Блог Степана Сікори

Із архіву моїх публікацій, які не втратили своєї актуальності. Частина 3

Сікора Степан

Продовжуємо другу частину  блогу «Із архіву моїх публікацій, які не втратили своєї актуальності. Частина 2».  Скільки раз не перечитую інтерв’ю отця Василя Смочка  і по доброму йому заздрю: Ця неординарна людина пережила дуже багато, але, навіть, у свої 86 років не втратила вірю в людей, в щирі і добрі помисли людського роду.

 


                                                 Отець Василь Смочко: «… Бог – це любов…»

В минулому номері газети ми розпочали публікувати Інтерв'ю з американським греко-римським священиком, уродженцем села Зняцева Мукачівського району Василем Смочком. Отець Василь - учень великомученика епіскопа Теодора Ромжі, який був убитий енкаведистами в кінці сорокових років біля села Іванівці Мукачівського району. Василю Смочку не довелось жити в радянському Закарпатті, в радянській Україні. Після закінчення католицького університету у Ватикані, в 1948 році Смочко емігрував в США і до цих пір там проживає. Часто навідується до родичів в село Зняцево. В один з таких приїздів, ще в 1992 році, він вирішив закласти монастирський комплекс біля села Іванівці в честь загиблого Теодора Ромжі. На жаль, монастир став довгобудом.

- Можна привести аналогію з різними імперіями: Радянський Союз, Австро-угорська імперія, в яких було багато різних народів І за віком менші від США, вже давно розвалились, а Америка розвивається і сьогодні — це наймогутніша держава у світі. В чому тут парадокс?
- Тому що не було доброго виховання. Не було науки пізнання і шанування один одного. Наприклад, в колишній радянській Росії зупинились тільки на певних і поодиноких традиціях і підходах до будівництва держави. Велика нація російська, а багато людей не прийшли до вищого виховання. Мало правдивих і чесних людей.
- Ще один цікавий момент. Якщо з багатьох людей зняти „словесну " маску, то під тією маскою ми можемо побачити або злодія або порядну людину. Візьму для прикладу, греко-католицького священника з мого рідного села Старого Давидкова, отця Михайла. На вид проста людина. Колись працював шофером. Вміє заробити копійку по мимо церкви. Може приїхати на службу на мотоциклі. Якщо побачиш в місті, то дуже важко його ототожнити з святим отцем — одним словом — „крутий хлопець ". Тим не менше, його в селі не просто поважають, але і люблять: і старий, і молодий. Вміє привернути до себе увагу людей. І словом Божим і своєю щирою поведінкою. Отже, зовнішній антураж — це не головне?...
- Має бути світло розуму і світло віри. Якщо вони сходяться, то люди вірять таким служителям Бога. Якщо священик — православний чи греко-католицький, розмовляючи з вірниками віддає ту, свою, правду людям, а та правда супроводжується великою любов'ю, то це є ціла тайна Божої благодаті. Якщо священик любить те, про що говорить, то любов має властивість передаватись від серця до серця, від серця священнослужителя до серця вірника. Це є основа християнської віри... Бог - це любов.
- Ми маємо багато проблем на релігійному грунті. В невеликих селах, та навіть і великих, як правило, буває тільки один храм, а вірники різних конфесій: православні і греко-католики. Дуже часто виникають непорозуміння в питанні: хто є власником храму? Здається, відповідь проста: жителі того чи іншого села, адже храм будувався всім миром і ніхто з наших предків не ділив один одного за релігійною належністю. На Заході, в цивілізованих країнах вірники різних конфесій без всяких проблем можуть відслужити Службу Божу в одному з християнських храмів: чи то греко- католицькому, чи православному, чи католицькому. В нас, на жаль, священики дуже часто наговорюють вірників однієї конфесії на іншу, стають винуватцями конфліктів...
- Степане Іллічу, я з Вами не дуже погоджуюся стосовно того, що всі священники винуваті. Може, дехто і винуватий. Роблять поважні хиби і роблять дуже велику шкоду вірникам і собі. Основою розвитку і модернізації релігії є молодь, яка, на мою думку, зуміє посіяти в душах людей зерна добра, спокою і взаємного терпіння. Я часто навідую нашу греко-католицьку семінарію в Ужгороді, недавно побував в Ясінях, заходив в православні храми, спілкувався з православними священиками і можу сказати, що в більшості - це істинні служителі Бога. Бували і винятки. Із моєї старої експеренції (досвіду ред.), найбільш наочною прикметою є проповідь священика, те, як він говорить за віру, за Господа Бога. Якщо він говорить якусь критику, якусь надзвичайну історію, яка противиться любові, то є фальшива людина. Головною прикметою є те, як людина передає вам любов. Христос - це є любов. А практично в життю є те, що дві особи, обмінюючись думками, вірять у своє правдиве приятельство, то вони стають добрими і щасливими. Я надіюсь, що молода генерація священиків, чи то православних, чи то греко-католиків, будуть мати цю важливу прикмету. Окрім свого віддання Богу і важному, і совісному служінню, додають до цього ще й прикмету любові. Не критицизм, не сварки, а тільки любов. Порозуміються, зійдуться разом, разом будуть славити Бога. І з того бачать щастя і вертаються з церкви веселі.
-Давайте, знову повернемось до історії початку будівництва монастиря Теодора Ромжі. Оскільки, я маю щастя зараз говорити з людиною, яка дала гроші на будівництво монастиря...
- Я дав дарунок.
- Так, дарунок. Aлe...
- Ми називаємо такі дії даром (подарунком — ред.) любові.
- Але чому Ви захотіли зробити такий подарунок?
- Тому що я люблю Закарпаття. Я люблю молодь. Якщо Бог дав мені вийти із зняцівського болота на посаду ректора богословської семінарії в Америці, якщо дав мені стати на рівні американського народу, на рівні його культури і вчити молодих бути священиками, дав мені такий великий дар, то я вирішив підняти рівень думання (мислення - ред.) закарпатців. Щоб люди не були сумні із біди, а щоб мали успіх з надією на ліпше.
- Ви не залишили надію, що монастир ще при Вашому житті буде побудований?
- То вже така велика надія. Але я так вірю, що якщо Бог захоче, то воно так і буде. Обман, недовір'я, прикрість самі себе знищать. Добро невблаганно поширюється, а зло само себе знищує. Православна церква колись в дванадцятому столітті почалась із роз'єднання. Вона (православна, церква ~ ред.) носить в собі силу розділення (роз'єднання рад.), все думать, що ліпше розділитися. Це створює тепер проблеми в українській православній церкві. В Україні, на жаль, є зараз три православні церкви. Поділення не завжди є найкращим виходом.
- Звернімось до сусідньої слов'янської Польщі. Там все єдине: релігія, народ і держава. Це не так вже й погано. Чи має мати Україна свою національну християнську церкву? Нехай це буде синтез православ'я, греко-католицизму, католицизму тощо... Чи потрібно це Україні?
- Люди краще сприймають позитивні моменти, ніж негативні і не тільки в повсякденному житті, але і в релігії. Ми надіємося і молимося за єдність українських церков. Як там це все виробиться - важко передбачити. Не хочеться нікого ображати. Най люди з вірою це все роблять.
Хочу сказати, що інколи, розмірковуючи про деякі моменти мого житейського досвіду, я починаю робити різницю між вірою і релігією. Віра, то є чисте злучення (з'єднання, об'єднання - ред.) з Богом. Якщо вірники в церкві мають чисті намірення (наміри - ред.), то вони не піддаються легко матеріальним і політичним впливам. Вони дивляться на те, де Божа правда. Дивляться на те: хто мене шанує, то і я його буду шанувати. Але, на жаль, все це примножується з віками. На жаль, люди дуже поділені релігіями. Людям тяжко зрозуміти, чого так багато релігій. Але треба прагнути пізнати правду віри так, як вчив нас Ісус Христос.

