Сміятися над собою може лише сильна особистість чи нація

Загалом цей конкурс має цілком визначене місце й цільову аудиторію в європейському шоу-бізнесі. Зазвичай його називають конкурсом для домогосподарок, підлітків та іншої публіки, яка визначається в сленґовій термінології словом «попса». Тобто на ринку культури це типовий ширужиток, кітч, що слугує замінником духовних потреб невибагливої публіки.

Феномен культури на такий кшталт поширився наприкінці 60-х років, коли телебачення в західній культурі стало невід’ємним атрибутом не лише кожної родини, а й індивідуального члена сім’ї. Тоді з’явився жанр серіалів, або «бульбашкових опер», ток-шоу та різноманітних пісенних конкурсів, у тому числі й Євробачення. Однак в специфічному радянському інформаційному просторі телевізор грав роль переважно пропагандиста, а не розважальника. Тому ми були від’єднані від світової культури, в тому числі й ерзац, а замк­нуті у псевдодуховність, ширену кому­ністичними лідерами.

Все змінилося з падінням залізної завіси. Тоді виявилося, що пострадянський простір є надзвичайно спраглим якраз до споживацької культури, і міф про високу духовність «комуністичної людини» канув в лету. Свідченням цього є  суперпопулярність латиноамериканських серіалів, герої яких свого часу буквально стали членами майже кожної пострадянської родини. З погляду реальної психології такий феномен є цілком закономірним, ос­кільки будь-який секонд-генд, в тому числі й культурний, споживають люди, що не мають можливості відвідувати концерти живої музики, купувати оригінальні речі, відвідувати театр, подорожувати, та й просто часу й потенціалу для глибинного спілкування. Тому для них телебачення – єдина можливість розчинитися у хвилях справжніх емо­цій.

У такому сенсі особлива пристрасть Росії до Євробачення є дуже показовою. Наприкінці 90-х це майже стало для них національною ідеєю заво­ювання Європи. Спочатку відрядили туди Ф. Кір­корова, який, утім, посів лише 17 місце, потім навіть ризикнули примадонною А.Пугачовою, яка спромоглася піднятися аж на дві сходинки вище за свого майбутнього чоловіка. Були там і «Мумій Троль», Алсу, «Тату», тобто практично увесь естрадний бомонд Росії, але тріумфу не сталося. Тоді у Ф. Кіркорова навіть зародилася ідея відправити на Євробачення від Росії Вєрку Сєрдючку, мовляв, лише вона зможе розбурхати зажирілу Європу. Однак річ зовсім в іншому. Безумовно, мистецький талант А. Пугачової та «Мумій Троля» набагато вищий за той рівень, який сприймає аудиторія Євробачення, але комплекс меншовартості не дає спокою тоталітарній свідомості росіян.

Україна до цього конкурсу ставилася набагато спокійніше. Можливо, тому успіх Руслани став водночас і приємною несподіванкою, а також зіграв не зовсім удячну роль. Бо політизував цілком вторинне дійство, розбурхавши придушені комплекси. Конкурсний провал «Ґринджол» насправді був винятково дурістю політиків, які прагнули перетворити на товар «дух революції» й паразитувати на ідеях. Які їм ще лише потрібно наздогнати.

Нинішня участь у конкурсі Вєрки Сєрдючки за великим рахунком відобразила всю суперечність українського феномену. Агресія до образу насправді відтворює все той же комплекс меншовартості, який найяскравіше проявляється в крайнощах. Про національний сором в унісон заговорили і Н. Вітренко, і Т. Коробова, і, на жаль, інтелектуал О. Скрипка. Хоча в цьому роздратуванні відчувається неспокій провінціала, який, надівши краватку й увійшовши до столичних кабінетів, ганьбиться своїх сільських родичів, які ніби розвінчують його роздутий лоск. «Аристократ із Вапнярки» надзвичайно показовий образ такого літературного героя. У глибоко філософському та по- доброму іронічному персонажі «Вєрки» надзвичайно талановито вловлений дух народу, соромитися якого може лише манкурт без роду та племені. Бо порвані панчохи й шкарпетки, прикриті дорогою шубою – це наша суть. А сміятися над собою може лише сильна особистість і нація. Відтак дурень, котрий намагається переконати всіх у власній величі, назавжди залишиться дурнем. У такому невтішному висновку переконує й російський «Перший канал», що намагався з Євробачення зробити політичне шоу, що мало переконати світ у перемозі православного слов’янства над старою Європою. Один штрих: Великобританія, Німеччина, Франція та Іспанія, котрі по суті утримують конкурс Євробачення, з року в рік мають останні місця після голосування й зовсім від цього не страждають. Бо виставляють адекватних конкурсові артистів. І як це відо­бражається на вазі, приміром, англійської музичної культури, як порівняти, скажімо, з серб­ською, турецькою, російською чи тою ж україн­ською?

Тому ще дуже велике питання, хто над ким глузує? Король над блазнем або блазень над королем? А перемога улюбленої команди у футбольному матчі, артиста – у пісенному конкурсі чи красуні – на подіумі може перетворюватися на національну ідею лише для тих людей, яким у житті більше тішитися нічим. У кожної особистості залишається право вибору: приєднуватися до чужих успіхів чи здобувати власні.