Історія: "Совєти" мітили окуповану територію пам'ятниками, яких ми досі позбуваємося

З початку 1990-х рух зі знесення пам'ятників "вождю" охопив переважно західні області країни. Він проводився відкрито, з санкції міських рад, більшість в яких належала націонал-демократичним силам, зокрема Народному руху України.

Демонтаж Леніна мав значення символічного акту поривання з комуністичним минулим.

Того ж року пам'ятники Леніну демонтували у Тернополі, Коломиї, Надвірній, Бориславі, Дрогобичі, Львові й інших містах.

Перший Ленін упав у Червонограді (Львівська область) 1 серпня 1990 року, це спричинило небачений резонанс. Новина облетіла весь Радянський Союз, а завдяки радіо «Свобода» стала відома у всьому світі.

Другий Ленін упав у Тернополі 8 серпня 1990-го. Третій Ленін упав у Миколаєві Львівської області 15 серпня 1990 року. Четвертий - у м. Коломия 17 серпня 1990-го. П’ятий - у Надвірній 28 серпня 1990 року. Шостий - у м. Борислав Львівської області 4 вересня 1990-го. Сьомий - у м. Дрогобич 5 вересня 1990 року. Восьмий Ленін упав у м. Винники Львівської області 14 вересня 1990-го. Дев’ятий Ленін упав у Львові 14 вересня 1990 року. Він стояв перед театром опери та балету ім. С. Крушельницької. Червоному "вождю" судилося простояти там 38 років.

Однак у інших областях цей процес затягнувся, а випадки демонтажу були поодинокими і здебільшого стосувалися центральних чи найбільш одіозних пам'ятників.

Загалом повалення пам'ятників Леніну в Україні відбулось у чотири етапи. Упродовж 1990-х на Галичині та Волині демонтували понад 2000 скульптур, на рубежі 1990–2000-х у західних і центральних областях — понад 600, у 2005—2008 роках переважно у центральних областях — понад 600, у 2013—2014 — 552.

Упродовж 2007–2008 років також демонтовано 400 пам'ятників більшовицьким діячам 1930-1940-х і змінено понад 3000 топографічних назв, пов'язаних із радянським тоталітарним режимом.

Найбільшу кількість символів тоталітаризму — 300 пам'ятників і пам'ятних знаків демонтовано у Львівській області (до 1991 — 246, у 1991-2009 — 54).

Наразі більша частина, близько 296 пам'ятників та бюстів Леніну розташована на окупованій території України: в А� Крим та ОРДЛО. У Криму їх нараховується до 120 штук, лише у Севастополі - 17-ть. У Донецькій та Луганській областях - разом більше 160.

У Мукачеві Ленін вказував дорогу відвідувачам ресторану

Щодо Закарпаття, то перша хвиля повалення пам'ятників Леніну тут відбулася у 1991 році. Але всі пам'ятники та погруддя в області були демонтовані лише до 2016 року.

У Мукачеві після Другої світової війни на центральній площі міста спочатку встановили монумент Сталіну (1949 рік).

Після розвінчання культу особи «батька народів» його статую прибрали і встановили пам’ятник вождю пролетаріату. Ленін був зображений з піднятою рукою, і мукачівці жартували, що він вказував шлях додому п’яницям, які виходили з поруч розташованого ресторану. Пізніше пам’ятник переробили, і «сама людяна людина» свою руку опустила.

Ансамбль площі радянського зразка завершували обеліск і серп з молотом, які розташувалися неподалік вождя. Головну фігуру Леніна у місті демонтували у вересні 1991 року, після проголошення в Києві Акту про державну незалежність України.

У травні 2000 року на місці, де колись стовбичив Ленін, з'явилась скульптурна композиція святих Кирила і Мефодія.

Ужгородський Ленін виявився «дутим» і зовсім не бронзовим

Статую Ілліча в Ужгороді урочисто відкривали в далекому 1965 році, звісно ж на площі Леніна (сьогодні Народна). Спершу, при відкритті, на постаменті була гіпсова копія, яку через деякий час, під покровом ночі, замінили на бронзову.

У 1991 році Ужгородська міська рада вирішила його демонтувати. Тоді ж бронзового Леніна помістили на зберігання в Ужгородське «КАТП-072801».

