Закарпатець Сергій Федака розповів про малі та великі гроші, метелика та історію

Закарпатець Сергій Федака розповів про малі та великі гроші, метелика та історію

Днями Сергій Федака відсвяткував свій 50-літній ювілей. Cвяткував ледь не зі всім містом, свято простягнулося на кілька днів, навіть тижнів.

Доктор історичних наук, журналіст, письменник, лауреат всіляких премій… Але не про це пісня. А про те, що без його «федакуватості» наше місто було б не таким несподіваним і живим. А от Вікіпедія каже, що Сергій – із донецьких. Народився він у промисловому місті Маріуполь. Тато ювіляра із Кальника, що на Мукачівщині. А коріння роду матері – із села Новотроїцьке Донецької області, де рід Єрьомків після ліквідації Катериною II Запорізької Січі у 1775 році заснував у степу поселення Середня. Отакі пироги.

У принципі, можна не йти, «відморозитися», але…

Ніколи стільки не питають про самопочуття, як у ювілейні дні. Але коли вони минають, нарешті можна спитати себе: що ж це було?

— Ювілей – це царина сюрреалізму. Циферблати, які стікають униз разом із самим часом, як у С.Далі. Сходи, що ведуть одночасно і вгору, і вниз, як у М.Ешера. Це портал в іншу реальність. У принципі, можна не йти через нього, “відморозитися”, але жага нового все одно переможе інстинкт самозбереження. Ювілей – це дзвінок із власного дитинства з нагадуванням про щось призабуте чи недороблене. 

Тож про дитинство. Ти вважаєш, що воно в тебе, жовтенятсько-піонерське, було гарним?

—Так. Правда, перед тим були ще цілком аполітичні дошкільні роки. Їх я провів у великій трикімнатній квартирі бабусі й дідуся по матері. Там і сформувалося уявлення, що світ пізнаваний (хоча і не до самого останнього кінця), раціональний в основі, але з невеликими вкрапленнями містики, що в ньому діють жорсткі закони, але їх час від часу коригують випадковості. Роль випадковості значно більша, ніж гадають. Все це я ще не міг тоді так чітко сформулювати, але на рівні емоцій це склалося саме тоді. Здається, багато із того, що роблю зараз, — це просто переклад з того дитячого, не обтяженого ще словами, рівня на нинішню дорослу мову. Щодо молодших-середніх класів, це була соціалізація, опанування мистецтвом вписувати себе у різні компанії і ситуації. Після таких фундаментальних речей вже можна переходити і до чогось простішого. Як от вибору професії.

І ким ти мріяв стати? Невже космонавтом, як всі радянські малюки?

— Будеш сміятися, але професором. Тоді я вважав, ніби це щось таке, що поєднує у собі геть усі професії. Потяг хоча би надкусити кожне яблуко – десь глибоко у підсвідомості. Вважають, ніби це погана риса, та це з якого боку глянути. Потім я переконався, що професор – це якраз навпаки: максимальна спеціалізація, зацикленість на чомусь вузенькому. Чим вужче, тим краще для справи.

Тож таким ще тільки належить стати.

Найкраща згадка дітей – про юність своїх батьків. Що тобі запам’яталося з тих часів найгостріше?

— Батьки і зараз не старі. Це покоління унікальне, воно практично не старіє. Адже народилося під час стресу Другої світової, тож отримало певний імунітет. Можливо, такими десь будуть і діти, що народжуються цими днями. Батьки – типові студенти-шістдесятники. Фільми про Шурика – це про них. Турпоходи, фотографія, кіно. Звісно, тяжіло класичне квартирне питання. Степан Мишанич (нещодавно померлий) тоді саме перебирався до Києва і поступився батькові своєю кооперативною «двушкою», в якій я донині й живу.

В тебе відомий рід. Коли б довелося створити для нього герб, що б на ньому було зображено?

— Саме про це і мовилось на домашній вечірці з приводу ювілею. Зараз творяться генеалогії не тільки шляхетських, а й селянських родів, хоч їх укладати значно важче. А на гербі хай би був плуг, а над ним – хвиляста лінія. Тлумачення таке: повінь, не повінь, а орати все одно треба.

