Закарпатська область через своє територіальне розташування належить до найбільш паводконебезпечних регіонів Європи. Дощові та тало-дощові паводки, які формуються на річках області внаслідок зливової активності, відзначаються частотою, потужністю та охопленням великих площ.

Закарпатська область через своє територіальне розташування належить до найбільш паводконебезпечних регіонів Європи. Дощові та тало-дощові паводки, які формуються на річках області внаслідок зливової активності, відзначаються частотою, потужністю та охопленням великих площ. Паводковими ситуаціями закарпатців здивувати важко, адже вони повторюються від 3 до 8 разів на рік. Проте трагічні повені 1998 і 2001 років згадують часто. Натомість повінь 13—14 травня 1970 року для багатьох є невідомою і по сьогодні. Замовчували її в СРСР зі зрозумілої причини таємності всього трагічного тодішньої системи, забутою вона залишається і зараз...

ВНАСЛІДОК СТИХІЙНОГО ЛИХА ЗАГИНУЛИ 5 ЛЮДЕЙ

Вже 37 років минуло з часу паводка в Тячівському районі. Страхітливі дні 13—14 травня 1970 року назавжди закарбувалися в пам’яті тамтешніх жителів. У ті дні з різних причин загинули 5 людей. Трагічний випадок стався з шваграми: місцевим Шелем Куном і вихідцем зі Східної України Борисом Косенком. Вони добровільно на тракторі рятували хворих із затопленої лікарні. В одній із поїздок за хворими їх трактор потрапив у яму, що утворилася від виру течії Тиси на розі вулиць Партизанської, Жовтневої, Вайди, і застряв там торцем. Так їх і знайшли через два дні втопленими за кермом трактора. Поряд із цим місцем у сквері через рік їм було поставлено пам’ятну стелу, на якій у траурному вінку викарбувано текст Указу Президії Верховної Ради СРСР від 12 березня 1971 року про нагородження їх посмертно орденом «Знак пошани».

Сьогодні тяжко уявити, що від міста Тячева могло нічого не залишитися... Тоді житловий фонд міста був пошкоджений на 90 %, 1860 будинків постраждали, з них понад 50 потребували відбудови з фундаменту. Було обстежено і складено відповідні документи про заподіяння збитків і їхня вартість на всі будинки, які були зруйновані. Крім того, необхідно було терміново оформити понад 2000 будівельних паспортів на індивідуальну житлову забудову за пільговими низькими цінами. Всім потерпілим були виплачені страхові кошти, виділені будівельні матеріали. Вирішили зафіксувати рівень води 1970 року відповідними табличками, які пізніше встановили на пам’ятниках Кошуту і трактористам-рятівникам.

ОЧИМА ОЧЕВИДЦЯ

Прояснити трагедію, яку в 1970-му замовчували, нам допоміг Ярослав Гук, член спілки архітекторів України, старший викладач кафедри міського бу-дівництва і господарства УжНУ, а тоді головний архітектор Тячівського району. Очима очевидця спробуємо відтворити картину страшного стихійного лиха, яке сталося в травні 1970-го року.

«Тячів, 13 травня, 12-та година… До мене, головного архітектора району, приїхали архітектори-проектувальники з Закарпатського філіалу Інституту проектування міст. З ними ми мали виїхати в село Бедевлю для складання його генерального плану. Під’їжджаючи до дамби, що захищала Тячів від розливу ріки Тиса, ми побачили страхітливу картину: ріка вийшла з берегів, а її води підійшли до верхнього рівня висоти дамби. Я сказав колегам, аби вони негайно поверталися до Ужгорода на тому ж самому потязі, яким приїхали, тим паче, що він доїхав тільки до Тячева (до Солотвина залізничники його не пустили)». Тоді ця картина вразила Ярослава Семеновича, проте він навіть не здогадувався, що відбуватиметься далі. Прийшовши додому, розповів дружині, що вдалося побачити, і запропонував їй поїхати подивитися на рівень річки, мовляв, можливо, нічого подібного в житті побачити більше не доведеться. «Не минуло й кількох хвилин, як дружина з плачем і криком повернулася зі словами: «Дамбу прорвало, і вода затоплює місто…»

