Любов до футболу, талант комунікування та прекрасні полотна: Талановитий шлях Золтана Мички (ФОТО)

Золтан Мичка належить до тієї генерації митців, які застали розквіт закарпатського, нині вже класичного, живопису, хоч на той час і вимушено пристосованого до радянської ідеології. Він учився від Андрія Коцки та Ернеста Контратовича, Юрія Герца, Володимира Микити, з яким склалися багаторічні близькі стосунки.

Мичка, обравши малярство життєвою справою, безупинно йшов до мети, намагаючися знайти своє місце на розлогій мистецькій мапі краю, вже майже тотально дослідженій і заповненій відкриттями. Він надихався її горизонтами й інтуїтивно відчував, що це невичерпна художницька земля, вона має більше вимірів, і кожен, хто відважиться на подорож, знайде свою територію – кольорову клітину, примусить її пульсувати своїм живильним духом пошуку й знахідок. Золтан Мичка відкрив і здобув свою територію, чітко окреслену, зафіксовану в динаміці, розвитку. Він виконав своє завдання: спираючись на мистецтво попередніх поколінь, створити своє, відповідне часові й відчуттям.

Народився майбутній художник у Мукачеві 24 серпня 1949 року в багатодітній сім’ї. Навчався в угорській школі №3. Після 8 класу був вимушений працювати й допомагати родині (батько помер після сталінського концтабору), хоча успішно здав іспити в Ужгородське училище прикладного мистецтва. Влаштувався на меблевий комбінат робітником, згодом став там художником і нарешті увійшов у проєктну групу, що займалася меблевим дизайном. Так почалося його трудове й мистецьке життя і так воно тривало: без вищих шкіл, але з постійним навчанням від людей. Тому невпинно збільшувалася його бібліотека, на полицях з’являлися фахові книжки та найдорожчі мистецькі альбоми, передплачувалися фахові часописи. Й тому в його житті з’явився і відіграв значну, якщо не вирішальну, роль Ернест Контратович.

Е. Контратович (1912 – 2009) був надзвичайно доброю й чесною людиною, дуже уважним, доброзичливим учителем і порадником, «педагогом місіонерського типу». Патріарх закарпатського живопису й неофіт Золтан стали друзями. Перший давав молодому колезі цінні поради, розвивав відчуття кольору й розуміння композиції, а також розповідав про історію закарпатського мистецтва ХХ століття, майже повністю прожитого ним, та краю. Так закладався патріотизм, властивий нашим художникам, бажання шукати й розкривати ще не розкриті аспекти живописного дослідження, а також дух братерства та непідлаштування під вимоги офіціозу. Здобуті знання розходилися далі. Мичка, природжений лідер, гуртував навколо себе мукачівських митців, розповідав засвоєне від Контратовича, Герца, Микити. Коли Контратович уже був дуже старим і немічним, Мичка влаштував його в пансіонат і, бувало, сам доглядав метра. За його ініціативи 2007 року видано альбом творів Е. Контратовича.

Мукачівський осередок художників визрів на початку 1970-х. У 1972 році запросили членів Спілки художників Ларису та Івана Бровді, Юрія і Наталію Герців, Василя Бурча, які стали притягальним ядром для молоді – Петра Фелдеші, Миколи Дзись-Войнаровського, Юрія Сяркевича, Олександра Андялоші та Золтана Мички. У місті над Латорицею знову відродилося професійне образотворче мистецтво, яке тут зароджувалося на початку ХХ століття. 1975-го провели першу мистецьку виставку у фойє місцевого театру. Після відкриття до ранку тривала дружня зацікавлена розмова, що супроводжувалася вином і закусками, всі надихалися духом спільності інтересів. Тоді домінувало бажання бути разом, не розділятися на групи – мукачівці й ужгородці, старші й молодші. Перший постійний виставковий зал відкрили в приміщенні стародавньої римо-католицької каплиці. Вона служила складом і була страшенно запущена. Мичка, Андялоші та інші взялися до ремонту, під час якого виявили забілені фрагменти фресок XIV століття.

На початку 1970-х Золтан Мичка – сформований художник. Від 1973 року він регулярно бере участь у обласних та всеукраїнських виставках, згодом – у міжнародних. Перші роботи виконані олією, це доволі натуралістичні пейзажі – головний його жанр. Золтан їздить сам на пленери й організовує їх по всьому Закарпаттю, країні та за рубежем. Але на першому місці – рідний край. Тут усе, що пізнається, перетворюється на символ художньої віри – дерев’яна церква і хата, предмети побуту й одяг, панорамні краєвиди й затишні куточки. Все опрацьовується графічно – численні влучні й точні зарисовки олівцем служать робочим матеріалом, залишаючись водночас завершеними творами.

В кінці 1970-х Мичка вже був авторитетною в місті людиною. До нього прислухалися, надавали підтримку його ініціативам. 1984 року він став членом СХ. Поступово визрівала ідея створення мукачівського відділення спілки. Головною подією 1995-го стало відкриття за його ініціативи картинної галереї, яку очолив, проте через примхи депутатів-бізнесменів вона проіснувала лише до 2016-го.