Згодом депутати Ужгородської міськради одноголосно ухвалили рішення безкоштовно передати бронзовий пам'ятник на потреби Мукачівської греко-католицької єпархії.

Його мали переплавити на бюст католицькому єпископу XVIII століття Андрію Бачинському. Пам’ятник останньому планували встановити у самісінькому центрі міста на площі біля Кафедрального собору. Андрій Бачинський відомий тим, що переніс в місто єпархіальну резиденцію і семінарію, а також створив першу в області велику бібліотеку.

Місцеві комуністи планували через прокуратуру повернути їхнього вождя. Більше того, навіть хотіли знову встановити Леніна в Ужгороді.

У мерії їм запропонували викупити статую за 75 тис. євро – за ціною брухту. Комуністи звісно ж відмовились від такої пропозиції, посилаючись на брак коштів.

Згодом з'ясувалося, що ужгородський Ленін виявився "дутим".

Вага пам'ятника склала насправді всього 2574 кілограми. Крім того нарешті було розвіяно сумніви щодо металу, з якого виготовили вождя пролетаріату - насправді з латуні, а не бронзи. Тобто навіть у радянській час хтось вправно "розпиляв" кошторис на його встановлення.

У Берегові Леніна поклали біля колишньої синагоги

На площі Визволення у Берегові також колись височів бронзовий монумент "вождю пролетаріату".

Цікаво, що Леніна поклали у 1972 році у центрі міста біля колишньої синагоги. Ясна річ, що в очах представників влади вона не могла сусідити з монументом вождя. Крім того, синагога нагадувала про єврейське минуле міста.

«Щоб вирішити проблему «візуального сусідства» центральний фасад синагоги замостили 15-ма бетонними брилами на честь 15-ти радянських республік, а крім того прикрасили металевою композицією, що зображувала музу. Цим самим центральна площа міста втратила цікавий зразок архітектури нео-мавританського стилю, однак здобула новенький пам’ятник Леніну попереду районного будинку культури, котрим кілька років раніше стала колишня синагога», - зазначає історик Павло Леньо.

Однак у 1991 році його знесли за ініціативи місцевої організації РУХу, а центральна площа згодом отримала назву угорського революціонера Лайоша Кошута. Утім гранітний постамент ще довгий час залишався на своєму місці. Міській голова Йосип Жупан вирішив "прикрасити" його страхітливою металевою квіткою з ліхтариками. На щастя така композиція також проіснувала не довго.

Пам'ятники у Берегові

Куди поділася сама фігура Ілліча з'ясувати не вдалося, а ось тумба-постамент та гранітні плити знаходяться нині на території колишньої військової частини. На них дуже люблять відпочивати кози, які тут пасуться.

Згодом позбавились Леніна у всіх закарпатських містах.

Останній міський пам'ятник вождю на Закарпатті був демонтований з постаменту в місті Чоп (найзахідніша точка України) лише у 2014 році, на хвилі Революції гідності.

Пам'ятник біля вокзалу спочатку облили фарбою, потім повалили, а комунальні служби забрали скульптуру і перевезли назберігання. Бронзовий Ленін важив майже 4 тисячі кілограмів.

Пам'ятник у Чопі

Згодом вперше в Україні було проведено аукціон, на якому продали пам'ятник Леніну. У торгах взяв участь один учасник, який купив об’єкт за початковою вартістю - бюджет міста поповнився на 253 931 грн.

Відомо, що пам'ятником раніше цікавився колекціонер із Угорщини, проте ім'я нинішнього власника не розголошувалося

Останнього ж закарпатського Леніна повалили на Тячівщині - в селі Ганичі. Знесли його вночі.

с. Ганичі на Тячівщині

Закарпатська "ленініана" почалася у 1944 році – з приходом радянської влади

Цікаве дослідження на тему "ленініани" на Закарпатті було опубліковане у 2020 році в Науковому віснику УжНУ. Його автор - кандидат історичних наук Павло Леньо. Подаємо цей матеріал з деякими скороченнями.

Як зазначає дослідник, на момент розвалу СРС� на території Закарпатської області було 48 пам’ятників та сотні чи навіть тисячі менш значимих скульптурних зображень вождя.

Монументальна "ленініана" на Закарпатті пройшла кілька етапів: від перебування бюстів вождя в «тіні» монументів» на честь Сталіна, до тотального домінування, а згодом демонтажу.