Як розповідає далі Ярослав Гук, через годину того ж дня все раптово потемніло, місто було знеструмлено, обірвався телефонний зв’язок — все місто було затоплене. «З керівників району в затопленому місті залишилися ми двоє з А. Лупаком, голова райвиконкому був у відрядженні в Чехословаччині, заступник голови і голова райплану — у відрядженні по району, вони не мали змоги повернутися до затопленого міста. Зв’язку не було, тільки по рації ми повідомили управління комітету державної безпеки, обласну раду і обком партії про трагедію, що сталася, а ті далі в Київ і Москву.

За кілька годин затопило все, вода підмила стіни саманних будинків і дахи від них пливли перед нашими очима, мов кораблі без капітанів. На дошках, дере-в’яних уламках будівель, на зрізаних водою дахах плили домашні тварини: собаки, коти, ку-ри, сви-ні, щурі, миші... телевізори, майно людей, товари з магазинів», — згадує сьогодні Ярослав Семенович. Для контролю затоплення міста головний архітектор Тячева встановив біля будівлі райвиконкому нівелірну рейку, за якою брався відлік рівня води, а за топографічною картою міста оцінювався рівень води в інших частинах міста, який у окремих місцях сягав 3 м. Ці дані погодинно передавалися в Ужгород, Київ, Москву.

«До тимчасового районного штабу з паводка підходили люди з сіл району, вони не могли виїхати додому через стихію, просили їжу, одяг. Тоді вирішили дістати з пожежної частини гумовий човен, на ньому міські пожежники запливали в магазини, наповнювали його добром, що ще не виплило з полиць магазинів, а потім припливали до адмінбудівель, де перебували люди, рятуючись від лиха, так людей було нагодовано і одягнуто. Вміст колодязів і туалетів змішався між собою. Вода була непридатна для споживання, було організовано підвезення води на автоцистернах із Хуста. На допомогу місту прийшли військові з бронетранспортерами. Спочатку з Берегівської військової частини на бронетранспортерах з гумовими колесами, але вони не здатні були рухатися містом. Швидка течія їх заносила і це могло завдати ще більшої шкоди будівлям, тому їх терміново замінили на гусеничні бронетранспортери з Мукачівської військової частини.

Я добре знав карту міста, тому разом із військовими на бронетранспортерах брав безпосередньо участь у рятуванні людей. Нами було врятовано з дахів будівель, дерев понад 30 людей. Врятованих вивозили на залізничний вокзал, який не був затоплений, і розміщували у вагони потягів, тимчасово затриманих у Тячеві. Картина була жахлива. Крики про порятунок лунали на всіх мовах», — розповідає Ярослав Гук.

