Закарпатський поет Василь Густі: Потрібно бути учнем до кінця життя

Пане Василю, в есе «Маю щастя, маю долю, та не маю супокою...» про Івана Чендея сказано, що у вашій хаті в Королеві люди збиралися з бажанням ще і ще слухати оповідання Чендея. Також до села приїжджали А.Патрус-Карпатський, М.Томчаній і В.Поп.  Люди, судячи з ваших слів, неймовірно чекали на їхню появу у селі, дійсно високо оцінюючи таку зустріч. Мене дуже здивувала така любов до літератури у селян. Можете прокоментувати, з чим це пов’язано?

— (Закурює люльку) У Королеві тоді не було радіо, телебачення також. Але зрозумілим є те, що люди прагнули спілкуватися, отримувати нову інформацію. Тож вони йшли до бібліотеки, прочитавши книжку, намагалися запам’ятати, щоб поділитися враженнями з іншими... А зараз що? Тепер існує більше можливостей для того, щоб отримувати нову інформацію. Між книжкою та, наприклад, телебаченням є одна суттєва відмінність: дивлячись телевізор,  стаєш пасивним споживачем інформації. Без цього ми зараз не можемо, але це ніколи не замінить живого спілкування між людьми.

Я читав, що хлопчиком Василь Густі горнувся швидше до малювання, ніж до поетизування. Чи малюєте  зараз? Чи приділяєте час давньому хобі?

— Я надзвичайно любив малювати класу до восьмого-дев’ятого. А потім мене захопила література...

Малювання для мене було, як світла перша любов. Так хочеться іноді пензля в руки взяти! Намалювати щось маслом, аквареллю... Але для цього потрібні певні умови: час, обставини. Коли б я щось і намалював, то це би було моє особисте. Я, мабуть, цього нікому б і не показав. А взагалі у мене у записниках, конспектах, коли навчався в університеті, на чернетках постійно з’являлися якісь малюнки.

А чи пам’ятаєте перших пісень, казок, творів, котрі вам читали у дитинстві? Що найбільше запам’яталось?

— Я виріс у такій сім’ї, де люди думали, як заробити на шматок хліба, вдома не було великої бібліотеки... Але тоді в нас у селі було їх аж чотири, тож я часто відвідував нашу дитячу книгозбірню. Досі пам’ятаю, що в ній працювали дві чудові жінки. Вони пропонували нам книжки, відчували, що б ми хотіли. Влітку можна було взяти книжку, піти в читальний зал і за кілька годин прочитати її.

Але були серед нас і такі хитруни, які, переглянувши малюнки, здавали книжку як прочитану. Тоді бібліотекарі запитували, про що ця книжка? І якщо відповіді не було, то її повертали... У бібліотеці нас привчали до читання: як читати, що читати. Ось узяти, наприклад, «Робінзона Крузо». Нам здається, що це розвага, пригодницький твір, простішого й не придумати. А насправді це дуже серйозний твір. У його основі лежить філософія виживання однієї людини. Як людина може пройти крізь самотність, безвихідь...

Не оригінальне запитання, але мені це цікаво. Якби ви опинилися на безлюдному острові, то які три книжки ви хотіли б мати там із собою?

— Очевидно, це мали би бути такі книжки, до яких би не набридало повертатися знову і знову, неначе до джерела. Адже якою б не була цікавою художня книжка, ти її прочитав раз, двічі, і все. Тому, по-перше, я би взяв Біблію. А саме одну з поетичних, філософських книжок, як, наприклад, притчі Соломонові, Еклезіаст, або Пісню пісень. Бо, перечитуючи їх, ти завжди для себе відкриваєш щось нове. Друге, що би я взяв, це, мабуть, «Кобзар» Шевченка. Ми часто сприймаємо його надто поверхово. А дарма. Раджу, коли потрапляєш у якусь складну життєву ситуацію, взяти до рук «Кобзаря», почитати його лірику.

Колись мені довелося жити далеко-далеко, серед степу, де була дуже обмежена кількість людей, з якими я спілкувався. Безрадісна, складна ситуація була... І коли ти в тій одинокості читаєш Шевченка (не завершивши речення, Василь Петрович розпочинає емоційно читати рядки з поеми «Княжна», а потім й інших творів. — Авт.), то починаєш розуміти, що  такої книжки-розрадника ще, мабуть, і не зустрічав.

