Я хочу щоб наші діти виросли добропорядними католиками. Але цей світ дуже складний. Працюючи в поліції, я бачив чимало зла, і тому хочу, щоб мої діти мали змогу захистити себе ще й фізично. Отож, коли наша сім’я об’єднається, то я обов’язково буду вчити їх усіх неконтактному карате.” І далі жартує: “Нехай не тільки себе вміють захистити, але і нас, “немічних стариків”.
“Натуральні” американські діти в школі вважають за честь потоваришувати з молодшими Фергісонами, щирими і привітними малими українцями.
- Чи відрізняються американські діти від “нових українських американців” і яке ваше перше враження від своїх дітей?
Саме з цим запитанням я звернувся до подружжя Фергісонів. Ось що відповіла Маргарет:
- Так, звичайно, це, по-перше, — їжа. Наші діти, на відміну від “чистих” американців, дуже люблять овочі і фрукти. Адже ми, американці, вже звикли до “хімікатів”. Ще нам подобається в наших дітях акуратність в усьому: після їжі вони миють за собою посуд, коли встають, то обов’язково прибирають за собою ліжко, миють руки перед їдою, ведуть себе чемно. Вони завжди нас слухають, люблять і поважають. Це навіть сторонні помічають. Ми кажемо: ось, як виховали дітей в дитячому будинку на Україні.
Однак двійнята сумують за своїми братами, які залишились у далекій для них Україні. Одного разу старша Маргарет побачила, як її донька цілує світлину, прикладаючи до серця, на якій вони всі разом. Рішення було прийняте.
Маргарет і Роберт Фергісони знову збирають документи на усиновлення ще двох братів своїх дітей і меншої сестрички для Маргарет-молодшої.
Пройшло сімнадцять місяців з дня першого усиновлення. Ось і жовтень 2000 року. Старші Фергісони знову в кабінеті директора Чинадіївського дитячого будинку.
Сім’я Фергісонів зустріне Різдво у повному складі
Коли я слухав схвильовану розповідь американців про їхню підготовку до наступного приїзду на Україну, то звернув увагу на одну цікаву деталь. Подружжям Фергісонів під час їхнього першого приїзду в Чинадіївський дитячий будинок приглянулися двоє старших дівчаток. І тому, коли виникло питання, якого ж віку має бути сестричка, вони звернулися до своєї доньки Маргарет. Та забажала мати сестричку молодшу від себе. Фергісони з цим також погодилися. А згодом їх приємно вразило ще й те, що їхня Маргарет – не егоїстка. Отримавши нормальні умови для життя, вона ділиться всім цим зі своєю сестричкою.
Два тижні свого перебування в Чинадіївському дитячому будинку Роберт і Маргарет присвятили пошуку, а точніше - підбору сестри для своєї доньки, хоч додому хотілось повернутися якнайшвидше. Адже там, у мами Роберта-старшого, їх чекають діти із нетерпінням.
Маргарет-старша пригадує довгі вечори, які поки що неповна сім’я проводила в спогадах: “Ми нагадували своїм дітям, що там, на Україні, живуть ще двоє їхніх братів, і треба все зробити для того, щоб їх усиновити і привезти в Америку. Було таке, що моя донька Маргарет захотіла дорогу парасольку. Я їй сказала, що недоцільно цього робити, адже потрачені гроші можна зекономити і витратити на усиновлення її братів. Донька з радістю погодилась”. Тепер Фергісони, які довго не мали дітей, добре розуміють ті сім’ї, які мають дітей і все віддають для їхнього виховання.
Згадує Роберт-старший: “Як бувало важко, коли ми на Різдво традиційно, всі разом, сідали за стіл, на якому стояла жарена індичка. Пригадую випадок, коли Роберт-молодший почав їсти шматок м’яса і не доїв його. “Ось бачиш, - кажу, - як би було добре, якби твої брати були разом із нами. Вони б тобі допомогли”. Спочатку був веселий сміх, який перейшов у сум за тими дітьми, яких ми ще тільки збиралися усиновити”.
Фергісони дуже щасливі від думки про те, що вже наступні різдвяні свята їхня сім’я буде святкувати в повному складі.
26 жовтня, коли районний суд позитивно вирішив проблему сім’ї Фергісонів, Маргарет і Роберт вийшли на площу біля Ратуші і почули гімн України. Маргарет заплакала. Вона в події того дня побачила дуже світлий символ: день їхнього сімейного щастя – це день повного визволення України.
Після нашої розмови, яка відбулася за день до від’їзду американської сім’ї, я мав змогу сфотографувати їх з трьома “новими” дітьми на головній площі Мукачева і пообіцяв, що вони прочитають нашу газету в Інтернеті.
В Америку поїхали: Мирон-Джозеф, Василь-Кристофер Грубінки-Фергісони та Діана-Тереза-Марі Балаж-Фергісон.
Ми хочемо, щоб наші діти завжди пам’ятали, що вони - українці…
Батько Роберта Фергісона - військовий, після народження сина в 1951 році був направлений служити в Німеччину, де Роберт провів свої дитячі роки. Його перші враження про Україну - такі ж самі, як і про післявоєнну Німеччину.
- Що ви скажете про нинішню Україну?
- Ми приїхали сюди знову майже через два роки. Зміни великі. Київ став більш ошатнішим. А ще нас приємно вразило ваше місто. Центр Мукачева – це Європа в мініатюрі. Не втрачайте темпу. Робіть усе самі - і ви переможете.
Ми хочемо, щоб наші діти завжди пам’ятали, що вони – українці, і не забували ніколи рідної мови. Вони мають право самі вирішувати свою долю після повноліття, а саме: залишити українське підданство чи прийняти американське. У вільних людей має бути вільний вибір.
Фергісони мають мрію повернутися на Україну через п’ять років, але вже як туристи разом з усією сім’єю, з надією побачити ще кращі зміни. Адже діти поріднили їх з Україною.
“Старий Замок»
№ 92-93 (297-298) четвер, 9 листопада, 2000
P.S. Подружжя Фергісонів дотримали свого слова. Літом 2006 року вони разом з дітьми побували на Закарпатті. На жаль, не зумів з ними зустрітися. Був у відрядженні. Відбулась тільки телефонна розмова. Батьки і діти були задоволені своїм життям.
