„Сіра" книга закарпатської політики. Ч.2. Стара номенклатура підставляє плече .

 1994 рік. Розпочалось бурхливе керівництво мера-новатора Сергія Ратушняка. Якщо не звертати уваги на різного роду політичну „тріскотню" молодого  керівника обласного центру, яка інколи сусідствувала з простим невіглаством, то подальша кар'єра проглядалась досить успішною. Встановились дружні контакти з прем'єр-міністром України Павлом Лазаренком. Це був вдалий крок для провінційного початкуючого політика. Який міський голова, (хіба що Києва), міг похвалитися дружбою з одною з перших політичних фігур країни?

Через декілька років його „друг-ворог" Віктор Балога зумів повторити вдалий „хід" - заручився теж дружбою, правда, вже з іншим прем'єр-міністром, - Віктором Ющенком. Віктору Балозі більше підфортунило в дружбі з прем'єр-міністром: Павло Лазаренко в „золотому засланні", в Америці, а Віктор Ющенко - Президент України. Це ще один з наочних прикладів, які характеризують отримання різних результатів, за здавалось би, однакових прийомах сходження на політичний „Олімп".

Якщо Сергій Ратушняк більше довіряє, на мою думку, інтуїції, ніж детальному аналізу ситуації, то в діях Віктора Балоги можна побачити тверезий, а інколи й цинічний, розрахунок того чи іншого бізнесового чи політичного рішення.

В „старі добрі часи", в часи „розвинутого соціалізму" були зовсім інші критерії входження в велику політику, ніж в нашу епоху „недорозвинутого" капіталізму. Колись цінувалась виконавська дисципліна, вміння догодити вищому господарському чи партійному керівникові. Не останню роль відігравав інтелект і ініціатива, а також організаторські здібності. Особливо на останні риси характеру керівників почали звертати увагу в КПРС за декілька років до її розвалу. Далекоглядні люди в керівництві компартії (особливо добре це проглядалось в період „перестройки" Горбачова) розуміли, що без інтелектуальних кадрів, в епоху складних технологій, комуністичний режим не має майбутнього.

До керівництва обласними, районними, міськими парторганізаціями почали залучати високоосвічених людей. На рівні області я можу відмітити двох таких людей: „останнього" першого секретаря Закарпатського обкому КПУ, доктора фіз.-мат. наук, професора Василя Химинця та „останнього" першого секретаря Мукачівського міськкому КПУ, провідного економіста „Мукачівприладу" Золтана Лендєла.

Василь Химинець - це не тільки цікава сторінка в історії нашого краю, але повчальний і наочний приклад того, як, навіть, володіючи всіма задатками крупного керівника, можна не тільки не протриматись на владному „олімпі" (на це були певні об'єктивні причини - після „ГКЧП" компартію розігнали і Василь Васильович залишився без роботи), але й повторно не пробитись туди знову. Причина дуже банальна - потрібні гроші і добрі гроші для організації передвиборчої компанії. А де їм взятися в молодого і амбітного професора? Власного бізнесу не має. А хто „поставить" на комуніста, коли КПУ на початку 90-х років минулого століття була в моральному „підпіллі"?.....

Продовження  та наступний розділ читайте за посиланням:

http://www.fenixslovo.com/uk/analytics/articles/278

та

http://www.fenixslovo.com/uk/analytics/articles/391