ВІДБУДОВА ТЯЧЕВА ПІСЛЯ ТЯЖКОГО ПАВОДКА

Лише третього дня вода з території міста почала спадати, знизився рівень води в Тисі. Однак це ще був не кінець, адже стихійне лихо завдало місту чималих збитків. Наступна стадія вже триваліша, чекала на мешканців Тячева — відбудова. «Для координації відбудови міста Тячева та сіл Грушева, Бедевлі, селищ Тересва, Буштино, Солотвино, які зазнали руйнувань від стихії, був створений обласний штаб на чолі з секретарем обкому партії В. Чечелем. Поступово відновили освітлення, а тимчасовий телефонний зв’язок був встановлений тільки членам обласного штабу. Згідно з генеральним планом забудови Тячева, на місці знесених водою індивідуальних житлових будинків передбачалася багатоповерхова житлова забудова, отож їх відбудова не допускалася», — вводить у курс справи тодішній головний архітектор міста. Тоді Ярослав Гук виніс рішення, яке суперечило головному плану відбудови міста: зважаючи на те, що люди опинилися на вулиці й тимчасово були розселені по всіх адміністративних і відомчих будівлях, а частина з них у новозбудованому 70-квартирному житловому будинку, який мали, але не встигли заселити мешканцями за ордерами 13 травня, дати їм можливість відбудувати власні будинки, тим паче, що там ще залишилися фундаменти, окремі стіни, сараї. Таке рішення в ті часи могло позбавити головного архітектора роботи, однак рішення таки погодили. «Виняток складав центр міста, стан якого вимагав категоричності, там пізніше були збудовані п’ятиповерхівки», — зазначив Ярослав Семенович. «І почалися відбудова, безсонні ночі, постійний потік скарг. На допомогу місту і району відгукнулися колективи підприємств усіх районів області і міст Ужгорода та Мукачева. Був розроблений проект кварталу забудови 19-, 8-квартирних житлових будинків по вул. Комсомольській. Я навідріз відмовився від проектування старих серій 8-квартирних житлових будинків, так званих «хрущовок». Поїхав за рекомендацією А. Лупака до першого секретаря Берегівського райкому партії М. Семенюка, там будувався 8-квартирний житловий будинок для працівників райкому партії та райвиконкому зі зручним плануванням, підвищеними нормами житлових кімнат і кухонь. М. Семенюк оперативно організував для мене креслення і кошторис цього проекту. Але його не можна було прив’язати без відповідного дозволу Держбуду УРСР, тоді ми звернулися за дозволом від райвиконкому і паралельно від облвиконкому. Отримали дуже цікаві від-по-віді: на лист облвиконкому надійшла позитивна відповідь, на лист від райвиконкому — негативна. Лист з негативною відповіддю я порвав, а позитивна відповідь дала можливість у майбутньому збудувати чудовий мікрорайон по вул. Комсомольській», — завершив свою оповідь Ярослав Гук.

Сьогодні повінь 1970-го, як і всі інші прикрі випадки, ввійшла в історію Закарпаття як одна з сумних подій, яка вкотре довела, що ухилитися від стихійних лих майже неможливо, а наслідки іноді бувають страшними... Основне завдання полягає в тому, щоб не створювати небезпечні ситуації власними ж руками.

***

ХРОНІКА КАТАСТРО-ФІЧНИХ ПОВЕНЕЙ НА ЗАКАРПАТТІ

Несприятлива гідрометеорологічна ситуація завжди відігравала суттєву роль у виникненні паводків. Саме природні фактори спричинили небезпечні повені 1700, 1730, 1864, 1887, 1895, 1900, 1911, 1913, 1926, 1927, 1933, 1941. Але ж, принаймні протягом останніх років, виникнення паводкових катастроф дедалі більшою мірою визначають антропогенні фактори. Важливо підкреслити, що в першій половині ХХ століття антропогенний вплив на природні ландшафти Карпат був незначний, однак тодішні уряди після кожного паводка будували потужні дамби для захисту населених пунктів, протипаводкові водосховища, створювали водні перепади тощо.

Тільки за повоєнні 10—15 років було оголено 20 відсотків вкритої лісом площі. Це не могло не вплинути на гідрологічний режим гірських річок. Тому частота повеней у повоєнні роки суттєво зросла — 1948, 1955, 1957, 1959, 1964, 1969, 1970, 1974, 1977, 1980, 1982, 1992, 1993, 1997, 1998, 2001. При цьому кожна наступна повінь супроводжувалась усе більшими зсувами грунтів та селевими потоками. Ніхто з учених сьогодні не сумнівається в тому, що переруби, які траплялися в гірських лісах, зменшували здатність лісових екосистем затримувати опади і регулювати поверхневий стік води.

За післявоєнний час на Закарпатті спостерігалося 19 катастрофічних повеней, що завдали господарству значних збитків. Перша у столітті повінь затопила місто Тячів 10—11 липня 1913 року. Наприкінці грудня 1947 року температура повітря піднялася з мінус 14 до плюс 12 градусів, у результаті повінь за добу знищила 33 залізничні мости, змила близько 60 тисяч кубометрів грунту, затопила селище Вилок і частину міста Хуст. Наступні великі повені в басейні Тиси сформувалися в грудні 1964 року, травні 1970-го, липні 1980-го, листопаді—грудні 1992-го років. Під час повені 1970 року були затоплені місто Тячів і десятки низинних сіл, 1992 року — частина Ужгорода, Перечина, а також багато сіл у Тячівському та Рахівському районах.