Мукачівець Еміл Мешко — найстарший чемпіон України з футболу

Мукачівець Еміл Мешко — найстарший чемпіон України з футболу

В суботу та неділю, 24 і 25 вересня на ужгородському стадіоні «Авангард» проходила фінальна частина чемпіонату України з футболу ветеранів +60 (1956 р.н. і старші).

Такий чемпіонат на Україні проводиться вперше. До  фінальної частини вийшли команди: «Поступ» (Коротняни, Ужгородський район), «Енергія» (Львів), «Абориген» (Луцьк) та «Легенда» (Червоноград).

Вигравши у фіналі у команди « Абориген», команда з маленького села Коротняни «Поступ» стала першим чемпіоном України. Ветерани не тільки чемпіони з футболу, вони перемогли себе й довели, що і в 60 років можна реалізувати себе. Самим старшим членом команди був 69 річний мукачівець Еміл Мешко, старший тренер футбольного клубу «Соколята».

Ми зустрілися з Емілом Михайловичем, через декілька днів, як він став Чемпіоном України, на «базі»  дитячого футбольного клубу «Соколята», яка знаходиться на стадіоні ЗОШ №10. Старший тренер клубу готувався до чергового тренування дітей. Присіли на лавочку і почалася наша неквапна розмова з цікавою, щирою і доброю людиною, яка фанатично віддана любимій справі – навчанню дітей гри у футбол.

Записав на відео нашу розмову Микола Миколайович Бобинець. Текстова розшифровка відеозапису дещо відрізняється від оригіналу.

Пан Еміл розмовляв на своїй русинській, рідні мові, мові своїх батьків і дідів. Ми зробили частковий переклад на українську мову:

Шановні друзі, маю можливість поспілкуватися з самим старшим чемпіоном України по футболу Емілом Михайловичем Мешком, який в 69 років став чемпіоном України серед ветеранів. Крім того, Він є старшим тренером дитячого футбольного клубу «Соколята».

— Еміле Михайловичу, до сьогоднішнього дня Ви ще ведете активний спосіб життя. Розкажіть коротко про своє життя: як Ви стали тим, ким Ви стали?

— Народився я в місті Мукачеві, і 1947 році, в сім’ї бідних людей. Тато був робітником, мама – прибиральницею. Були такі часи, коли хліб  прийшлося отримувати на картки, у великих чергах стояти. Це було на початку 50 років. На сьогоднішній день я тут. Все нормально. З  Божою допомогою будемо працювати далі. Будемо радувати нашу Закарпатську область.

— Коли Ви почали грати в футбол?

— Грати у футбол я почав в 10 років. Грали босяком. Тоді не було ніяких бутсів. Брались ме  шкарпетки, набивались ме ганчірками і вперед. Бігались ме по пилу, по бетону, ноги збивали, але грались ме. Любились ме той футбол.  Потім я попав до тренера Цімермана. Він мене взяв в команду вин радгоспу, була там футбольна команда. Забрав мене хлопчиком. «Пой лем сюда, малий «Гарінча»! Хочеш грати у футбол?». І почав я грати на першість району. Десь два роки погравів.

— Це в якому було році?

— В 1962 році. Гравів до 1964 року на першість району. І приїхав тут відомий футболіст Іван Осуський. Уже покійний. Царство йому небесної. Він приїхав сюди із Житомира. Грав у московському «Динамо». Останні гри були в Житомирі. Він пішов працювати на мебельний комбінат як тренер футбольної команди. Батько мій знав Івана Осуського, ми по одній вулиці жили, і звернувся до нього: «Йоні, возьми мого сина до себе».  «Най приходить». І я шістнадцятирічний хлопець пішов грати  за мебельний комбінат. Осуський мене взяв. Так я почав грати на першість області. Так пішло і пішло…

Коли мавім 18 років прийшла сюди на збори з Червонограда команда  «Шахтар», яка грала в групі Б. Ми грали з ними товариську зустріч.

Не знаю як так вийшло, але мене запросили грати в Червоноград. Я рік там пограв, в класі Б. Потім мене забрали в армію, у Вінницю. Там гравім за армійську команду.  Запрошували мене і в Львів і у вінницький «Локомотив». Пройшов збори, але командир військової частини не відпустив: «Ти будеш тут, ти будеш грати». Так я грав у армійській команді до демобілізації. Потім повернувся додому і продовжував грати у своєму «Меблевику».  Одружився, але футбол не залишав.

— На скільки я знаю, Ви вже не один рік тренуєте малих діток у футбол. Вже не одне покоління молодих футболістів вийшли від Вас. Що Ви можете сказати про своє захоплення і свою роботу?

—Я люблю свою роботу і відношусь до неї відповідально. Людина не може бути тренером, якщо не веде здоровий образ життя. Це неправильно, коли тренер п’є, курить і приходить на тренування з «бодуна». Неправильно це. Тренер – це наставник. І коли діточки бачать в тренері тренера, це дасть результат, дуже великий результат. Якщо почати з 1999 року, то наші діточки завойовували п’яте місце на чемпіонаті України. «Соколята» - неодноразові чемпіони області. Вихованець мій Юрій Габовда грає зараз за «Динамо» Мінськ, один хлопчик Русланчик грає в київському «Динамо». Багато моїх вихованців грає в першій, другій лізі і за кордоном.

Я як тренер повністю віддаюся своїй роботі. Подивіться хоча б, яке прекрасне у нас футбольне поле, яке я фактично своїм трудом зробив. Якщо тренер любить свою роботу, то в нього все виходить.

