Розповідь про Андрія, який мріяв стати виноробом...

Ми познайомилися з ним рівно два роки тому - під час чергового фестивалю вина на Берегівщині. Це був саме той день, коли хочеться відкритого спілкування - з новими людьми, отримувати нові враження. Коли душа є відкритою. А ще коли є файне вино!Тоді ж з’ясувалося, що у нас маса спільних знайомих та друзів. І маємо спільні захоплення. І взагалі на позитивній хвилі. Хоча б у цей день. Бо добре вино, якщо вживати його у приємній теплій компанії зігріває душу. А в Андрія воно було чудесне та запашне!

Я вже потім дізнався, що виноробством він захопився випадково. Коли познайомився з дівчиною на ім’я Андріана. І закохався. Спочатку у неї. А потім у той дивовижний процес - коли труд рук людських, що вирощують і леліють лозу, удобрюють землю, створюють необхідний мікроклімат  - перетворюється в кінцевому рахунку на світлий духмяний напій, що дарує радість.

Потім я неодноразово бував у їхньому підвалі, де відбувалося все це таїнство - народження вина. Тут серед старих діжок з червоними обручами витав дух спокою. Тут не хотілося голосно говорити і думати про проблеми, які залишилися на поверхні. Все здавалося дрібним і нікчемним.

Ми смакували вино. Андрій брав свою лоповку (це такий скляний пристрій, який потрібен, аби дістати з бочки трохи вина, але не зіпсувати його своїм вторгненням - бо цей продукт теж любить спокій, його не можна чіпати коли заманеться).

Ми розмовляли і мріяли. Кожен, звісно, про своє. Андрій, скажімо, мріяв стати виноробом. "Невже ти ще не винороб? Вино – прекрасне!", - питав я. "Ні, - відповідав він. - Потрібно ще вчитися. Тут стільки нюансів, що голова йде обертом..."

І він починав пояснювати мені який потрібен виноград, де саме його потрібно вирощувати - на яких схилах і на якій землі. Як його переробляти - швидко, поки грона ще пахнуть дощем і росою. Як готувати діжки, і які вони мають бути. Як їх провітрювати і як за малими дітьми, доглядати. Так само і за вином, поки воно молоде - слідкувати мало не кожну годину: чи не погано йому, чи достатньо всього, чи не завелася якась пліснява, чи не псується ...

Кожен з нас шукає собі місце та призначення на землі. Деякі шукають все своє життя. Андрій, скажімо виріс у Доманинцях, поблизу Ужгорода. Поруч з природою. Можливо тому і поступив на біологічний факультет. А потім захопився тоді ще новим і модним напрямком - ландшафтним дизайном. Справа і прибуткова, і цікава. Подвір’я, де жив з мамою, було його полігоном для втілення нових дизайнерських ідей. Були і перші замовлення, і досить вдалі проекти...

Однак життя змінюється. І змінює нас. Андрій познайомився з Андріаною. А в Андріани - дідусь -  відомий на Берегівщині винороб. Один із старійшин, засновник ордену вина Святого Венцела. 80-річний Балог Йосип Калманович. Колишній лікар-терапевт.

"Дідусь мріяв про наслідника, -  розповідає мені тепер Андріана. - Він хотів, аби хтось продовжив його справу. Бо лікарем був за фахом, а захоплення мав єдине - виноробство. У молодості працював бондарем, і всі діжки зробив сам, своїми власними руками. Він хотів, аби я, його онучка – і продовжила справу. А натомість захопився Андрій... Він буквально закохався у дідуся, у йго розповіді, слухав його дуже уважно та розпитував про всі нюанси. Я ж не особливо вірила, що ми потягнемо. Всі ці діжки, інструменти для мене, жінки, особливо нічого не значили. А Андрій повірив. І мене переконав, що справа дідуся має жити..."

Ось так, два роки тому Андрій переїхав до Берегова, полишив свій ландшафтний дизайн, аби присвятити себе іншому, тому, що потребувала на цей момент його душа.  

Згодом вони разом беруть участь у фестивалях вина. Спочатку з винами дідуся (фірмовими Гаршлевелю та Мускатом), а потім вже і з власними. Отримали кілька нагород - у Берегові, Виноградові та Ужгороді. Коли Андрій вперше виготовив вино за рецептом відомої Троянди Закарпаття з сорту Трамінер - і воно видалося на славу, що заслужило похвали інших виноробів - радів як мала дитина.

Вони почали мріяти. І я мріяв разом з ними. Мріяв, що все буде добре. Що відновлять цей підвал, будуть проводити дегустації, а ми також будемо приходи у гості...

А ще він планував взяти в оренду землю - десь на Берегівських вулканічних пагорбах, які завдяки туфовій породі здатні утримувати у собі тепло, аби вночі віддавати його корінням та лозі, в врешті-решті й вину.

У далекосяжних планах було також відкрити зал дегустації в Ужгороді, в одному з закинутих старих підвалів, що у підніжжя замку, а якщо все піде вдало - збудувати Гостинний двір. А назвати його на честь дідуся-винороба «Balogh Pince» (Погріб Балога).

А на відкриття запросити всіх друзів. І ще зробити своє власне оригінальне авторське вино. При чому вже знав як саме, з яких сортів воно буде. Вже цього року мали б його спробувати...

...Того вечора вони готувалися до чергового фестивалю, що мав відбутися у селі Геча на Берегівщині. Запросили туди і виноробів. Андрій з Андріаною приготували близько сотні пляшок зі своїм вином. Були сподівання, що вдасться частково увійти у колію, покрити витрати. Бо для бізнесу купили маленький вантажний автомобільчик "Таврія", потрібне причандалля, виноград, нові діжки...

Андрій згадав, що отримав замовлення і на сливовицю. І вирішив, що встигне зварити кілька пляшок. Хоча час був вже пізній. Рано вранці потрібно було їхати... 

Досі остаточно незрозуміло що ж сталося. У міліцейському зведенні написали, що у приватному будинку знайшли молодих чоловіка та жінку в непритомному стані. Жінку вдалося врятувати, а чоловік...

"Він вірив, що в нас все вийде і заспокоював мене як міг, - каже Андріана. - Якщо щось не виходило з першого разу - казав, що спробує ще. Любив, аби ми все робили спільно. Навіть їжу ми готували разом... А ще Андрію дуже сподобалося Берегово. Казав, що після ужгородської суєти - йому хочеться спокою, його приваблювала аура старовинного містечка, ці гарні пагорби з виноградниками. Казав, що хоче мати сина і виховувати його. Навчити його всьому, що знає сам - планувати ландшафти, робити внутрішні роботи, і звісно - вино..."

Скоріш за все стався витік газу з балону. А вони, втомлені роботою, цього і не відчули. Так і заснули один біля одного. Коли їх знайшли - голова Андрія лежала на руці в Андріани, так ніби він ще щось хотів сказати, але не встиг. «Я не знаю скільки нам ще залишилося, але я хочу, аби все у нас було добре», - ці слова чомусь закарбувалися у неї в пам’яті.

Андрій Маркуш залишився у пам’яті багатьох друзів світлою, щирою і відкритою людиною. Він нікому ніколи не відмовляв у допомозі. Хоча і не всі знали куди це він раптово зник з Ужгорода і чим зараз займається. А він просто мріяв стати справжнім виноробом. І таки став ним. Бо залишилося вино, яке він зробив своїми руками. Воно солодке і прозоре.

І коли я його тепер п’ю, то згадую про наші мрії у старому підвалі, в якому ще залишилися повні дерев’яні діжки і витає дух спокою...