Нижній Росул на Тячівщині вже шостий рік без сполучення і без надії (ФОТО)

За кілька кілометрів від центру села Теребля є присілки, відрізані від села однойменною річкою, – Верхній Росул та Нижній Росул. До паводку 2008 року їх із селом поєднував підвісний міст. З тих пір єдиним сполученням служать дві тимчасові саморобні дерев’яні кладки. Але з кожним дощовим періодом вони руйнуються, і сельчани залишаються один на один зі своїми бідами. Щороку тут бувають журналісти різних українських телеканалів, знімають сюжети, намагаючись привернути увагу до проблем людей, які тут мешкають. А місцевий люд – загалом, близько чотирьохсот осіб, – вже й не сподівається, що колись матиме нормальне сполучення із селом. Вони звикли виживати в екстремальних умовах, покладаючись лише на власні сили і на Бога.

Така кладка - єдине сполучення з селом

«Нікому до нас діла нема»

Біля будівлі сільської ради звертаємо з головного автошляху праворуч і їдемо вузенькими вуличками на околицю села. Колеса автомобілю погрузають у багнюці. Врешті виїжджаємо до берега річки. За нею видніються будинки селян. Добре, що вода тиха і ледве сягає коліна. Вирішую перейти убрід.

На протилежному березі – поодинокі, розкидані по схилам пагорбків хатки. Багато старих, дерев’яних. У садку біля однієї такої зустрічаю молоду жінку. Розговорились. Як з’ясувалось, співрозмовницю звуть Марина Габор. В неї троє малюків – старшій донечці – три роки, сину – два, а місяць тому іще одна дівчинка народилась.

Марина переїхала сюди з Чернівців. Каже, старша донечка має проблеми зі здоров’ям, тож вирішили перебратись до родичів чоловіка, поближче до природи та заради чистого повітря.

– Важко нам тут з дітьми малими, – каже Марина. – Педіатра чи медсестру не дочекаєшся. От я, відколи народила, то ніхто й не оглянув немовля: виписку забрали і нуль уваги. Прийшла пора народжувати – річку вбрід довелось переходити. «Швидка» на тому боці чекала. І з візком дитячим нікуди не вийдеш звідси.

З водою тут теж проблеми: її треба носити з криниці, бо біля хати під землею – ропа. А в кількох метрах – перекошена дерев’яна електроопора.
Марина проводить мене до своїх сусідів – теж багатодітної сім’ї Василя та Ганни Шпрахи. Вдома він з двома дітьми – старшою Мирославою і найменшим дворічним Васильком. Дружина Ганна з середньою дочкою – семикласницею Андріаною пішли в село по справах.

Ґазда запрошує до оселі, а Мирослава пригощає кавою.

43-річний Пан Василь, як і більшість тутешніх чоловіків, – заробітчанин-будівельник. Об’їздив усю Україну і на чехах побував.

– У Нижньому Росулі живу з народження, – розповідає. – Ще за чехів, у 1937 році, прадід купив тут ділянку і збудував хату.

Зараз біля хати – невеличка ділянка та господарство – корова, кури…

Василь Шпраха з дітьми

Сім’ї Шпрах трохи легше, бо мають невелику вантажівку, якою можна перебратись через річку. А до того виручав кінь з возом. Перед холодним періодом їдуть в село, закуповують продукти для себе й сусідів, корми – для худоби. Хліб самі печуть. Бо до найближчого магазину звідси – три кілометри.

– Нікому до нас діла немає, – каже в розпачі Василь Шпраха. – Це добре, що минулого року паводку не було. Бо коли вода підіймається, то тут вода всюди, до будинків доходить.

Ввечері в оселях слабка напруга. Але якщо до цього тут уже звикли, то дуже хвилюються через аварійні дерев’яні опори – от-от можуть впасти. Тоді світла не буде взагалі. Тим більше, селяни кажуть, що на тридцятилітніх  дерев’яних опорах тримається високовольтна лінія електропередач.

У людей, які живуть вище, у колодязях нема води, тож тамтешні жителі носять її за кількасот метрів від осель.

З дерев’яними кладками через річку теж, як виявилось, не все так просто. За те, щоби нарубати для цього дрова у тутешніх лісах, треба платити гроші лісничим. А хто платитиме? Та й за що? Місцеві, каже пан Василь, знають, що можна рубати, а що ні, цінного не чіпатимуть.

– Зате самі лісники рубають дерева по-варварськи, – каже і демонструє на підтвердження відеозапис на мобільному. – Лисіють наші гори. Може, тому і рівень грунтових вод падає.

Вчителька у рибацьких чоботях

Навпроти будинку, де живе Марина Габор, – будівля класу-комплекту Тереблянської ЗОШ І ст., без таблички чи номеру. Одне вікно наглухо забите дошками. 