— Я десь зацікавлений в тому, щоб Ваш клуб працював добре. Мій внук у Вас тренується. Прийшов до Вас восьмирічним повненьким  хлопчиком, а зараз вже шістнадцятирічний хлоп, який діда переріс. Він виріс і не просто виріс фізично, але й морально. Появилось бажання боротися і не просто боротися, але боротися до кінця. Вважаю, що немала заслуга в цьому і Ваша. Діти не просто грають у футбол, а грають, щоб перемагати в чесній грі.

— Я дійсно бачу у Вашому внукові футболіста. Є перспектива в Артура, якщо ще прибавить, то може грати у великий футбол. Я вже думав залучати його до дорослої команди. Хлопчик обдарований, хлопчик сильний. Якщо Артур захоче, то він буде футболістом. Дані в нього є. Вдався у свого тата Маринця Василя.

— Еміле Михайловичу, розкажіть про перемоги Ваших «Соколят», які Вам найбільше запам’яталися. Я був на одному турнірі, коли вони виграли від дитячої команди київського «Динамо».

— Ми в багатьох команд вигравали. Найбільше запам’ятався турнір «Галицька зима» у Львові, в якому грав і Ваш внук. Ми там зайняли друге місце. Коли «Соколята» грали, то зал був переповнений. Діти грали дуже майстерно і цікаво, глядачі захоплювались грою «Соколят». Самою сильною була гра у фіналі з дитячою командою з Хмельницька. Діточки дуже відалися грі і програли тільки по пенальті з різницею в два м’ячі. Якби мало везіння, то були б чемпіонами. Це була драма. Така гра запам’ятовується надовго.
Велика різниця між товариським матчем і турніром. В турнірі віддаєшся в «повну силу».

Зараз у чемпіонаті Мукачівського району йдемо на першому місці. Якщо ще одну гру діточки виграють, то ми будемо чемпіонами.

— Зараз авторитет тренера виріс ще більше, як до того був. Це, якщо взяти до уваги Вашу медаль, яка висить у Вас на шеї і на якій написано: «Чемпіонат України ветеранів футболу. 1 місце». Розкажіть, як Ви  «дійшли» до цього. Стали чемпіоном України  з футболу.

— Ви знаєте це труд, великий труд, щоб цього було досягти. Якщо людина чогось хоче  досягнути, то досягне. В любому віці. Ось в Японії 80 річний чоловік виграв марафон і все рівно був незадоволений своїм результатом. А ми вже в  50 – 60 років йдемо у відставку. Це неправильно.

Немає ні одного дня, щоб я ранком не встав і не пробіг п’ять кругів навколо стадіону. 50 хвилин фіззарядки.  Я ще «морж», цілий рік купаюся у річці. І так вже 20 років. Ще відмовився від шкідливих звичок. З дитинства не курив і не курю. Випивати? Не випиваю. Хіба що на якихось урочистостях – 25 грам коньяку. Далі харчування. Зранку кип’ячена вода з лимоном і мед а потім звичай обід. У вечері - каша. Не переїдаю.

Я знав, я вірив, що мене помітять, що прийде той час. Так і відбулося. Мене помітили. Прийняв участь у зборах.

— Розкажіть про участь у зборах і про ідею чемпіонату ветеранів футболу України.

— Ідея ця виникла в Ужгороді, а точніше в Ужгородському районі, в селі Коротняни. Ентузіаст з цього села взявся за цю справу.

Зробив відповідну заявку в Києві. Її задовольнили.

Почали шукати ще живих футболістів, віком 60 років і більше по всій області. Мене знайшли і теж запросили. Я успішно пройшов збори і мене включили в склад команди. Зіграли і виграли чемпіонат України.

— Коли відбувався чемпіонат?

— Це було в суботу і неділю, 24 і 25 вересня, в Ужгороді на стадіоні «Авангард». Там були команди з Червонограду, Львова, Луцьку і Закарпаття. Всі ті що подали заявку.

— Там були минулорічні чемпіони?

— Так. Ми грали фінальну гру з Луцьком, які були не тільки минулорічними чемпіонами, але й срібними призерами чемпіонату Європи серед ветеранів, який проходив у Франції. Представте собі з ким ми грали фінал.

Я часто думав: ну, приїдуть 60 річні,  «пузаті». Коли під’їхали автобуси і з них вийшли підтягнуті моложаві  хлопці, то я мало захвилювався: «ой, ой, де мої речі». Ігри дуже сильні були. Коли останню гру догравав, то попросив заміну. Змучився сильно. Вже в очах почало темніти.

— Який був регламент чемпіонату?

— Грали по два тайми, по 15 хвилин,  поле – 16 на 16 метрів, 8 гравців і воротар.

Я мало змучився, після чемпіонату два дні нічого не робив. Тільки зараз відновив свою фізичну форму. Але я дуже щасливий і дуже радий, що отримав медаль. Два дні ходив і спав з нею. Такий був радий. І що там казати? Я чемпіон України.

— Я Вас вітаю з таким великим досягненням у Ваші 69 років. Молодість кінчається тоді, коли кінчається людина. Ви душею молодий і це саме головне. І це передається Вашим вихованцям.

Еміле Михайловичу, зараз підійдуть Ваші діточки і ми Вас ще познімаємо. Я хочу Вам побажати, щоб Ви ще і другого мого внука випустили, якому зараз 5 років.

— Дай Бог!

— Бажаю Вам, нашому закарпатському хлопцеві, русину, який дуже любить футбол,  міцного здоров’я.
 

Степан Сікора, Фенікс Слово
Якщо ви знайшли помилку, виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Коментарі -
Зачекайте...