Від середини 1950-х і на початку 1960-х років пам’ятники Леніну слугували символом повернення компартії у "вірне русло" політичної доктрини з якої вона схибила за часів правління Сталіна. У наступні десятиліття образ Леніна став обов’язковим елементом нової "радянської обрядовості".

За задумом партійних ідеологів зображення вождя мали супроводжувати людину від народження і до самої смерті: в дитячому садочку, школі та на роботі, на весіллі і навіть під час похорон.

Утім обчислити точну кількість усіх скульптур Леніна, що були встановлені на Закарпатті за роки радянської влади, видається мало можливим. Тим більше, що їх основний виробник та постачальник – Львівська скульптурна фабрика в зв’язку з реорганізаціями викинула свій архів на смітник.

Власне "ленініана" в області стартувала наприкінці 1944 року, одразу після проголошення комуністичної влади. Ці заходи демонстрували «… цілковиту покору Народної Ради Закарпатської України Москві».

Вони включали перейменування вулиць, встановлення пам’ятників радянським вождям, друкування й поширення їх зображень, затвердження гімну та гербу, перехід на московський час тощо.

Цікаво, що одним з перших нововведень НРЗУ став декрет № 4 «Про усунення мадярських і німецьких написів зі всіх публічних місць» від 29 листопада 1944 року, який одразу набув законної сили. Крім надписів, тобто назв вулиць, крамниць, установ, усуненню підлягали «… мадярські корони, статуї і бюсти ворожих осіб, що нагадують окупацію… …так аби основа пам’ятника не була пошкоджена щоби на ній у відповідний час можна було поставити пам’ятник в честь героїв нашого народу…». На той момент жодного пам’ятника чи погруддя комуністичним діячам на території колишньої Підкарпатської Русі не існувало.

Перші скульптури Сталіна і Леніна були з гіпсу і розвалювалися на очах

Упродовж кількох років ландшафт краю наповнила значна кількість типових ленінських та сталінських бюстів при суттєвій кількісній перевазі діючого на той момент «керманича». Зокрема, в 1949 році лише у центрі Рахів були встановлені чотири гіпсові скульптури Сталіна і лишень одна Леніна.

В деяких містах розташували скульптуру «Ленін і Сталін у Горках». Ленін зображувався людиною старшого віку, яка немов би передає владу молодшому лідеру – Сталіну, котрий виглядав більш солідно та монументально.

Такі пам’ятники існували мінімум у восьми населених пунктах області: у Берегові, Великому Березному, Виноградові, Сваляві, Хусті, Тячеві та селах Дубове й Матієво.

Численні зображення обох вождів встановлювали на місцях старих пам’ятників, тож вони виконували функцію витіснення з пам’яті свідчення про попередні політичні режими та заповнення символічного простору новими для закарпатців образами. Зокрема, у центрі селища Ясіня скульптуру Сталіна поклали на місце символу угорської влади – турула.

Для виготовлення нових комуністичних символів на Закарпатті використовували бетон чи навіть такий недовговічний матеріал як гіпс. Один із осередків виготовлення пам’ятників Леніну знаходився у селищі Кобилецька Поляна, де їх відливали силами робітників арматурного заводу «Інтернаціонал». Їх бетонні вироби тривалий час стояли у самому селі та райцентрі Рахові.

Часто виробництвом скульптур займалися без офіційного дозволу, не зважаючи на відповідну постанову Ради Міністрів УРС� від 1949 року.

Виникали цікаві колізії. Скажімо, директор Мукачівського будинку культури Б. Аннічков самовільно відкрив майстерню по виготовленню скульптур радянських політичних лідерів. Справою зайнялася прокуратура - у ході розслідування виявилося, що майстерня отримала замовлення на 80 бюстів Сталіна та Леніна від завідуючого обласним відділом культ-просвітньої роботи. Готові скульптури та форми для їх відливу було вилучено.

Незабаром з'ясувалося, що подібна самовільна майстерня діє також у Виноградові. Однак поки проводилося розслідування чимало аматорських скульптурних виробів уже зайняли свої постаменти в різних куточках краю.

Архівні фонди містять багато документів, де йдеться про пам’ятники, які не відповідають канонічному образу вождів або розвалюються внаслідок того, що були зроблені неякісно або ж з недовговічних матеріалів.

