Минулої неділі на подвір’ї старовинної кузні в селі Лисичеве Іршавського району Закарпатської області відбувся Всеукраїнський фестиваль ковальського мистецтва ”Гамора-2007”. За два дні понад 60 ковалів викували стелу у вигляді дерева.
Кузня ”Гамора” в Лисичевому працює з другої половини ХVІ ст. Устаткування в ній — з кінця ХІХ–початку ХХ ст., відколи споруду перебудували. У продовгуватій жовтій будівлі є дві великі кімнати — в одній метал кують, в іншій — виправляють та доробляють. На фасаді кузні встановлена табличка: ”У квітні 2006 року кузню відвідав Президент України Віктор Ющенко”.
Винаймає кузню Віктор Петровцій, 50 років. Чоловік дає працю двом ковалям — 58-річному Михайлові Пилипчинцю допомагає 54-річний Іван Мелеш. Селяни кують мотики, лопати, рогачки, виноградні сапи, підкови для коней.
Коваль Михайло зранку запалює вугілля у великій печі. Щипцями тримає над полум’ям шмат заліза. Розігріває його, аж доки воно не починає червоніти та шкварчати. Тоді махає дерев’яною ручкою — урухомлює велике водяне колесо на річці Лисичанка. Вода вже четверте століття підносить важкий молот, під який Пилипчинець спритно встромляє шматок заліза. Добре вибитий леміш коваль виправляє й підточує у сусідній кімнаті на станку. За 20 хв. мотика для виноградника майже готова.
У кузні Пилипчинець працює з 1985 року. Каже, що метал і вугілля купують у магазинах. За місяць ковалі можуть викувати до тисячі виробів. Найбільше замовляють мотики для копання картоплі. Готові вироби здають гуртом у крамниці, мотики продають по 15 грн, лопати — по 18. Коваль Михайло каже, що іноді доводиться кувати металеві паркани. Квадратний метр такого замовлення коштує 50 грн.
Найстарішим ковалем ”Гамори” в Лисичевому вважають 80-річного Людвіґа Ламера. У кузні селянин працював із повоєнних років аж до 1982-го.
— Одну з перших будівель ”Гамори” 1872 року будував іще мій прадід-німець з інженерами, — каже колишній коваль Людвіґ. — Тут колись працювало дев’ять молотів, виробляли всякі потрібні в ґаздівстві знаряддя. А 1920 року теперішню кузню відстроїв мій нянько Лайош Ламер. Найбільше робилисьме мотики. Півторакілограмові возили до Берегова — копати виноград.
Нових ковалів у Лисичевому Людвіґ Ламер не визнає.
— Немає тепер добрих майстрів, — говорить дід. — Є ще один на п’ять годів од мене молодший у Неліпині, а один на год старший — в Іршаві. А молоді нічо не варті.
Кузня ”Гамора” в Лисичевому працювала до кінця 1980-х років. Потім ковальство в селі занепало. Кузня трималася тільки на ентузіастах. Будівлю частково зруйнували паводки наприкінці 1990-х років. Але селяни на чолі з Віктором Петровцієм узялися відродити ”Гамору”. Через рік після повеней запалили горнило. Зараз кузня має статус музею.
— Це єдина у Європі водяна кузня, що працює, — хвалиться сільський голова Лисичевого Володимир Продан. — Схожа, але ”мертва” є в Німеччині. У 1930-х роках ”Гамора” була одним із чотирьох найбільших металообробних підприємств Підкарпатської Русі. Унікальність кузні в тому, що вона поєднала в собі три виробничі епохи: ремісничу, бо є тут майстер і підмайстер, мануфактурну, бо є поділ праці, і фабрично-заводську, бо частково працю людських рук замінюють механізми.
Володимир Продан каже, що селяни уже не можуть обходитися без своєї кузні.
— Коней до нас приводять кувати з усіх навколишніх сіл, — веде далі Продан. — А мотики маємо найліпші в усій окрузі. Магазинні в селі не признають, бо вони тяжкі — до кілограма потягнуть. А наші з кузні — легенькі, аж любо ними копати. Але ми хотіли би ще якось туристів привабити до кузні, щоби селяни могли заробити собі якусь копійку. Бо в селі немає жодного підприємства. Заробляємо хіба що на ягодах та грибах.
Молодих ковалів у Лисичевому немає.
— Пробував тут працювати один 17-річний парубок, — каже сільський голова. — Але і він виїхав на заробітки до Москви — мусить родину годувати.
Коментарі