Ужгородський хірург Олександр Данилюк: Під Дебальцевим ми оперували людей прямо в брудних окопах (ФОТО)

 31 серпня як офіцер медичної служби виїхав з Ужгорода до Станично-Луганського району, біля міста Щастя. З початку січня і до виходу з «котла» перебував у Дебальцеві.

Олександру зараз 26 років, родом він з Рахівщини. Навчався на медичному факультеті УжНУ, там же минулого року закінчив інтернатуру. Працював в хірургії Ужгородської міської клінічної лікарні №1.

Під час розмови з кореспондентом Мукачево.NetОлександр виглядає дуже живо та життєрадісно. Посмішка ні на мить не сходить з його обличчя. Здавалося б, люди, що пережили таке пекло мали б виглядати по-іншому. Але лікар пояснює, що причина, мабуть, в його професії.

- Справа в тому, що я лікар. Моя робота – це постійний контакт зі смертю. Тому мозок автоматично поставив бар'єр, який допоміг все це не сприймати надто близько до серця. Але і страх, і відчай, і паніку я там пережив. Це все згадується і сниться до тепер. Однак, без позитивного настрою я б не зміг протриматись і виконувати свою роботу в тих страшних умовах. Один мій друг втратив там руки і ноги, але віри та оптимізму не втратив. Я ж цілий та живий, то чому мені не радіти?

- Ваша відпустка вже завершується. Ви, не дивлячись ні на що, налаштовані повернутись служити в АТО?

- Бути там – це святий обов’язок медика, більше того, я бачу наочний результат своєї діяльності. Ми маємо бути поряд з Героями, що захищають нашу країну.

- Ця фраза звучить як своєрідний позивний до тих, хто всіма правдами і не правдами переховується від призову. Що Ви про них можете сказати?

- З тими людьми, яких призвали різними обманними методами та силою відправили в АТО набагато важче працювати. На війні головним є командний дух, який можуть створити тільки ті, хто усвідомлено їхав туди. Краще взагалі обійтись без людей, які не хочуть служити.  Але якщо хтось вагається, боїться, що немає достатнього оснащення, скажу, що спочатку проблеми в організації та матеріальному забезпеченні дійсно були. Але завдяки народу України ми тепер добре укомплектовані: від пігулок до протишокових засобів. Цим завдячуємо виключно волонтерам. Поки ми маємо наш український народ, доти проблем із забезпеченням у нас не буде.

- Що відбувалось під Дебальцевим в найважчі дні – під час оточення?

- Не знаю, як там офіційно його називали, але це було справжнє оточення, з якого ми вибратись без бою не могли. Якщо ти вибираєшся зі своєї позиції з боєм – означає, що ти в кільці. Найбільш ймовірно, причиною утворення дебальцівського котла є помилка чи зрада у вищому військовому керівництві. Тільки, мабуть, завдяки нашому командиру бригади, більша частина бійців вирвалась звідти.

З січня у нас щодня були поранені, від 2-3 до 10-20 в день. Але доки не утворилось оточення, у нас була лікарня у Дебальцеві, Світлодарську, Артемівську. Потім Дебальцівська закривається, Світлодарську розбивають «Градами», а довозити в Артемівськ було важко, бо відстань дуже велика, і бої постійно тривали, що заважало вчасно доставити пораненого для надання кваліфікованої хірургічної допомоги. Ситуація склалась критична. У нас була машина операційна, але оперувати в ній ми не могли, бо кругом падали «Гради» та міни, ми постійно піддавались прицільним обстрілам. Та й наш реанімобіль був такий, що дірку можна пальцем зробити, а не те що уламком снаряда чи кулею. Тоді ми прийняли рішення оперувати в окопі.

Хірург завжди оперує в парі або втрьох. А в оточенні я залишився єдиним хірургом. В окопі, звісно, жодного пристосування для операцій не було. Рівно 8 діб, поки тривало оточення, я оперував там. Були моменти, коли вже так хотів спати, що чуть не засинав біля відкритої рани, наприклад, зупиняв кровотечу і просив пораненого дозволу  трохи поспати, бо вже не витримував. В ці дні щодня було 10-20 поранених, з них 4-5 потребували серйозних операцій – від ампутації пальців, кінцівок до операцій на обличчі, трахеї, внутрішніх органах. Навіть довелось відкривати живіт та оперувати печінку, шлунок. Сьогодні подумки не можу уявити як ми це тоді могли робити, ще й в умовах окопу, де ти навіть не сидиш, а в напівлежачому положенні і без жодних засобів для наркозу. Відкрити живіт, коли кругом земля, бруд, а стерильні лише пара інструментів – це щось страшне.

Після того, як ми вирвались з оточення, основну роботу прийняли на себе місцеві лікарі та медики Нацгвардії. З того моменту ми вже не займались медициною.

- Що у Вас у планах по завершенні бойових дій, де продовжите роботу?

- Коли завершиться війна, планую продовжувати працю в своїй рідній лікарні в Ужгороді. Я мав пропозиції із сусідніх Чехії, Словаччини, Угорщини, тим паче за походженням я на половину угорець, але ставлюсь до цього принципово. Там ми чужі, а я хочу жити тут і будувати свою країну.

Юлія Барабан, Мукачево.net, фото - зі сторінки Олександра в Фейсбуці