Коли «хата» кожного закарпатця не буде «скраю»...Віктор Погорелов про розвиток області та обласного центру

Всяк із нас щось робить, працює для того, аби жити краще. Кожна влада, які б меркантильні інтереси не намагалися реалізувати окремі її представники, зрештою, теж мусить працювати, аби на підпорядкованій їй території люди жили краще. Цього не зробиш без врахування того, що маємо й хочемо мати не лише завтра, а й у майбутньому.

Цими днями, відповідно до графіка, складеного за розпорядженням голови ОДА Олега Гаваші, проходять співбесіди керівництва та начальників відділів Головного управління економіки облдержадміністрації з координаторами економічних блоків всіх адміністративних одиниць краю щодо підготовки стратегій розвитку кожного району і міста. Яке на місцях бачення «як жити далі» – розмова «СЗ «Паланок»  з начальником головного управління економіки ОДА, екс-мером Ужгорода Віктором Погореловим.

Ще уряд Юрія Єханурова поставив завдання кожному регіону розробити на науковій основі, із залученням якомога ширшої громадськості, перспективні плани розвитку або так звані стратегії. У нас такий документ затвердила сесія облради наприкінці минулого року. І хоч за тривалою «битвою» з приводу «ко в хижі ґазда» нинішнім урядовцям не до укладення угод з кожною областю для  скоординованої роботи над втіленням розроблених стратегій розвитку, на Закарпатті першими в Україні вже перейшли до наступного етапу цього процесу – підготовки документів про стратегію розвитку кожного району і міста.

Як і в Регіональній стратегії розвитку Закарпаття до 2015 року, йдеться про врахування всіх критеріїв, факторів, які впливають на якість життя – економічних, соціальних, екологічних, культурних тощо.

Скажімо, минулого тижня на одній із таких зустрічей з представниками Виноградівського району йшлося про те, що влада спільно з депутатами, представниками партій та громадських орга­нізацій серед пріоритетів для цього краю бачить найсприятливіші на Закарпатті умови для ведення сільського господарства, а промисловість годиться більше орієнтувати на переробку агропродукції. Немало проблем з благоустроєм, розвитком інфраструктури, водопостачанням (у поєднанні з протипаводковим захистом), оновленням об’єктів соціально-культурної сфери. Відтак – розвиток транскордонного співробітництва, туризму, з акцентом на оздоровлення тощо. Начальник головного управління економіки ОДА Віктор Погорелов наголосив, що найважливіше, аби розробка проектів середньострокового розвитку узагальнила пропозиції жителів району, науковців, експертів, громадських організацій.

Мають вирішувати люди

– Вікторе Володимировичу, а як справи з розробкою стратегій розвитку в інших районах?

– Ми вже мали розмови з представниками більшості районів і міст обласного підпорядкування. Загальне враження – матеріали досить «сирі». Часто стратегічний розвиток сприймається досить спрощено і, що, мабуть, найважливіше, не такою мірою, як це потрібно, залучається громадськість. До підготовки загальнообласного документа вдалося залучити і науковців краю, й чимало громадських організацій, фахівців Інституту регіональних досліджень НАН України (Львів) та Проекту партнерства Канада-Україна. Проте на місцях з цим складніше.

На мій погляд, треба змінювати підходи. Скажімо, свого часу було створено Громадянський альянс Закарпаття, до нього увійшли небайдужі люди, які намагалися запроваджувати, утверджувати основи громадянського сус­пільства в краї. Очевидно, настав час відновити, активізувати діяльність таких організацій, адже нині багато хто рветься до влади, чимало обіцяючи, а потім обіцянки не виконують. Це йде згори і стосується всіх гілок влади. Натомість люди живуть ніби окремо, суспільство не так активно, як могло би, впливає на процеси – здебільшого лише тоді, коли треба взяти участь у виборах. Громади повинні будувати своє майбутнє, а не бути сторонніми спостерігачами, до яких апелюють політики, коли втрачають аргументи для домовленостей.

– Проблема, вочевидь, загальна, але конкретизуйте, яка ситуація з підготовкою стратегій розвитку в містах, наприклад, Ужгороді, Мукачеві, Чопі.

– Розмова з мукачівцями ще попереду. А в Ужгороді, крім концепції сталого розвитку, яка була відпрацьована, широко обговорена з містянами й ухвалена сесією міськради три роки тому, особливих напрацювань немає. Формально матеріали готуються, як і всюди. Програма, з якою прийшла команда нинішнього мера, очевидно, і є стратегією, але документ, як такий, не сформовано. Багато питань, які ми обговорювали, взагалі не були зрозумілі представникам економічного блоку, до того ж стратегію нинішня команда ке­рівництва міста ув’язує з ситуацією в Києві, думають, що ніяких інвестицій з державного бюджету не буде, то треба хіба планувати, як прожити день чи сезон, максимум рік.

У Чопі взагалі спершу не розуміли, для чого й нащо потрібні ці розробки. Доводилось пояснювати, що необ­хідний науковий підхід, що стратегія має втілити те, що хочуть бачити громадяни міста у майбутні роки.