Багатьом донеччанам Закарпаття уявляється взагалі ледь не Марсом

Для тебе дуже важливим залишається Маріуполь – одне з твоїх родинних міст. Сьогодні багато говорять про схід країни. Яким він є насправді? Невже майже суцільною «ватою»? Невже настільки зросійщеним?

— Галичанці Г.Герман одна людина звідти асоціювалася з Африкою. Точнісінько так багатьом донеччанам Закарпаття уявляється взагалі Марсом. Насправді спільного більше, ніж відмінностей, але останні все ж мають важливе значення. На сході живуть справжні трудяги. Рубати вугілля, варити метал, збирати танки – це не язиком молоти. Тому до демократичних процедур там ставилися менш прискіпливо. Це виявилося помилкою, яку зараз спокутують кров’ю. Це одна з найболючіших проблем сьогодення, яким має бути співвідношення між хірургією і терапією, наскільки доведеться діяти юридично-правовими (каральними) методами, а наскільки – тоншими і гуманнішими інструментами. Та оскільки хвороби там довго не лікувалися, заганялися досередини, ситуація непроста. Основа там здорова і дуже потрібна державі, але й інтоксикація пішла глибоко. Коли там закінчаться бойові дії, то відповідна робота тільки почнеться по-справжньому.

Чи можливо український схід і захід сьогодні об’єднати навколо чогось дуже реального? Мова? Мабуть, для цього треба ще десятки років. Економіка? Вона в нас дуже різниться. Тоді що?

— Потрапляння України до двадцятки найвпливовіших країн світу – це реально. Хоча зараз туди, здається, сім верст до небес. Але це здатне об’єднати схід і захід. Уміння поступатися у дрібнішому, щоб виграти у більшому. Історія успішних націй – це суцільні гамбіти, гра у піддавки. Німці чи французи історично більш різношерсті, ніж українці, але змогли-таки консолідуватися. Останнім, правда, це вдалося через чотири чи п’ять революцій – фактично братовбивчі війни, ускладнені іноземним втручанням. Зовсім як у нас зараз. У нас нині розвиток із запізненням, розвиток навздогін, але в цьому є і свої плюси. Народ один. Дуже різний, але один. Відома формула «єдність у різноманітті» тут має спрацювати. Потрібні своєрідні етнополітичні дипломати, здатні зшивати віками розколоту націю. 

Ти розповідав, що між Донецькою і Дніпропетровською областю – вічні ревнощі. Щось на кшталт, як між Ужгородом та Мукачевом. Тому що гроші, ресурси чи просто гонор?

— Тому що історія. І нема на те ради. Політичні еліти змагалися ще у хрущовські часи. Дніпровців уособлював Брежнєв і його команда, у донеччан був свій клан (він завжди відзначався найбільшою “багатоголовістю”). А ще були і харків’яни на чолі з П.Шелестом. І оце триває вже понад піввіку. Навіть нинішні події на сході однією з багатьох складових мають те саме протистояння сусідніх регіонів. І навіть опозиції всередині регіону (Маріуполя і Донецька, Донецька і північних районів, того самого Слов’янська). Так буде завжди, це у людській природі. Еволюціонуватимуть тільки форми конкуренції – від диких до більш цивілізованих. А сам механізм вічної конкуренції – на «жорсткому дискові» нашої історії. Як казав Р.Кіплінг, велика гра закінчиться, тільки коли всі помруть.

Індустріалізувати деякі міста просто зобов’язують корисні копалини. А загалом, як ти вважаєш, Україна більше мала б залишатися при землеробстві чи ні?

— Селянство – становий хребет нації. Мені дуже подобається рядок з однієї пісеньки О.Новікова: «Был бы целым позвоночник – остальное нарастёт!» Оце цілком про українську історію. Тому й три більшовицькі голодомори спрямовувалися проти селян. Досить було зламати цей клас, а інші можна було особливо і не чіпати. Хоча частина дослідників думає, ніби геноцид – це тільки коли по всіх рівномірно. Роль аграрного сектора зростатиме найближчими роками. Але організм – це все-таки не один хребет. Потрібне і все інше. Тому урбанізації немає альтернативи. Хоч останнім часом є і протилежна тенденція – повернення людей у села. Вона не масова, але цікава.

«Якщо ви здатні не спати цілу ніч і відриватися по повній, вам – сюди»

Яка країна викликає твою найбільшу цікавість сьогодні?