Ну, і третє, що би я взяв, — «Робінзона Крузо» Даніеля Дефо, якого вже згадував, але саме у повному перекладі.

Хотів би поспілкуватися з вами і про ваш щоденник. Не розкажете, що потрапляє на сторінки ваших записників?

— Вести справжній літературний щоденник — це відповідальна, хоча і дуже хороша річ. Це наче на кораблі вести бортовий журнал. Справжній капітан, який у всіх справах морський вовк, стежитиме за тим, щоб бортовий журнал вівся скрупульозно, детально, аби нічого не пропустити. Проте це дуже важко, ти маєш бути відвертим у своїх думках і словах. Одночасно варто усвідомлювати, що літературний щоденник може потрапити до чужих рук, його можуть надрукувати. Недарма Папа Римський Павло ІІ у своєму заповіті розпорядився, аби після його смерті всі папери, щоденники, записи було спалено.

Тому я вважаю, що для того, аби робити нотатки в літературному щоденникові, потрібно мати велику мужність, тактовність і відповідальність як перед собою, так і перед людьми.

Василю Петровичу, коли та як ви пишете?

— У різні періоди мого життя — по-різному. Я ж виріс у селянській сім’ї, тож писав, як була змога... Ось погнав кіз на пасовисько, вони пасуться, а я потихеньку пишу. На уроках писав. Учителька щось розповідала, в мене ж були свої думки, я їх записував. Тому в кишенях вічно лежали папірці з записами... Був у мене вчитель, Петро Фединець. Він дуже допомагав мені. Петро Іванович казав: «Якщо ти хочеш займатися серйозно, то мусиш писати щодня». Тож ми щотижня зустрічалися по кілька разів; я приносив свої вірші, він їх переглядав і з великої кількості залишав декілька або й усього один... Узагалі, я вважаю, що кожного дня, як для сну або прийому їжі, потрібно виділяти час на роботу за письмовим столом.

Що ви, до речі,  вважаєте за найвищу нагороду для письменника?

— Кожна людина хоче, аби її чули, знали про її переживання, думки. Є речі, які хочеться розповісти батькам або ж коханій людині. А є таке, чим хочеться поділитися з усіма.  І велике щастя тоді, коли тебе зрозуміли. А ще більше щастя, особисто для мене, коли читачі отримали те, чого хотіли. Уяви собі, що ти йдеш до людей з відром джерельної води і саме в ту мить вона їм дуже  потрібна. У цьому й полягає одне з завдань митця: відчути те, що потрібно людям.

Вважається великим щастям для письменника, коли він отримав чимало літературних премій. І це дійсно успіх, суспільне визнання. Але тут є такий момент: премії ж визначаються самими людьми,  у кожного є свої симпатії й антипатії, певний суб’єктивізм. Так, І.Чендей заслужено отримав Шевченківську премію. Так само, як і П.Скунць. А ось візьмемо за приклад М.Томчанія. Відомий письменник, його роман «Жменяки» свого часу прогримів на всю Україну, однак жодної премії він так і не отримав...

Тому справді чи не найбільшою нагородою є взаємозв’язок з читачем. Коли ти читаєш, а тебе розуміють, поділяють твою думку — оце для мене велике щастя.

Одного разу під час ювілею Павла Тичини його секретар, Станіслав Тельнюк, відомий літературознавець, критик, виклав перед ювіляром багато-багато книжок Тичини. А він подивився зажуреним поглядом і каже: «Господи! Якби з цього всього залишилося хоча б 10—15 віршів...». Час відсіває.

Як ви вважаєте, чого не можна робити авторам-початківцям? Можливо, дасте якісь поради?

— По-перше, не сприймати ані критику, ані похвалу на 100%. По-друге, не можна думати звисока. Потрібно бути учнем до кінця життя. Третьою, так би мовити, порадою будуть слова Івана Чендея: «Для того, щоб бути хорошим письменником, треба мати талант, здоров’я та довголіття». Наступне. Важливо не думати, що тебе не помічають або не сприймають. І не вважати за трагедію, коли твоїй творчості приділяють начебто мало уваги. Якщо ти відчуваєш, що писати — це твоє Боже покликання, то ти повинен донести цей «хрест» до кінця. І нарешті, останнє, що б я порадив: розраховуй лише на власні сили та на Божу поміч.

З Василем ГУСТІ спілкувався
Василь Малишка, газета "Новини Закарпаття"