Будівля класу-комплекту

– Оце такі в нас євровікна, – жартує Марина.

У школі зачинено: канікули. Місцеві розповіли, що тут працює одна-єдина вчителька Ольга Іванівна, котра щодня прошкує на роботу аж із центру села.

У класі-комплекті навчаються 5 четверокласників. Ще з двома вчителька займається індивідуально. Раніше було 10-12 учнів з першого по четвертий класи. Вела одночасно чотири журнали, для кожного класу писала поурочне планування. 

Дорога до школи

– Бувало, з одним математикою займаюсь, з іншим – читанням, – згадує вчителька.

З Ольгою Іванівною зустрічаємось у сільській раді. Вона живе поряд, тож чекати її довелось недовго. Ольга Іванівна – усміхнена енергійна жінка. Прошу її розповісти трохи про себе. Родом вона з Тереблі. Після закінчення Ржищівського, а потім – Мукачівського педучилищ за направленням учителювала у Дубівській ЗОШ І-ІІ ст. №2, що у присілку Вітерна. Там пропрацювала 22 роки. І от уже десять років, як навчає місцеву дітвору.

Щоби бути на роботі о восьмій ранку, з дому виходить на годину раніше.

Дорога на роботу

– Але завжди хотіла працювати у рідному селі, тільки місця не було. З часом перевели мене сюди – і як потрапила до тієї хащі, так і досі працюю. Там я  і кочегар, і вчитель, і завуч, і директор, – сміється Ольга Іванівна.

А для декого, напевно, перша вчителька і маму заміняє, бо чимало батьків надовго виїжджають на заробітки, залишаючи дітей на бабусь і дідусів.
 
– Звикла я до тамтешніх дітей, а вони – до мене, – продовжує педагог. – Уроки не пропускають, люблять учитися. Коли не можу перейти ріку, під школою чекають. А було всяке: і через Руське Поле в обхід доводилось добиратись, і переносили мене, коли вода знесе кладку (тимчасову переправу – авт.). Одного разу на роботу пішла, а повернутись вже не можна було: вода піднялася і понесла кладку. Тиждень на присілку жила в добрих людей. Дуже важко. Але що поробиш? Найстрашніше – коли місток вкривається льодом. Перехрещуся – і вперед. А падала скільки разів! Спочатку гумові чоботи з собою носила, перевзувалася, а потім набридло – то вже тільки в них і ходжу.

З підручниками, як каже, проблем нема, є в пані Ольги і бібліотечка художньої літератури.

У травні минулого року педагог атестувалася на підтвердження категорії старшого вчителя, пройшла курси і отримала сертифікат для викладання інформатики у початковій школі.

– Даю і відкриті уроки, і виховні години, – розповідає Ольга Іванівна. – Такі заходи відвідують директор школи Дмитро Дмитрович Салей, його заступник, усі вчителі-початківці – з гумовими чоботами в руках. Щороку влаштовуємо новорічне свято з ялинкою, вітаємо матусь із 8 Березня. Шкода тільки, що без музичного супроводу. Минулого року приносила їм комп’ютер, включила музику, то малеча була така щаслива!

Якщо молодші школярі ще мають можливість навчатись у приселку, то старші змушені торувати стежку знань через ріку. А зараз, коли стару школу в центрі села реорганізували у початкову, до нової треба долати відстань у 7 кілометрів. А на шкільний автобус мала надія – усіх він не вміщає.

Відповідь єдина – нема коштів

Сільський голова Тереблі Микола Цьока розповідає, що у кожному з приселків –Верхньому і Нижньому Росулах – мешкають близько 200 осіб. Є серед них багатодітні сім’ї, де виховуються по троє-п’ятеро дітей, пенсіонери, котрим вже за вісімдесят. Зокрема, у Нижньому Росулі – 51 дворогосподарство. До речі, і сам биров родом саме звідси.

Каже, з приводу аварійних електроопір, котрі будь-якої миті можуть впасти, звертався до Тячівського РЕМу, і там про цю проблему знають. 

Кілька років тому у Нижньому Росулі трапилось так, що чоловік із приселку помер через те, що схопило серце, а лікарі приїхали надто пізно. Його не встигли врятувати.

Аварійні електроопори

А ще схожа ситуація була з жінкою, вагітною двійнею, – ледь не пішла на той світ і вона, і діти. Дивом вдалося врятувати всіх трьох.

Микола Цьока каже: щодо  ситуації на присілках звертались до влади усіх рівнів – від району до Кабміну. Відповідь єдина – нема коштів. Жодного позитивного сигналу, котрий хоча б давав надію на те, що росулянам допоможуть, селяни не отримали.

Наталія Маджара для Tyachiv.com.ua
Фото автора та з архіву Ольги Носи