- Ви говорите так, як говорять багато представників нетрадиційних християнських конфесій. Ці, нетрадиційні конфесії починають інтенсивно завойовувати душі і серця наших людей. Я не бачу в цьому ніякої трагедії. Адже там нічого поганого не вчать...
- Це питання дуже і дуже складне щодо відносин до різних релігій. Вони всі мають в собі якесь Добро. Я греко-католицький священик, але дивуюсь з того, що євангелісти знають Святе письмо напам'ять. Але коли вони твердять, що до раю не дійдуть представники інших релігій, то є першою ознакою їхнього обмеження.
- Я б це назвав трішки грубіше. Це є своєрідним релігійним „расизмом". Людей ділять на „наших" і „не наших". Ті, які „наші" — всі будуть в царстві, а ті, які „не наші" — там не будуть...
- Влучно сказано. Ви взяли мою думку. Добрим позитивним прикладом міг би бути святійший Павло-Іоан, який відвідав, як іудейські, так мусульманські і будистські храми. Чого? Він бачив, що люди мусять любити те, що вони Божі діти. Вони мусять знайти любов і об'єднання, навіть, в самих складних ситуаціях відмінностей віросповідування. Найвірнішою ознакою доброї віри є любов і правда. Сміла правда, а ще більша любов. Якщо немає любові, то це є першою ознакою, що щось там не добре.
- Я вдячний вам за розмову. Йду від Вас з облагородженою душею: як до Бога треба йти з любов'ю, так і до ближнього свого.
- Ось бачите, наші душі зв'язуються і ми стаємо друзями. Починаємо один одному вірити...
 

4 жовтня 2005 року, №12, «Вголос про закарпатську політику»
 

Коментарі -
Зачекайте...