Так, 1 травня 1949 року в Мукачеві на центральній площі біля ратуші було урочисто відкрито кількаметровий пам’ятник Сталіну. Трохи більш як за місяць – 6 червня була скликана комісія, яка зафіксувала на ньому тріщини й постановила провести реставраційні роботи. Але бетонна споруда буквально розвалювалася на очах і вже 20 серпня пам’ятник демонтували і згодом замінили на новий.

Парадоксальність ситуації полягала в тому, що цей брак допустив сертифікований виконавець – Республіканський спеціалізований трест з будівництва монументів та реставрації пам’ятників архітектури «Будмонумент», котрий у 1946 році створили саме для припинення випуску неякісної монументальної продукції. Дійшло до того, що виконком Закарпатського обкому у лютому 1953 року взагалі заборонив виготовлення пам’ятників з бетону й гіпсу.

У середині 1960-х роках спеціальна комісія проаналізувала стан монументальної ленініани в УРС� і прийшла до висновку, що «… близько 1400 пам’ятників В.І. Леніну являють собою зразки надзвичайно низької якості і потребують термінової заміни».

У 1956 році заборону на спорудження пам’ятників із недовговічних матеріалів запровадили на всій території СРСР.

Фігури Сталіна закопували у землю, а Леніна ставили на його місце

Того ж року відбувся ХХ з’їзд ЦК КПРС, де М. Хрущов зробив доповідь про культ особи Сталіна. Оскільки ці відомості поширили не одразу, о пам’ятники померлому генералісимусу продовжували встановлювати ще кілька років поспіль, наприклад, у Закарпатті вони з’явилися у Тячеві (1956 р.) та Сваляві (1957 р.).

Тільки у 1959 році на ХХІ з’їзді компартії було постановлено винести тіло Сталіна із Мавзолею (зроблено в 1961 р.) й перейменувати вулиці та площі його імені.

Незабаром розпочався процес демонтування пам’ятників, що затягнувся на кілька років, бо навіть у жовтні 1960 року у містах Закарпатської області все ще знаходилося 9 монументів Сталіну.

Демонтаж відбувався зазвичай вночі, а пам’ятник Сталіну кудись вивозили, потім знищували чи закопували у землю.

У ході демонтування нерідко доходило до кумедних ситуацій. Зокрема в Мукачеві пам’ятник Леніну вирішили звести на постаменті, який раніше займав Сталін. Оскільки така комбінація викликала небажані спогади та асоціації у мешканців райцентру, а також не відповідала візуально-естетичним критеріям, то з часом постамент і пам’ятник замінили.

Інший випадок пов'язаний із селищем Ясіня, де серед мешканців поширена легенда, що в 1959 році з метою економії коштів зняли тільки верхню частину пам’ятника Сталіну, на місце якої поклали верхню ж частину Леніна. Таким чином, кілька років монумент складався з двох різних половин: ноги належали одному вождю, а торс, руки й голова іншому.

Паралельно процесу десталінізації символічного простору відбувалася нова хвиля будівництва монументів Леніну. Це знаменувало повернення до "ленінського курсу", з якого партійна доктрина "схибила" під час правління Сталіна.

Загалом, упродовж 1950-х років на Закарпатті з’явилося не менш 12 пам’ятників Леніну. Найбільші закарпатські міста Ужгород, Мукачево, Берегово, Виноградів та Хуст могли "похвалитися" тоді хіба що бюстами Леніна. Наступне суттєве зростання чисельності кам’яних Леніних відбулося у зв’язку з наближенням 90-ліття від дня його народження.

Пам'ятники у Рахові, Виноградові та Чопі

Судячи із використаних матеріалів, на Закарпатті якось «забулося» про заборону будівництва пам’ятників з дешевих компонентів.

Серед основних причин те, що фінансовий тягар на їх будівництво лягав на місцеві бюджети. Як результат, у 1960 році з’явилося кілька майже однакових бетонних скульптур у повен зріст у селах і селищах: Солотвино, Буштино, Петрово та Великий Бичків.

Цікаво, що на честь ювілею вождя хтось із представників рахівського райкому компартії проявив ініціативу відкрити пам’ятник Леніну на Говерлі. З архівних документів стає зрозуміло, що планували встановити щонайменше його бюст, однак врешті обмежилися барельєфом на бетонній брилі.