Мені боляче за Ужгород

– Ситуацію в Ужгороді ви, як колишній мер, вочевидь, знаєте, як кажуть, з середини. Проте жодного разу не давали оцінок господарювання команди вашого наступника. Якою бачите нинішню ситуацію в Ужгороді з огляду на перспективи?

– Це окрема і непроста розмова. Мабуть, не мені оцінювати свого наступника, а ужгородцям, які його обрали. Проте однозначно, навіть якщо на хвилину абстрагуватися від того, що я три з половиною роки працював головою міськради, і говорити з погляду звичайного мешканця, то мені боляче за Ужгород. Не бачу нічого, що б нова команда зробила краще, ніж ми, в багатьох питаннях вони або продовжили наші напрацювання, або діють значно гірше. Сергій Ратушняк так упевнено й пос­тійно критикував роботу команди, яку очолював я, що, очевидно, не лише у мене, а й в усіх ужгородців склалося враження, що він точно знає технологію і рецепт, як робити ліпше. Тому я, як і жителі міста, чекав від нього більше очевидного прогресу, а за рік ніяких змін не побачив.

– Знову ж – конкретизуйте, що маємо і які перспективи розвитку Ужгорода.

– Візьмемо тільки очевидне, те що бачить нині кожен ужгородець, а не тільки колишній мер. Напевно, насамперед треба дотримуватися програми, з якою команда йшла на вибори і виграла. Навіть якщо її втілення розділили на етапи, то не можу сказати, що є якісь зримі результати за перший рік. Крім того, ні у пресі, ні у виступах не бачу звіту про виконане за цей період – можливо, ми чогось не бачимо, не знаємо і варто було б розповісти про досягнення влади, хоча б так, як звітував про свої 100 днів роботи нинішній уряд.

– Багато розмов про нинішній «дерибан» міської землі. Як ви оцінюєте ситуацію?

– Ми першими в Україні почали проводити земельні аукціони. Хоча, зазначу, окремі ділянки не продавалися й нині не продаються – не є привабливими. Наприклад, за новозбудованим мостом – там треба великі кошти, але треба будувати, бо тепер це захаращений пустир. У кінці Загорської – через жорстку критику якраз Сергія Ратушняка – ми не надали цю ділянку для розбудови «Київміськбуду». Але торік її віддали, вже без особливого галасу, таки київським будівельникам. Хоча до нас основний закид був, мовляв, утискуємо закарпатські будівельні компанії.

Проте чи не основна проблема – ніхто не зважає на розроблений за нормативами містобудування й затверджений на сесії генеральний план розвитку міста на 25 років. Якщо треба – можна після широкого обговорення з громадськістю вносити корективи у цей генплан, але хаотично діяти неприпустимо. 

Інше питання – будівництво філії Нацбанку на площі Народній. Дозвіл на проектування давала наша команда і тодішній депутатський корпус, але жодним чином не йшлося про перенесення пам’ятника Шевченку, а саме це викликало обурення людей. Якраз при мені  1998 року вирішувалося питання, де ставити цей пам’ятник, і під час дуже непростих розмов із представниками різних, у тому числі кардинально протилежних за переконаннями політичних і культурних організацій, було знайдено компроміс. Тому чіпати освячений пам’ятник, на моє переконання, не можна.

– А як дивитеся на сесії міськради – вони нині не мають початку і кінця, коли треба, депутатів збирають телефонними дзвінками…

– Розумію, що ситуація нині у депутатському корпусі значно складніша, ніж коли міським головою був я. Але й у мене були непорозуміння з депутатами, проте ми знаходили точки дотику й вирішували проблеми.

Мали розроблений регламент, а такі депутати, як Олександр Солонтай чи Юрій Чижмар, категорично вимагали, щоб сесії проводилися щомісяця, без відстрочення, порядок денний оголошувався мало не за місяць наперед, а документи, які не пройшли через комісію, взагалі не виносилися на розгляд.

Поки що все хаотично

– Що скажете про тарифи – обґрунтовано вони зросли й чи покривають витрати? Можливо, треба було ще вище піднімати?

– У нас був тандем господарників – крім мене, працював Йосип Повхан, ми намагалися забезпечити теплу воду навіть влітку. Мене жорстко критикували за фонтани, але нині не працює ні фонтан навпроти СБУ, ні в альпінарії – де там, немає навіть води в помешканнях. Тоді як на нашу команду було багато нарікань через зупинку подачі технологічної води в 2004 та 2005 роках на 2 тижні для підготовки до зими.

Борги за комунальні послуги були і в наш час, але не такі катастрофічні. Я міг би посперечатися з розрахунками, якою має бути ціна, але вона буде ще вища, якщо люди будуть ставити котли для індивідуального опалення, а витрати на централізоване теплопостачання розраховуватимуть на проектну кількість квартир у багатоповерхівці.

