Невідомий відомий Ерделі

«За умовчанням» Адальберт Ерделі вважається одним із найкращих, коли не найкращим, художником Закарпаття. Проте дивний факт – серйозно його творчість і біографію практично не вивчали. Причин до такого не надто шанобливого ставлення вистачає. По-перше, в СРС� він був, можна сказати, забороненим через «неправильний» художній стиль – не соцреалізм, а експресіонізм; по-друге, вже в незалежній Україні дослідникам було не до Ерделі через фінансову скруту. Тому й вийшло, що відомий художник насправді – невідомий. Виправити цю ситуацію спробував ректор Закарпатського художнього інституту Іван Небесник.

Іване Івановичу, в біографії Адальберта Ерделі є багато неточностей. Починаючи з того, якої він національності, де народився, чи закінчив Мукачівську гімназію і так далі. Звідки виникли такі розбіжності в даних?

Коли я лише розпочав знайомитися з творчістю і життєвим шляхом Адальберта Ерделі, мені до рук потрапили дві наукові праці, окрім яких за Радянського періоду більше нічого не було. Це робота Григорія Островського, який написав кандидатську і докторську роботи по Закарпатському мистецтву і дві брошурки – про Йосипа Бокшая та Ерделі,  і Цельтнера (він називав себе Павловим). Вони працювали вже після смерті художника, коли настала хрущовська відлига.

 От і писали, наприклад, що Ерделі в 29-31 роках  був у Парижі і виставлявся на Єлісейських полях у колонії Ґарджілес з такими-то художниками. І лише нещодавно я дізнався, що Ґарджілес знаходиться на півдні від Парижу за 300 км. Тобто вже дурниця виходить, з якої самі французи посміялися б.

 Таких істин для мене відкрилося багато. Років 5-7 тому мені потрапив до рук хресний лист Адальберта, що видавався при народженні дитини. Там написано, що батько – Мігай Гриць, греко-католик. Греко-католики не бувають німцями або індонезійцями – тільки українцями. Мама ж –німкеня Ілона Цайскі, римо-католик. І виходить, що ці легенди, які розповідали нам деякі художники, що були схильні вважати його угорцем, міркуючи, мовляв не може він бути Грицем, бо це по-провінційному, неправильні. Треба звикнути, що це Гриць, котрий походить з лемків Прящівщини.

 Так само й про місце народження. Всі писали, що народився Адальберт Ерделі в с. Загаття на Іршавщині – бо там була сільрада. Але в хресному листі записано Келемен Фолво – Климовиця. Там голова сім’ї працював вчителем народної школи.

 Ще питання – звідки взялося прізвище Грц? Чомусь, коли Угорщина окупувала Закарпаття, то молодший брат Адальберта, Ян (теж художник, хоча й не такий освічений) почав писати себе Ерделі-Грц (саме так – три приголосні букви). Це вкінець заплутало дослідників.

 А в кінці XIX століття з’явилася вимога, що всі службовці, зокрема й учителі, в честь тисячоліття здобуття угорцями нової батьківщини та домовленості з австрійцями про утворення дуалістичної держави Австро-Угорщини, повинні бути угорцями. То що залишалося робити вчителеві? Змінити прізвище на угорське. В той час Адальбертові було 10 років.

 Закарпатського художника популяризують київські мільйонери

 Ви пишете, що про Ерделі добре знають фахівці зі Львову, Києва, Москви. А як щодо інших країн?

 На сьогодні він найбільше відомий завдяки Києву, київським колекціонерам-мільйонерам. Вони настільки високо його шанують, що це не йде в жодне порівняння з тим, як його оцінював Радянський Союз, Чехословаччина або Угорщина. З України картини Ерделі ніхто не вивозить. Скуповують полотна художника в Угорщині й Словаччині, аби продати в Києві на аукціонах чи напряму колекціонерам. Причому зростання інтересу відбулося за останні роки дуже стрімко.

