Блог Степана Сікори

“Аеропланьош” зі Старого Давидкова. Сільський ґазда сконструював літак, автомобілі, аеромобіль...

Сікора Степан

Продовжуючи тему про талановитість нашого народу, ми не можемо не згадати про першоджерела цих талантів, про тих мудрих і самобутніх людей, якими так щедре наше село. Скільки талантів ми втратили, скільки ми ще втратимо - така гірка доля людей, які “невчасно” народились, не отримали відповідну систематичну освіту, які самотужки, використовуючи свої природні здібності, стали тими самородками, без яких не можна собі уявити наше закарпатське село. Сьогодні я розкажу вам про одного з таких самоучок, про мого земляка, жителя села Старе Давидково, що на Мукачівщині, Івана Юрійовича Гранчака.

Івана Юрійовича, який  вже досяг  вік «аксакалів», свої 90 років, я застав за роботою - виготовленням столярних виробів для своїх односельчан. Ми сіли за стіл і почалась некваплива розмова.
- Іване Юрійовичу, скільки пам’ятаю, односельчани Вас інакше, як “аеропланьош”, не називали. При чому, це Ваше сільське прозвання завжди вимовлялось і вимовляється з великою повагою. Звідки воно з’явилось?
- Це - “гріхи” моєї далекої молодості. Ріс я у простій селянській сім’ї. Нас було у батька і матері шестеро. Можете собі уявити, як жилося багатодітній сім’ї за “чехів” і “мадярів”. Найголовнішим було вижити і не померти з голоду.
- А як Ваша любов до техніки?
- Я завжди щось виготовляв. У 1937 році, а тоді мені було п’ятнадцять літ, я сконструював, як тепер кажуть, діючу модель парової машини. Що я використав? Та все, що було під руками: циліндр від механічної водяної помпи, поршень зробив з гуми тощо. То було фантастично, адже мій перший двигун запрацював. Але одвічне питання - “чому?” - мені не давало спокою. Чому птахи літають? Чому літають аероплани? В сімнадцять років я вже серйозно почав над цим задумуватись. Але просто думати - замало. Інколи доводиться чути від людей: я думав, думав і придумав. Не вірте їм. Спочатку треба хоча б просто щось знати. Таким чином, я почав читати різну літературу, розпитувати, якщо була така можливість, мадярських вояків, льотчиків. Мало було скопіювати з малюнка літак, треба було зрозуміти, чому він літає і як ним можна реально керувати. В 1939 році фюзеляж моноплана був готовий. Потрібно було його обшити, поставити двигун, відповідні прилади, які я сам сконструював. Адже питання авіаційної техніки було великою таємницею для воюючих сторін.
Почалася Друга світова війна. Мені вже було вісімнадцять років. Не знаю чому, але відповідні угорські служби мене пожаліли і я не потрапив на фронт. У 1944 році я добровільно пішов у Червону Армію і воював до самого кінця війни, після чого продовжував працювати над своїм аеропланом. У 1947 році, практично, основні роботи було зроблено. Поставив двигун з мотоцикла “ВМV”, а точніше - вже з нашого мотоцикла М-52, який був скопійований з німецького. Політати так і не вдалося. Одного дня мене викликали в НКВД і запитали, чи не в Америку я збираюся полетіти? Після фронту я вже добре розумів, що таке “НКВД” і “СМЕРШ”, що там працюють хлопці, які фіглів не розуміють.

- А що далі?
- Далі треба було жити. Я одружився. З дружиною Єлизаветою, моєю порадницею, помічницею, якої вже немає вживих.. Не уявляю собі, чи зміг би я зробити те, що зробив, без неї. Жили ми досить сутужно, однак моя дружина мені “дозволяла” займатися “божевільними” експериментами.
До землі мене не дуже тягло. Подавай техніку. Щоб якось вижити, почав займатися столяркою. Першим моїм механізмом була стрічкова пила. “Електрики” ще не було. Пристосував двигун від переносного бензинового електрогенератора. Використовував списані поламані стрічкові пили з меблевих фабрик, які я “купував за півлітру”, але вони були недовговічні. І коли збулася моя мрія - я “дістав” нову стрічкову пилу, натомість виникла технологічна проблема - пила не різала. До кого я тільки не звертався, та всі говорили: “Твоя машина зроблена правильно.” Тим не менше, вона не різала. Мене “осінило” тоді, коли почав гострити пилу. Весь секрет полягав у конфігурації і заточці зубів. Коли я це зрозумів, то всі інші проблеми вирішилися самі по собі.
Поступово почав робити столярні верстати. Практично, зараз можу зробити столярку найвищої складності. На кожну технологічну операцію я змайстрував або окремий верстат, або ж технологічне оснащення.