На 20-річчя "возз’єднання" Закарпатської України із Українською РС� 26 червня 1965 року біля будови обкому компартії в Ужгороді урочисто відкрили першого бронзового Леніна, який стояв на 4-метровому гранітному постаменті. Пам’ятник мав статус державного (тобто всесоюзного) значення. Однак і його врешті з якихось причин було піддано реконструкції менш як за десятиліття після встановлення – у 1974 році.

У 1960-х роках комуністична партія активізувала зусилля по атеїстичному вихованню молоді й запровадженню нової радянської обрядовості. У цьому контексті образ Леніна почав виконувати нову функцію. Його пам’ятники стали місцем, куди йшли фотографуватися молоді одружені пари після розпису в ЗАГСах, а в обрядових залах цих установ портрет або барельєф вождя став таким же обов’язковим елементом як герби УРС� або СРС� чи державні прапори.

Культ «Великої Вітчизняної війни» - як елемент радянської пропаганди

Починаючи із 1966 року керівництво радянських республік отримали право видачі рішень на будівництво пам’ятників при централізованому контролі виробництва монументів Леніну.

Це було пов’язано насамперед із появою та формуванням нового культу «Великої Вітчизняної війни», що потребувало будівництва меморіалів на честь партизан, червоноармійців-визволителів та воїнів-добровольців у тисячах населених пунктів Союзу. Таким чином, мораторій на зведення пам’ятників довелося відміняти, оскільки інакше здійснити план масового монументального увічнення подій та героїв «Великої Вітчизняної війни» не вдалося б.

Упродовж 1960-х років на території області було споруджено найбільшу кількість пам’ятників Леніну – як мінімум 28 штук. Особливо багато їх з’явилося вже в брежнєвський період.

У 1967 році на честь 50-річчя «Великої Жовтневої революції» їх відкрили щонайменше в 15 населених пунктах краю. Серед них дві групові скульптури «Ленін і діти», а також два монумента вождя у повен зріст у селах Білки та Ільниця Іршавського р-ну. Інші 11 являли собою схожі бюсти, які виготовила львівська скульптурна фабрика. Таке рішення було вочевидь наслідком економії обласних та районних бюджетних коштів. Ситуація із «бюстами-близнюками» змінилася тільки в 1970-х рр., коли на зміну типовості прийшла гігантоманія та рочиста пафосність «кафедральних» пам’ятників, яка частково зачепила Закарпаття.

На щастя відповідні органи слідкували за тим, щоб розміри та пропорції скульптур гармоніювали з не надто широкими площами та невисокими будинками, які характерні для місцевої архітектури. Пам’ятники цього періоду відрізняються зовнішньою формою від попередніх: вони стають більш статичними та менш революційними, коли кам’яний вождь вже не закликає до подвигів та звершень, а демонструє «… вже збудоване «суспільство реального соціалізму».

Бронзового вождя стали зображати більш динамічним, у позі оратора, котрий ніби звертається до слухачів. Так само революційно та рішуче виглядають пізніше встановлені пам’ятники, зокрема, у Берегові та Виноградові.

У брежнєвський період, по всій країні з середини 1960-х рр. будують тисячі монументів та меморіальних знаків на честь героїв «Великої Вітчизняної війни». На Закарпатті цей процес теж набирав обертів, наслідком чого стало спорудження пам’ятників воїнам-добровольцям у сотнях населених пунктів краю.

Утім багато об’єктів монументального будівництва, що мали з’явитися впродовж 1971-1975 рр., завершували з порушенням строків.

Так, із значним спізненням (більш як на рік) здійснили будівництво пам’ятника Леніну в місті Чоп, тоді як про деякі важливі меморіали взагалі «забули». Насамперед мова йде про «Обеліск на честь возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною» та «монумент Вічної Слави», що мали стояти в Ужгороді на площах Возз’єднання й Богдана Хмельницького. Хоча проекти цих меморіалів були затверджені на рівні Кабінету міністрів УРСР, однак краяни їх появи не дочекалися.

Однак, попри фінансові та організаційні труднощі, упродовж 1970-х рр. в найбільших райцентрах таки вдалося збудувати пам’ятники Леніну з мармуру та бронзи, котрі підкреслювали статусність міст та мали символічно засвідчували перемогу соціалістичного ладу в країні. Ці скульптури з’явилися в Хусті (1970 р.), Берегові (1972 р.), Чопі (1977 р.) і Мукачеві (1978 р.).