 Так, у Чехословаччині визнання теж було. Воно проявилося в тому, що Ерделі дозволили без позбавлення вчительського стажу поїхати до Мюнхену. Він про це пише і в щоденниках, відзначаючи, що влада пішла йому назустріч. 

  Завдяки  великій виставці у Празі в 1929 році, яку описали відомі чеські мистецтвознавці, йому дозволили поїхати на стажування до Парижу. Лише на три місяці, але він не повернувся вперше, вдруге. Так що Чехословаччина двічі відпускала його на роки. Ви уявляєте, щоб нашого вчителя відправили так за кордон та ще й давали на це кошти? А по поверненню додому уряд відразу ж закупив у нього картини, причому за ціною, що дорівнювала річній зарплаті вчителя гімназії.

 Далі, коли складався енциклопедичний словник діячів культури Чехословаччини, потрапив до нього й Ерделі, в словнику розміщена його біографія, творчі успіхи і т.д. Обласний уряд вже вважав його авторитетом, таким собі паном з-за кордону. Чеські художники, що були на Закарпатті в 30-ті роки, обрали його головою Товариства діячів образотворчого мистецтва на Підкарпатській Русі. Бо крім нього був лише Бокшай. Це вже  потім спілка поповнювалася учнями Ерделі і Бокшая, але на момент голосування були лише чехи і проголосували одноголосно. З усього схоже, що у Чехословаччині дуже поважно до нього ставилися.

 Лише до нього, чи таке ставлення було взагалі до митців?

 На той час були вже такі художники як Бокшай, Грабовський, Манайло, але із Закарпаття до вище згаданого словника включили лише Ерделі. Я не люблю такі порівняння, щоб нікого не образити, але він єдиний із Закарпаття увійшов і до словника, що вийшов у світ в Угорщині. Тобто про нього добре знали. Взагалі він зі своїми портретами  знаходив собі друзів. Намалював якогось генерала і той відразу в нього закохувався. А якщо ще поспілкувалися, бачили, як він розуміється в поезії, класичній музиці, це теж справляло враження.

 Він же слідував правилу Оскара Уайльда, що великим художником можна стати тоді, коли засвоїв не лише свою спеціалізацію, а й суміжні види мистецтва. Художників-технарів у нас було багато, однак виділяють Ерделі. Це про щось говорить.

 А в наступній державі, угорській, як ставилися?  

 Перші два тижні, коли увійшли угорські війська, ситуація була напруженою, був введений комендантський час. Якщо якийсь бідолаха затримався, то міг потрапити в руки патруля. Так, брата Магдалини Сливки на вулиці розстріляли. Він не був відомим політичною діяльністю, а розстріляли чи не за те, що був українським буржуазним націоналістом. Художники вперше зібралися лише влітку наступного, 39-го року і таким чином відновили спілку. А далі з боку угорського уряду пішло заохочення, бо треба було знайти контакт з місцевою інтелігенцією. І той «страшний» Міклош Козьма, портрет якого намалював Ерделі, запропонував зробити пленер під керівництвом Адальберта. Його провели на Ужку (Березнянщина), і не просто зробили, а запросили ректора Будапештського художнього королівського інституту разом з викладачами.  Тому можна сказати, що Угорщина Ерделі також визнала. Звичайно, це вже була не та ситуація, радісна, демократична, треба було побоюватися, що говорити, з ким дружити і т.д.

 СРС� наказував кращих

 А потім з’явилася  Радянська влада, яка нібито спочатку теж Ерделі сприймала і поважала, до Ужгорода приїхала делегація на чолі з Павлом Тичиною, ужгородці їздили до Києва…

 Тоді дійсно делегації приїздили на приєднані території і всюди шукали авторитетних людей. Коли вони приїхали, серед художників у складі делегації був Василь Касіян, голова спілки радянських художників України, Микола Глущенко, котрий перед війною повернувся з Європи. Мова йшла про налагодження такого устрою, як в сюди в СРСР: єдина спілка, що має обласні відділення. Щодо голови Закарпатської спілки двох думок бути не могло. Місцеві художники проголосували б за нього одноголосно.