- Столярка - це для прожиття, а для душі?


- Для душі були автомобілі власної конструкції. Перше авто я зробив ще в 1956 році.
- Я добре його пам’ятаю. Ще дитиною мені пощастило на ньому “прокататись”.
- Це була моя перша і досить вдала спроба в автомобілебудуванні. Двигун я використав від мотоцикла М-52. А все інше? Тут ціла технологічна історія. Вам, мабуть, відомо, що перші літаки були зроблені з дерева, а точніше - з фанери. Я пішов таким же шляхом. Кузов першого автомобіля був із відкидним верхом, як тепер кажуть - “кабріолет”. Диски коліс довелося виливати з алюмінію під розмір гумових шин із “кукурузника”. Для молодих поясню: “кукурузник” - це легендарний літак, біплан У-2 часів Другої світової війни. Було багато проблем із карданом, з диференціалом, коробкою передач. Тим не менше, мій “кабріолет” вірно служив моїй сім’ї багато років. Проблематичним було зареєструвати автомобіль в органах державної автоінспекції і отримати номер та технічний паспорт. Ось тут мені довелося боротися... і після другого, і третього саморобних автомобілів.
- Пам’ятаю, що Ваш другий автомобіль був повністю металевий. Ви що, кузов взяли з іншого автомобіля?


- Зовсім ні. Спочатку я креслив, виготовляв паперові, дерев’яні моделі, потім технологічне оснащення, прес-форми, і тільки після цього робив кузов. Хіба що решітка радіатора була заводська. Двигун використав з першого “народного” автомобіля - “Запорожця”. З третім автомобілем було вже простіше: досвід уже був, та й запчастини з’явились у магазинах.
- А двом дочкам, на скільки я знаю, Ви теж зробили “приватний” автомобіль?
- Обидві мої дочки - Марта і Оксана – закінчили вузи і зараз працюють лікарями. Ще в дитинстві я для них зробив педальний автомобіль, фотографія якого  була опублікована в газеті “РІО”. У цьому авто не вистачало лише двигуна. Отож моїм донькам довелося працювати ногами.
- Але ж Ваша творча думка на автомобілях не зупинилась?


- Я довго мріяв зробити універсальну машину, яка би могла плавати і “ходити” по суші. І я її зробив. Щодо технологічних проб, то тут теж можна багато чого розповісти. Ви знаєте, що річка Латориця – не глибока. Тому мені довелося перечитати чимало літератури про плавання човнів на мілині. Але й цього було замало.
Перший мій човен плавати “не захотів”. Уся проблема була в гідродинаміці. Гвинт створював вакуум, не захоплюючи воду. Через півроку я і цю проблему вирішив. Моторний човен нібито вже плавав, але водорості почали надокучати, намотуючись на гвинт. Довелось подумати над тим, як обійти цю проблему.
От і з’явилася ідея змайструвати “всюдихідний аеромобіль”, що я згодом і зробив. Який він мав вигляд? Я знову використав цільнометалевий човен. Приладнав чотири колеса зі свого першого автомобіля, які можна було легко ставити і знімати: в залежності від того, як “йшла” машина — по суші чи по воді. Ззаду човна, як в ае
росанях, примайстрував гвинт, який обертався за допомогою двигуна від “Запорожця”. Розробив і виготовив систему управління. “Всюдихід” поїхав. Правда, проблем було чимало, однією з яких був сильний гуркіт від двигуна і гвинта. Коли їхав селом, то здіймалась така пилюка, що нічого не було видно. До того ж, важко було стартувати, зате швидкість була крейсерською (до 40 км/год).


Так ми проговорили з Іваном Юрійовичем майже три години. Слухати його було і цікаво, і повчально. З висловом одного мого знайомого: “Гранчаку пощастило: Бог його поцілував при народженні в голову і в руки. І став цей наш сільський чоловік мудрим на голову і на руки. До чого не візьметься - все в нього виходить до ладу…” я згоден на всі 100 відсотків. Ще й тепер Іван Гранчак не втратив інтерес до світу. Коли на початку 90-тих років відкрили кордон, Іван Юрійович був першим у селі, а може і в цілому районі, хто купив у Югославії супутникову антену. От і почало все село ходити до нього, щоб подивитися “у світ”. І так в усьому. Намагається бути завжди першим, хоч і не нажив собі великі розкоші. Однак багатий своїми “золотими” руками та головою.

Коментарі -
Зачекайте...