Комунальне підприємство «Енергетичні системи Ужгорода» створювала наша команда, але ми не встигли ввести його в дію. Таким чином, ми хотіли забезпечити тепло окремо для соціальних і бюджетних установ. Для цього проробили систему будівництва окремих котелень. Нинішня влада пішла більш радикально – дозволили всім ставити індивідуальне опалення. Це добре, але не всюди наші багатоповерхівки технічно готові – немає труб відповідного діаметру, підведення газу, вентиляційних каналів тощо. Не всі мешканці мають гроші встановити собі таке опалення. Треба було пропрацювати схему – десь, можливо, дати малозабезпеченим кредит на встановлення індивідуальних котлів, щоб виплачували по якихось 10–20 гривень років десять, і відійти від котелень взагалі, а десь забезпечувати теплом із невеликих котелень. Поки що все хаотично.

 – Очевидно, що місто задихається від транспорту. Чи можна коли не вирішити, то хоч якось поліпшити ситуацію?

– Причини об’єктивні – Ужгород обмежений з одного боку кордоном, з інших – горами, немає площ для внутрішніх об’їзних доріг. І ніхто не заборонить кожному купувати авто. До того ж, це й показник добробуту, і ми маємо більше машин, взятих у кредит, ніж інші міста-стотисячники. Тому я б принаймні заборонив пускати в місто вантажні машини і  прибирати місто пізніше 7 години ранку, адже вулички вузькі, доки сміття збирають, виникає пробка, далі – аварія, об’їхати ж – ніяк.

Дуже багато залежить від якості доріг, кожен водій хоче їхати, де краще, тому там частіше й виникають пробки. Через це на стратегічних напрямках треба вводити однобічний рух. Переконаний – треба зробити проїзд і вулицею Фединця, а працівникам базару створити умови для роботи, але в іншому місці. Крім того, є претензії до бу­дівельників – будуючи, вони закривають пішохідні доріжки і складують будматеріали навіть на проїжджій частині.

Треба також негайно робити роз­мітку вулиць, встановити дорожні знаки, прорахувати, де встановити додаткові світлофори, подумати про регулювання проміжку часу пропуску транспорту на світлофорах. Наприклад, на вул. Анкудінова бачимо, як не порівнюваний за обсягами потік іде в різні боки, перекриваючи один одного. 

– До речі, про сміття. Вас жорстко критикували за його вивезення та утилізацію і навіть дорікали, що хочете на цьому нажитися…

– І недавно в пресі згадали, що ми зробили невдалий експеримент – один із підприємців, Горняк, узяв в оренду в Угорщині 4 сучасні сміттєвози, закупив більше тисячі контейнерів, безоплатно їх роздав і, створивши альтернативу «Комунтрансу»,   почав прибирати вулиці. Після  2 місяців роботи через дуже низькі тарифи це підприємство дійшло до банкрутства. На засіданні міськвиконкому ми не дістали підтримки підвищення тарифів (хоча про нинішні суми не йшлося й близько, і підприємець пішов з ринку, залишивши тільки одну машину, яка працює тепер на Загорській. Наприкінці терміну своєї роботи ми закупили три машини для прибирання сміття. Відтак, на мій погляд, треба було не реорганізовувати, а зміцнювати наявну структуру. Нині  ж  у «Комунтрансу» забрали техніку на нове підприємство, борги залишили – так само як в «Ужгородтеплокомуненерго».

Особливу тривогу нині викликає міське сміттєзвалище. Ми щороку виділяли гроші на закладання нових так званих карт, для цього вибирали ґрунт, готували майданчики під   сміття. Тепер цього немає і поверхневий викид непотребу може призвести до проблем, якими пос­тійно грозили мені – рідини потраплять у ґрунтові води , звідти – у Минайський водозабір, відтак – у крани ужгородців…

– Питань і справді багато. Які б ще ви відмітили насамперед?

– Думаю, міській владі треба звернути увагу на благоустрій, санітарний стан, бо він не поліпшується, вирубування дерев і догляд за посадженими кілька років тому, скажімо, молоді платани на вулиці Волошина гинуть.

Ще одне – бюджет ми приймали більший, ніж передбачалося формульними розрахунками, але досягали перевиконання і могли в межах вужчого фінансового періоду перекинути кошти на нагальні потреби.

Інша проблема, яку треба вирішувати на загальнодержавному рівні – у невеликих містах вибори треба проводити не за партійними списками, а на мажоритарній основі, щоб люди бачили, за кого голосують персонально, і знали, з кого спитати.

– А чи є нині діалог мера з громадою міста?

– Справа кожної влади, як себе поводити. Принаймні ми працювали більш відкрито – до мене міг зайти хто завгодно і обговорити питання. Сьогодні, чую, цього немає. Приймати громадян має людина, яку вони обирали, а не численні заступники. Може, я й неправильно робив, виходячи зі звітами про роботу на площу, але це був хоч якийсь діалог. Думаю, я більше ходив пішки, спілкувався з людьми – це моя позиція, я народився і живу в цьому місті, і вважав за доцільне дивитися на свою роботу як мера очима ужгородців, не ображаючись на критику. 

Завжди вважав і вважаю: влада повинна знати і втілювати бачення і прагнення людей, а люди мають бути небайдужими до майбутнього свого краю – тоді і Ужгород, і Закарпаття розвиватимуться, а ми житимемо заможно.