Трохи згодом, уже в новому десятилітті, на території краю встановили ще один важливий монумент вождю – у районному центрі Виноградів. Як і попередники 1970-х років він теж належав до коштовних і, вочевидь, став останньою ленінською скульптурою республіканського значення в області.

Малий Володя Ульянов наказував радянським дітям: "Вчитися, вчитися, вчитися"

Вважається, що саме в період 70-х – початку 80-х рр. свого остаточного оформлення набула радянська святкова обрядовість.

У цій сфері пам’ятники Леніну виконували важливу роль, оскільки будь-які державні свята чи офіційні зустрічі не обходилися без покладання квітів вождю та вияву індивідуальних і колективних почуттів радянських громадян.

У цьому сенсі Ленін не мав офіційних конкурентів, навіть якщо порівнювати його з культом «Великої Вітчизняної війни». Останній, хоч і став важливою складовою виховання ідентичності радянської людини, однак насамперед відповідав тільки за увічнення «військової слави та героїзму». У той же час Ленін «ідеологічно» уособлював весь комплекс суспільних відносин у Радянському Союзі і рефлектував як мирно-трудовий, так і військово-революційний героїзм.

Біля увічненого в камені вождя розпочинали всі важливі державні паради й свята, відбували посвяти в піонери, реєстрували одруження й народження, проводили екскурсії «ленінськими місцями». За задумом ідеологів, Ленін мав супроводжувати радянську людину упродовж усього життя: в дитячому садочку, в школі, місцях дозвілля, під час роботи. Задля цього, окрім звичного зображення «дідуся Леніна», придумали інші канонічні форми, що були добре відомі населенню будь якої республіки Радянського Союзу: Володимир Ульянов-школяр або Володимир Ульянов-студент. Останні були відомі і на Закарпатті.

Наприклад, в центральному корпусі Ужгородського університету стояв Ленін юнацького віку, а в місцях, де знаходилися діти, зустрічалися фігури малого Володі Ульянова. Таким чином радянська пропаганда намагалася виховувати різних за віком споживачів його культу.

Можливо останній такий бетонний Володя Ульянов знаходився, наприклад, у Берегові на подвір'ї професійного ліцею. Згодом у приймальні директора ліцею розповіли, що маленького Леніна демонтували та сховали "у надійне місце". Зробили це після того як дізналися, що його нібито хочуть пошкодити. І запевнили, що "коли все у країні заспокоїться - повернуть на місце".

Маленький Ленін у Берегові

Колишній вождь у 1980-х остаточно втрачає своє сакральне значення

Очевидно, що у 1980-х роках монументалізація революційного вождя досягла свого піку. Однак у силу своєї масової присутності на площах і вулицях, територіях шкіл і заводів образ Леніна став занадто буденним й поступово втрачав своє сакральне значення в житті пересічних громадян радянського суспільства.

Перші симптоми цього явища були зафіксовані ще під час підготовки до 100-ліття від дня народження вождя, коли «…приевшиеся тирады о бессмертии вождя превратили событие, долженствующее пробудить энтузиазм, в повод для осмеяния» [Тумаркин, 1999].

З часом подібне відношення до зображення Леніна стало звичним, а тому не дивно, що на початку 1990-х років його пам’ятники на Закарпатті майже непомітно щезли внаслідок першої хвилі «ленінопаду», не викликавши значних суспільних потрясінь.

На кінець 1980-х років в Закарпатті було 48 встановлено монументів Леніну, які відносилися до категорії пам’ятників історії та культури. Ці кілька десятків бетонних та бронзових «кафедральних» Леніних доповнювалися великою кількістю типових бюстів, розкиданих серед населених пунктів, заводів, шкіл і т.д.

Цікаво, що в деяких райцентрах було багато пам’ятників вождю, тоді як інші не могли цим «похвалитися». Наприклад, у м. Виноградів їх було аж 5, тоді як Іршава, Воловець та Великий Березний мали по одному і доволі скромному.

Найбільше офіційно облікованих пам’ятників було зафіксовано на Тячівщині й Виноградівщині – 10 і 13 (разом 23, тобто майже половину з 48). Решта 25 монументів розміщувалися на території інших 11 районів Закарпаття.