 Тоді чому пізніше він потрапив в опалу Радянської влади при тому, що інші закарпатські художники прижилися?

 Ну, кожен по-різному прижився. У 45-му році було задобрювання, мовляв Радянська влада добра, дає народу освіту, медицину, підтримує художників. Репресії вже відбувалися і в цьому році – проти римо-католиків, закарпатських німців. Але найстрашнішим став 49-й рік. Тоді вже каральні органи не приховували свого ставлення: був вбитий Теодор Ромжа, почалася заборона греко-католицької церкви. Але найголовніше: ті солдати, що були у Європі, побачили тамтешній рівень життя. З цими людьми треба було щось робити, бо пропаганда вже не спрацьовувала. А жителі з новоприєднаних територій і так знали, яке життя на Заході.

 Тому було прийнято рішення боротися проти вихваляння всього зарубіжного. Було прийняте негласне рішення знайти в кожній області найкращого і дати йому по шапці. У нас вибрали на цю роль Ерделі. Він багато років працював за кордоном (і пізніше дослідники творчості Ерделі оминали цей період). А інші перелякалися. Наприклад, Коцка боявся, бо його сестра виїхала чи то до США, чи Австралії, а сам він ще й вчився в Італії. Манайла  призивали до угорської армії, хоча й комісували за хворобою. Так само призивали Ернеста Контратовича. Коли вони побачили, що роблять з Ерделі, то, звісно думали, що ж тоді можуть вчинити з ними. Тож радянська влада прийняла правильне рішення: бити найголовнішого, аби іншим урок був. Та й так Коцку та Манайла сильно пресували аж до 56-го року. Манайло ж очолив спілку художників після Ерделі…

 Лише тому, що влада не могла відразу кинутися в другу крайність. Манайла призначили лише на два роки – з 49-го по 51-й. Це був перехідний період.

 Представник Карпатської країни

 Судячи зі всього сам Ерделі був повність аполітичною людиною…

 Він завжди підкреслював у своїх щоденниках, що любить людину не за те, що вона представляє якусь національність чи партію, а насамперед дивиться, яка це людина і що собою представляє в мистецтві. Партії ж вважав такими, що обманюють людей, які висувають своїх представників, переконують людей за них голосувати, а потім живуть своїми інтересами, забувають про людей.

 Ерделі, здається, був «своїм» художником і в Чехословаччині, і в Угорщині, нехай посмертно, але визнали його і в Радянській Україні. А ким сам він себе вважав?

 Одним реченням відповісти не можна. На питання, звідки він, казав, що з Карпатської країни. Такої держави не існувало, але він не говорив, що родом з Чехословаччини чи Угорщини. У своїх щоденниках писав, що треба повертатися додому, що в жилах тече русинська кров і можливо цей край потребує його допомоги. Він пам’ятає про русинське коріння батька, німецьке мами, а угорська культура йому просто була близька, бо до Першої світової війни вчився в угорських школах. А на перше місце серед своїх вчителів ставить угорського художника Кароя Ференці. Він навіть, коли їхав до Франції, переживав, чи знайде там художників такого рівня, як в Угорщині. Після Другої світової війни вже в документах, що заповнював, писав національність «українець», в статті про необхідність відкриття художньої школи, яку розмістив у газеті «Закарпатська правда», підписався Ерделі-Гриць.

 Можливо, так вимагав час. Однак це не врятувало художника від звинуваченню у космополітизмі та відреченні від народу. Я навіть часто зустрічав у газетах, що від народження його нібито було звати Іванко Гриць, і з таким іменем його не брали до інституту, отож переписався на Адальберта Ерделі. Це вже зовсім нісенітниця. По-перше в нього був брат Іван, по-друге, в хресному листі написано, що він Бейла – скорочено від Адальберта. І по-третє є документ зі свідченням, що прізвище змінив його батько. А яка мова була для нього рідною?