— Є найзагадковіша на світі країна. Зрозуміло яка. Чим цікава? Ще рік тому ніхто не міг передбачити нинішньої ситуації. Що буде ще за рік – теж ніхто не скаже. Норадреналін виділяється такий – ні з яким екстремальним спортом не порівняти. Як в одному телеролику: «Якщо ви здатні не спати цілу ніч і відриватися по повній, вам – сюди». Оце про всю Україну зараз. Це країна дуже несхожих між собою жінок. Жити з ними просто неможливо, без них – тим більше. Це країна суцільного «між». Але навіть нинішня соціальна “каша” має свої переваги: зараз тут можна бути ким завгодно, аби лиш вистачило фантазії.

То якби тобі випали фантастичні гроші, як би їх витратив?

— Такі гроші не витрачають, а примножують. Малі гроші – це життєзабезпечення, а великі гроші – це влада і відповідальність за мільйони чи хоча би тисячі людей. Я не готовий поки до останнього. Я вивчав біографії Ротшильдів, Рокфеллерів, нинішніх наших олігархів. Фантастичні гроші випадають через фантастичні злочини. Це балансування за межею моралі, а то і здорового глузду. Аби втриматися в олігархічній ніші, треба мати дуже специфічну психіку, пройти велику еволюцію, як лускокрилі – яйце, гусінь, кокон, метелик. Кожний етап – це зміна себе до невпізнання. Не певен, що хочу цього. Може, клімат не той.

Так ось про клімат. Є симпатична теорія, що саме клімат визначає характер людей. З горами ніби все зрозуміло. А з морем як?

— Справді, ще Гіппократ у трактаті “Про повітря, води і місцевості” пояснював особливості фізичної будови скіфів і їхній спосіб життя перш за все кліматом. Серед багато чого іншого, звичайно, і це теж впливає. Морський клімат – це нестерпна легкість буття. Відчуття волі. Безмежжя, яке вривається в душу і перевертає там геть усе. Море є водоймою, умовно кажучи, з одним берегом – як людська мрія. Це та сама субстанція, з якої складається людина (мова не тільки про воду, а й про солі, мікроелементи). Є дуже міфологізований біографічний ігровий фільм про знаного підводника Жака Майоля. Там він, відчувши наближення смерті, прощається з подругою і робить своє останнє занурення. Отож.

Як на мене, бодай помалесеньку, але перемагати себе та свої негаразди щодня – красивіше, ніж відмовлятися від життя. От про тебе самого ходить багато легенд. То яка з історій, яку про себе знаєш, є міфом, а не реальністю?

— Таких, як про Майоля, ще немає. Хоча всякі слова врешті-решт матеріалізуються. Коли щось і не стало поки реальністю, то хто знає майбутнє?

Тварини не сміються… А жінки чомусь люблять, коли жартуєш

Ти здаєшся таким цілеспрямованим. Ти справді завжди знаєш, де маєш опинитися через годину? Чи дозволяєш собі імпровізувати?

— Всяка імпровізація насправді довго і ретельно готується, інколи – все життя. Багато чого вистрелює тільки через роки або десятиліття. Хіба що гумор – це суцільна імпровізація у звичному розумінні. Тварини не сміються. Хіба що у приматів і дельфінів щось схоже. Сміх виник при еволюції людини – чи то як захисна реакція, чи то як додатковий засіб у внутрівидовій боротьбі (жінки чомусь люблять, коли жартуєш – можливо, це демонструє відсутність потенційної агресії). 

З якою думкою прокинувся в день свого народження? Кажу не про якісь ювілейні узагальнення, а просто про першу випадкову думку.

— Думки рідко бувають випадковими. Тим більше, коли переходиш від сну до яви. Це ж момент певного інсайту – осяяння. У цей день я прокидаюся о п’ятій ранку, коли народився. Звісно, перша думка завжди про вчорашнє. Чи брати квиток до зачарованого лісу? Чим жертвувати на роздоріжжі – конем, мечем, шматком тіла? До якої пастки заманює доля зараз? У принципі, завжди краще шкодувати за тим, що зробив, ніж за тим, від чого відмовився. Чесне слово, саме про те думалося того світанку. 

Мар’яна Нейметі, газета "Новини Закарпаття".

Якщо ви знайшли помилку, виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Коментарі -
Зачекайте...