Там, де двоє чубляться, – завжди виграє хтось третій. Цей відомий вислів уже давно перестав бути приказкою, а перетворився на прикру буденність нашого українського життя. Коли між собою ворогують Ющенко з Тимошенко – на коні Партія регіонів на чолі з Віктором Януковичем або інші політичні сили, непричетні до цього конфлікту. Однак коли вже починають міжусобну війну усі наші політичні важковаговики – коли в країні панує парламентська криза, коли до президентських виборів залишається менше двох ро
Ціна на газ, російська мова, Чорноморський флот і Крим, плани України щодо вступу до НАТО, Московський патріархат, спільна, але суперечлива історія – усе вищенаведене є тими важелями, якими успішно користується Москва у поширенні свого впливу на Україну. І, що цікаво, з часу, коли до влади в нашій державі прийшли патріотичні, як вони себе кличуть, сили – ще більш ефективніше. На жаль, можна констатувати, що нинішня українська дипломатія застрягла на тому етапі, коли з позиції слабшої сторони вже не будує свої відносини із сусідами, а до розмови, принаймні з рівнозначних позицій, ми ще не доросли. Усе, на що здатне сьогодні українське МЗС, – це постійні й неоригінальні відповіді на заяви російських політиків та органів державної влади, а в ліпшому випадку – оголошення окремих осіб персонами нон-ґрата. Про якусь сплановану тактику відносин із Росією, інформаційну кампанію, зокрема й у самій великодержавній, чітку позицію і план дій усіх гілок влади та політичних сил, наразі не йдеться. Додати до цього те, що ми називаємо п’ятою колоною – внутрішні сили, які є чи не офіційними глашатаями російської кампанії в Україні, наші зовнішньополітичні перспективи взагалі виглядають надзвичайно примарними. То що ж це за такі російські важелі впливу, як із ними боротися і чи потрібно взагалі?
ГАЗ
Безумовно, головний російський козир. Ціна на блакитне паливо у 300 умовних одиниць за кубометр може поставити українську економіку на коліна, європейска вартість – взагалі здатна призвести до кризової ситуації. Однак ціна, яка є меншою за європейську – це теж ведмежа послуга для нашої держави. Відносно дешевий газ – це перш за все повна залежність від цього виду палива й неефективне впровадження енергозберігальних технологій, за якими, безумовно, майбутнє. По-друге – це масштабна корупція в енергетичній сфері, і те, що ми спостерігали навколо ліквідації «РосУкрЕнерго», створення на його місці інших посередників є нічим іншим, як проявом корупції на найвищому міждержавному рівні, головне питання якого: хто ж очолить цей прибутковий процес? І звичайно ж, дешевий газ – це елемент маніпуляцій і шантажу з боку Москви, який вона настирливо використовує, тільки-но наближається опалювальний сезон. То чи не краще в цій ситуації затягнути сильніше паски, витримати цей економічний шок і надалі жити за зрозумілими правилами гри в енергетичній сфері? Бо газова труба, як наша відповідь у газовій війні, – це не козир, оскільки по ній голубе паливо доставляється в Європу. А вона, старенька, не дозволить, аби наші з Росією газові пасьянси перешкодили стабільному енергопостачанню в країни ЄС і, найімовірніше, завжди прийматиме у цьому питанні бік Москви.
ФЛОТ
Питання перебування Чорноморського флоту Росії на нашій території завжди було гострим. Однак нині, коли потроху спливає час міждержавного договору Росії та України (хоч це й 2017 рік, але й флот за кілька днів не виведеш) та останніх заяв як з українського, так і з російського боку ЧФ став наріжним каменем та головним інформаційним приводом в україно-російських відносинах. Зрозуміло як білий день, що Москва свої кораблі із Севастопольської бухти виводити не збирається. Та нині, і це є плюсом для української влади, наша держава теж заявляє, що досить рішуче налаштована позбутися іноземного війська на своїй території. Конфлікт, як мовиться, очевидний, і чим ближче до часу «ікс», тим жорсткішими будуть заяви та дії обох сторін. Додавши до цього той факт, що у згаданій угоді, окрім ЧФ прописано ще й визнання Росією територіальної цілісності України, хвилюватися є за що — за Крим, як мінімум. І не треба себе тішити думкою, що нинішньої доби неможливі великі військові конфлікти, та ще й майже в центрі Європи, та ще й між «братніми» народами. Слово «війна» в цьому контексті сьогодні доволі активно вживається українськими політиками й експертами, оскільки ніхто не знає, як змусити одну зі сторін послабити свої позиції і це, безумовно, тривожить.
Однак слід визнати і той факт, що україно-російська війна вже триває, але, на щастя, в інформаційному полі, і ми її з успіхом програємо на всіх фронтах. Тому радше не війна, а інформаційна окупація. Засилля російських ЗМІ на нашому медійному просторі і та пропаганда, яку вони ведуть (інколи складається враження, що лише для антиукраїнської риторики російські телеканали і створені) не може залишати байдужим жодну політичну силу, жодного політика, як, власне, і жодного українця. І тому саме в цій сфері нашій владі слід провести всеукраїнську мобілізацію і насамперед проінформувати співгромадян на правому березі Дніпра, яка небезпека на нас чигає і, звичайно ж, чітко пояснити навіщо нам треба вступати в...
НАТО
Це вже радше не козир, а червона ганчірка, яку українська влада час од часу виймає, аби помахати перед російським носом. Нині вона це робить періодичніше й ефективніше. Та разом із тим, окрім потрібного зовнішньополітичного, така демонстрація північноатлантичних настроїв приносить негативний ефект усередині країни, народ якої, на жаль, донині зашорений радянською антинатівською пропагандою й стараннями тієї ж Росії будь-що не пустити туди Україну. Знову ж таки: те, що могло додати нам політичної, військової й економічної ваги, чим, до речі, скористалися країни Балтії, у нашому випадку приносить лише шкоду, принаймні на цьому етапі. Росіяни й окремі наші проросійські діячі ефективно маніпулюють казками про натівського чорта, який хоче загарбати братів-слов’ян, перетворивши їх на рабів західного світу й гарматне м’ясо для війни в Іраку. Натомість, що робить українська влада задля інформування населення, що не такий страшний чорт як його малюють і, взагалі, про чорта не йдеться? Одна щотижнева передача на Першому національному?
Звичайно ж, причина такої пасивності української влади зрозуміла й викладена на початку матеріалу: немає часу займатися зовнішньополітичною діяльністю, коли на внутрішній вирують такі пристрасті. І, можливо, це об’єктивно. Однак цілком може статися так, що одного ранку прокинемося в зовсім іншій державі. Це, звичайно, найпесимістичний погляд, однак у Москві ще ніхто не відкидав імперських амбіцій. Ба більше, сьогодні вони про це говорять відкрито...
Коментарі