Переважно це були індивідуальні скульптурні зображення вождя, хоча зустрічалися й групові композиції : «Ленін і діти» у селах Приборжавське та Нове Село, «Ленін і Горький» у м. Свалява.

З-поміж всієї цієї маси закарпатських скульптур Леніна важко було знайти оригінальні. Це й не дивує, адже вони представляли копії відомих радянських скульптурних першообразів вождя.

Певне виключення стосується монументів, котрі були встановлені у найбільших містах краю в брежнєвську епоху. Однак і ті являлися репліками затверджених владою образів революційного лідера і відрізнялися насамперед якістю робіт, значними розмірами та дорожчими матеріалами, що йшли на виготовлення скульптур та постаменту.

Монументальна «ленініана» на Закарпатті пройшла кілька періодів. Скульптури Леніна почали масово встановлювати на Закарпатті одразу його після приєднання до УРСР. До середини 1950-х років вони перебували в «тіні» Сталіна.

В ході подолання сталінського культу, «символічно-ландшафтний» авторитет Леніна зріс на недосяжну раніше висоту, з якою пізніше міг конкурувати хіба брежнєвський культ «Великої Вітчизняної війни».

З кінця 1950-х років у населених пунктах області почали з’являтися локальні «кафедральні» пам’ятники Леніну, уже в кінці 1960-х та 70-х роках скульптурні та портретні зображення Леніна стали необхідним елементом радянської обрядовості, а його постать ідеологічно оформляла всю сферу суспільних відносин громадян країни.

Поступово, у результаті «перенасиченості» ленінськими образами символічного простору країниі Закарпаття зокрема, він став настільки звичним його елементом, що втратив своє сакральне значення.

Згодом, вже наприкінці 1980-х і початку 1990-х років скульптурні зображення Леніна доволі швидко щезли, не викликавши якогось суттєвого суспільного резонансу та протистоянь серед населення краю. На місці ж «кафедральних» вождів упродовж наступних десятиліть з’явилися пам’ятники іншим героям та особистостям.

Слідів ленінської пропаганди на Закарпатті не залишилось

У 2017 році голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович повідомив, що, жодного пам'ятника вождю світового пролетаріату в містах України не залишилося.

«Демонтовано 2389 пам'ятників, з них 1320 пам'ятників Леніну. За нашою інформацією, Леніна в містах більше немає — на території, яка контролюється Україною», — сказав він.

Нещодавно в Ужгороді нарешті позбулися можливо й останнього публічного зображення Леніна - замалювали зображення радянського вождя на стіні багатоповерхівки на проспекті Свободи.

Величезний портрет Леніна з’явився на стіні ще за радянських часів. І дратував містян десятиліттями. Ужгородці робили вже кілька спроб позбутися цього зображення. Використовували різні інструменти та засоби, щоб його замаскувати. Та марно. Тепер на його місці - гарний мурал з символом незламності України.

Мурал в Ужгороді

Прикметно, що з початку повномасштабної російської агресії в Україні розпочався новий період позбавлення від ненависної радянської спадщини.

Адже тодішня машина пропаганди постійно нав'язувала українцям й образ старшого російського "брата" зі своїми "героями". Таким чином в Мукачеві, Ужгороді та інших населених пунктах Закарпаття попрощалися з бюстами Пушкіна, якого взяв собі за символ "русского мира" терористичний режим Кремля. В області триває також масове перейменування радянсько-російських топонімів - насамперед вулиць та площ.

Очевидно, що є сенс переглянути й культ "Великої Вітчизняної війни", масово впроваджений за брежнєвських часів. Адже саме на ньому путінські пропагандисти будували й військове вторгнення в Україну.

Нарешті було демонтовано найбільш одіозний монумент - фігуру російського солдата й "визволителя" в Ужгороді на кордоні зі Словаччиною.

Але у багатьох містах і селах області все ще залишаються типові і часто незграбні пам'ятки цим "визволителям", якізі своїм приходом на Закарпаття влаштували справжній терор та масові репресії проти місцевого населення.

Очевидно, що настав час створити спеціальну комісію на рівні області, яка б провела інвентаризацію цих об’єктів і визначила їхню подальшу долю.

Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram.

Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube.

Дізнайся першим!