В біографії митця проглядається певна етапність, а також закономірність еволюції. В 1970-?х панує загалом темнуватий колорит, але у вибудовану пастозним, дещо скуйовдженим мазком міцну гаму втручаються акценти-плями чистіших теплих і холодних тонів, творячи своєрідний радісний передзвін («Вечоріє», «Важка весна», «Весна в с. Річка»). Відомий твір «Тіні забутих предків» (1979) навіяний, звичайно, геніальним фільмом Параджанова, – апологетика мотиву, прагнення затримати той світ, що служив матеріалом попереднім поколінням митців і давно належить минулому, хоч якимось дивним чином дійшов понівеченими уламками до наших днів. Через два роки художник створює ще одну картину з тією ж назвою, де об’єкти світу предків – гостроверхі хати-міражі, примарні готичні ялиці й копиці – виглядають, як марево: митець заспокоївся і віддалився, неначе примирився з думкою, що тіні повинні відійти в минуле. Втретє повертається до «Тіней» 1990-го – цього разу це вже пережитий матеріал, позначений метафоричними площинами, як пам’ятними стелами.

Густий, неначе сируватий живопис, узятий із матеріалу рідної землі, з каменів і глини гір, із вирізьбленої вітрами старої деревини й оборогів із минулорічним сіном, переходить у 1980-ті, однак тепер з’являється більше світла, вигладжується мазок. Олія залишається в минулому, основним матеріалом служать темпера й акрилові фарби. Народжуються твори, в яких центральною подією стає домінуюча кольорова пляма – яскраво освітлений двір («Свіжий день») чи вкритий новим ґонтом дах («Новий ґонт»), а то й просто яскравий передній план («Літо»).

У роботах 1990-х усе помітнішим є поступове, але неухильне прямування до узагальнення форми та кольору, до ширшого й узагальнюючого мазка («Вітряний день», «Осінь», «Подих весни»). У Мичці поступово пробуджується абстракціоніст. Це природний процес, розвиток його живопису передбачав абстрагованість форм. На початку 1990-х художник прагне надати картинам філософського звучання, застосовуючи притчу, алегорію, метафору, підкреслюючи їх назвами. Однак, видається, найприроднішою для нього була чиста гра кольорів, чи гра чистих кольорів. Тут він звільняється від заданості змісту й досягає блискучих результатів («Вічний спокій», 1997, «Зимовий день», «Балканський сон», 2000). Процитуємо Жана Дюбюфе: «Найважливішим завданням художника, здається, є зображати «ніщо», чи принаймні те, що не має імені – неозначене. Саме тут він діє у найчистіший спосіб».

Настають 2000-ні – митець усе впевненіше йде до себе. Він може на замовлення намалювати традиційний пейзаж, але його творча стихія – гра барв, їх зіткнення, протиставлення, взаємодія. Він то конструює кольорами, то розсипає їх у мальовничому, але теж конструктивному хаосі («Жартівливі пісні», «Земля», «Очікування», «Тепла зима», «Після дощу», «Чорна Тиса» та багато інших).

І нарешті ще одна, можливо, найважливіша для нього тема – священного, релігійного. Сакральний живопис Мички, знову-таки, виник не раптово й не кон’юнктурно. Напевно, його можна було означити як людину віруючу але, вочевидь, не строго релігійну. Він не ходив до церкви, та зі слів його близьких друзів відомо, що робочий день у майстерні Золтан розпочинав із молитви – під рукою завжди був невеликий римо-католицький молитовник. Це була його внутрішня потреба, що й знаходило вираження у творах. Якщо на початках переважає фігуратив – силуети ангелів, фрагменти ікон, атрибутика, то надалі сакральне стає живописним, а живописне – сакральним. Це зрілі твори, з яких променить малярська сила, упевненість у побудові, у сміливому місиві фарб, у розподілі кольорових партій: «Зруйнований олтар» (1998), «Молитва» (2000), «Великодна п’ятниця» (2001), «Успіння» (2003), «Великдень» (2005), «Знищені-І», «Знищені-ІІ» (2010).

Золтан Мичка був природженим громадським діячем, небайдужим до проблем міста, культури. До нього зверталися як до депутата міськради, і він усім намагався допомогти – художникам, спортсменам. Сам Золтан, до речі, був хорошим спортсменом і під час служби в армії навіть грав за футбольну команду СКА. Його щедру руку знали всі мукачівські жебраки. До талантів належало й уміння спілкуватися з людьми та зацікавлювати їх творчими справами. Його люби­ли й поважали. Шанували в ньому чесність, непохитність у відстоюванні власної позиції та інтересів митців, а ще підкуповувала його мова – своєрідний мікс української з угорським акцентом, закарпатського діалекту та особливої мичківської вимови. Здавалося, він не вмів говорити й водночас умів – нестандартно. Поза його бажанням чи, може, й за бажанням ужиті слова та вирази, пов’язані тільки йому притаманним синтаксисом, з одного боку викликали усмішку, а з іншого звучали дуже переконливо й викликали довіру, – як правило, йому важко було відмовити або не віддати належне. До шани додавалося офіційне визнання мистецтва, нагороди й почесні звання та можливості участі в культурних подіях.

Золтан Мичка встиг багато зробити за своє життя. Воно розгорнулося як музична симфонія і, сягнувши крещендо, завершилося. Митець помер 20 березня 2017 року внаслідок важкої хвороби. Ховали 21-го на мукачівському цвинтарі за присутності рідних, друзів, колег-художників, численних містян. Не вірилося, що на цьому світі його вже не буде.

Завжди здається, що можна було ще малювати, вдосконалювати своє мистецтво, користуватися здобутою постійною працею свободою. Завжди здається, що життя не вистачило, що так надзвичайно потрібно було ще трохи поспілкуватися, нанести на полотно кілька кольорових плям…

Також радимо почитати: "Кожна дитина має дар від Бога до малювання": Останній монолог художника Золтана Мички"