 Він вільно володів угорською, писав нею щоденники. З мамою вільно говорив німецькою. Коли ознайомлювався з німецькими книжками про експресіоністів, то зауваження на полях робив  німецькою, з чого роблю висновок, що ця мова була для нього немов рідною. Спокійно він говорив і на тій говірці, якою спілкувалися на Іршавщині та Мукачівщині.

 Інколи пишуть, що йому було легше говорити російською, аніж українською – це вже неправда. Бо пише листа Магдалині, де розповідає, що живе в кімнаті з двома росіянами і коли пробує з ними спілкуватися російською, то складається враження, ніби говорить по-японськи.

 Сім’я чи мистецтво?

 Щодо жінок Ерделі, в нього були німкеня Лілет, француженка Женев’єв, Аглая Серені, Магдалина Сливка, проте сім’ї він так і не мав…  

 Думаю, їх було набагато більше, а ці – просто найяскравіші. Він згадує ще Дідо –студентку з червоним волоссям, з якою познайомився в Будапешті. Якусь йому приготували були молодицю в Мукачеві – мама дуже хотіла, аби він одружився, вів осілий образ життя й не їздив за кордон. Але син не послухався – на щастя для Закарпаття. Так само з часом не одружився із Аглаєю Серені, бо знову постав перед вибором – мистецтво чи сім’я.

 Можливо, для менш амбітного художника таке поєднання могло бути, але Ерделі ставив перед собою найвищу планку. Йому недостатньо було бути найкращим художником в області, хотілося стати одним з кращих у Європі. Коли ж познайомився з Магдалиною Сливкою, то мав уже 41 рік, а вона – з 16, тому про якесь одруження говорити не доводилося. Вони розписалися всього тижнів за три до його смерті.

 І це було друге одруження Ерделі, бо перед тим був незрозумілий шлюб у 1947 році…

 Цей факт для мене залишається загадкою. В будь-якому випадку він був короткотривалим. Уже за два тижні художник повернувся до Магдалини. Він міг здивувати, бо був надзвичайно емоційною особою, що піддавалася настроям.

 Все життя поряд з ним був Йосип Бокшай, вони однолітки, разом вчилися, стали засновниками закарпатської школи художників. А які були особисті стосунки між ними, не виникало конкуренції, ревнощів?

 Напруження між ними не було. Бокшай був більш домашнім чоловіком. Знаємо, що дружина ревнувала його до Ерделі, дорікала, мовляв знову йдеш до нього. Бокшай був спокійним не лише в побуті, а й у мистецтві, дотримувався, як тоді казали, старого доброго імпресіонізму. І вони завжди відзначали один одного. Виходить, що конкуренції не було. Вони були добрими друзями і не мали причин до конкуренції, бо були різними людьми.

 Без Ерделі Закарпатської художньої школи не виникло б

 На вашу думку, що цінніше для Закарпаття: Ерделі-художник, чи Ерделі – засновник Закарпатської школи образотворчого мистецтва?

 Я, як представник художньої освіти, розумію, що якби не Ерделі, то не було би такої кількості художників, що нині є членами обласної організації, створення коледжу та інституту, бо не було би з чого розвиватися.

 У нас же були знаменитості й до Ерделі. Мункачі в світі більш знаменитий, але що це принесло Закарпаттю крім якоїсь земляцької гордості? Якби Ерделі став великим художником, одружився на Женев’єв Ґожар, залишився у Франції і став кращим за Сезанна,  то ми б його втратили. Так що він себе пожертвував на нашу користь. Крім цього Адальберт Ерделі наблизив нас до Європи. Тепер ми можемо хвалькувато говорити, що є європейцями, бо в нас жив чоловік, що йшов у ногу з сучасними напрямками мистецтва.

 П.С. Іван Небесник висловлює подяку за сприяння у виході книжки в світ Президенту України Віктору Ющенку та главі Секретаріату Президента Віктору Балозі.