нас може очікувати ще кількарічне відкочення у пострадянський простір

Події останніх тижнів в українській політиці підтверджують найпесиміс­тичніші прогнози, які пропонувалися щодо діяльності демократичної коаліції в парламенті. Передвиборчий і приватизаційний ажіотаж настільки захопив владний політикум, що з’ясовування стосунків усередині коаліції стали набагато гострішими, ніж відносини між владою і опозицією. Тому нинішній розклад політичних сил лише дуже умовно можна визначати за формальними ознаками, а насправді в глибокий процес переформатування вступили всі провідні політичні сили: і НУ-НС, і БЮТ, і Регіони України. Просто в «Нашій Україні» він проходить значно публічніше й відвертіше, ніж у суворо централізованих й авторитарних «Регіонах» і Блоці  Тимошенко.

Власне, що об’єднує демократичну коаліцію і змушує її триматися вкупі, незважаючи на жорсткі внутрішні суперечності? Насамперед спільна геополітична орієнтація й розуміння ролі України як європейської держави, повноцінного члена ЄС та НАТО. Саме тому НУ–НС та БЮТ мають дуже по­дібний електорат, який легко перетікає від однієї сили до іншої, і зрада цих принципів миттєво перетворить будь-який із цих двох блоків у політичних аутсайдерів. Хоча за внутрішньою організацією та розумінням побудови владної вертикалі у БЮТ значно більше спільного з «Регіонами», ніж із НУ–НС. І навпаки, ліберальні економічні погляди часто більше зближують частину «Ре­гіонів» із «Нашою Україною», ніж самих коаліціантів. Власне, тому двополюсна система полі­тичного устрою України зовсім не відображає реальності, яка склалася, бо, крім традиційного поділу на західників і слов’янофілів, усередині кожного табору існує ще й поділ на демократів та авторитарників, і це практично унеможливлює будь-які тривалі стратегічні союзи. А коли до цього долучається ще й безліч приватних інтересів, які панують в період поділу власності, то віднайти справ­жні мотиви дій стає цілком неймовірним.

Здається, для Ю. Тимошенко тепер дуже вигідний час, і вона найбільше з усіх головних гравців має варіантів для дій. По-перше, її рейтинг дозволяє йти на будь-які дочасні вибори – чи то парламентські, чи президентські. По-друге, фракція у понад 150 депутатів, що може разом із «Регіонами» змінювати Конституцію в обхід Президента, а в крайньому разі – заблокувати роботу парламенту, зробити його недієздатним, як це вже було рік тому.

Та насправді кожен із варіантів дій для Юлії Володимирівни є дуже ризикованим, а ще більш ризикованим є брак рішучості, бо головним ворогом при галопуючій інфляції для неї є час. У разі зміни Конституції в союзі з «Регіонами» Ю. Тимошенко миттєво втрачає ауру непримиренного борця з ненависними олі­гархами, на чому тримається її харизма, і далеко не факт, що Захід і Центр так само завзято її підтримуватимуть, як підтримують тепер.

Ще ризикованіше для БЮТ самостійно ініціювати дострокові вибори й дезорганізувати роботу парламенту, тому найкращим виходом тут була б вимушена відставка, що зберегло б рейтинг лідерки і місце фаворита на президент­ських перегонах. Однак ні В. Ющенко, ні НУ–НС, ні навіть «Регіони» тепер такий подарунок Ю. Тимошенко не зроблять, і з проблемами інфляції вона змушена боротися сама. Однак це буде вдаряти не лише по її особистому рейтингу, а й по авторитету коаліції, автоматично підносячи вплив «Регіонів». Таким чином, ставши заручницею своїх популістських обі­цянок, Юлія Володимирівна поставила під удар не лише себе, а й долю демо­кратичного напрямку в розвитку України. Тобто те головне, що Україна могла досягнути при унікальних обставинах (по-європейськи налаштовані Президент, коаліція, уряд) – зближення з Європою, досягнуто не буде, і нас чекатиме ще кількарічне відкочення у пострадянський простір.

Причому, здається, Ю. Тимошенко тут уже виступає жертвою не так особистісних амбіцій, як заручницею сили, з котрою вона повинна розраховуватися. Можливо, плекаючи надії на президентство, «наша Юля» прагматично могла б погодитися на другий термін для
В. Ющенка, докласти зусиль для корінного реформування економічного і соці­ального життя України і в 2015 році стати повноцінним главою держави. Але вся її тактика бізнесового й політичного схо­дження побудована не на планомірному створенні бази й системи, а на використанні ситуативної кон’юнктури, частиною якої і є непомірний популізм. Тому Юлія Тимошенко обіцяє не лише пенсіонерам, призовникам, знедоленим, а й фінансистам із числа членів її фракції, які до 2015 року чекати ніяк не хочуть. Звідси й вигулькує та непримиренна боротьба за Фонд держмайна, Київ, навколоземельні аукціони, державні закупівлі, повноваження, яка, лише наче вершечок айсберга, проявляється в парламенті. А жертвою цієї боротьби стануть довгострокові інтереси України.

Однак найсумніше, що доводиться констатувати: історія останніх років український політикум нічого не вчить. Нині прихильники зростаючого впливу БЮТу сподіваються, що прийдуть до влади надовго й тоді надолужать свої втрати. Проте одноосібного панування в Україні вже за визначенням бути не може. Тому домовлятися про єдині правила гри на сьогодні значно перспективніше й прагматичніше, ніж боротися за владу. Хоч для розуміння цього потрібен певний рівень інтелекту і культури, що сьогоднішнім нуворишам не властиво. Тому й маємо те, що маємо.