Михайло Белень та його дружина розповіли про свій творчий шлях

Третій рік підряд закарпатські митці добиваються висот у змаганні за найвищу в країні премію – Національну імені Тараса Шевченка. Якщо перед цим на неї претендували лише літератори, і Петру Мідянці судилося стати лауреатом у своїй номінації, то нині серед найреальніших претендентів – майстри образотворчого мистецтва. Шанси Магдалини Белень-Пуглик і Михайла Беленя, які пройшли відбір на першому етапі до здобуття премії, дуже високі. «Закарпатка» вирішила розпитати подружжя про його творчий  шлях.

Двоє в одній «упряжці»

– Ви обоє – випускники Ужгородського училища декоративно-прикладного мистецтва (нині коледж ім. А. Ерделі). Вам обом по 62 роки, ви майже одночасно нагороджені званням «Заслужений художник України». Але на цьому не хочете зупинятися, подалися на національну премію. Чи не заважка ця «шапка Мономаха», пані Магдалино?
– У нашій професії не маєш права говорити про труднощі. Мусиш знаходити в собі сили, реалізовувати себе на повну! 
– Ви змалку бачили себе в цій професії?
– Я хотіла стати … лікарем. Що мистецтво перемогло – татова заслуга. Він був художником, учнем видатного маляра Йосипа Бокшая, і саме від нього я перейняла потребу творити. Малювала ще в шкільні роки, у шостому класі навіть перемогла в конкурсі на кращі малюнки до Шевченкових творів.
– Вас знають, насамперед,  як майстра скульптур і міні-скульптурок із глини…
– Якось на річці знайшла різноколірну глину й почала фантазувати. Ліплення мені так легко й гарно вдавалося, що тато сказав: це буде твій хліб. Так і сталося: ось і зараз готові скульптурки сохнуть. Щоправда, тепер не на вікні, як колись, а в майстерні. У нас із чоловіком у кожного є своя.
– Про що тоді найбільше мріялося?
– Не смійтеся, але найбільше хотілося виспатися. Ми з чоловіком одружилися рано, і він поїхав навчатися в Київ, я ж залишилася в Ужгороді. Спала по три години на добу, щоб усе встигнути і в хаті, й на роботі. Маленька доня вимагала багато сил: виховувала її до шести років, поки Михайло не повернувся з Києва, сама…
– Зараз усе по-іншому?
– Живемо в Невицькому в особистому будинку, з якого відкривається чудовий краєвид на замок, що навіває думки про вічне, про незнищенний дух пращурів. Від цього заряджаєшся енергією творчості. Але ми з чоловіком живемо не лише мистецтвом: і город доглядаємо, і домашню живність утримуємо, лад у хаті даємо – як і всі.

Якщо не в Спілці, то – без дітей

–  Коли і де ви дебютували?
– У 1975 році в Ужгороді відбувалася колективна виставка, але кожному з учасників відвели окрему залу. В моїй було представлено аж півтораста робіт. І вже через рік влаштувала особистий вернісаж, подавши на нього 250 творів. Той період був чи не найважчим: ох і боліли в мене тоді руки…
– Складається враження, що ваші фігурки, тематичні рельєфи мають здатність розмовляти…
– Намагаюся їх одухотворити, як би це складно не було. Скільки разів переробляєш, шукаєш потрібні емоції!.. А загалом виготовлення скульптурки триває дуже довго, майже місяць. Після створення ідеї йде ліплення, причому з моделі потрібно вичавити все повітря; наступний етап – обмивання. Сушіння теж дуже важливе, бо інакше фігурка потріскає. Лише після всього того її можна класти в термічну піч випалювати.
– Ви згадували, що донька зростала в ті роки, коли чоловік навчався в Києві. Тож ви рано побралися?
– Так, але жили досить довго без дітей. Михайло казав, що будемо їх народжувати лише після того, як я вступлю до Спілки художників. Так і сталося. Уявляєте, як мені довелося старатися, напружено працювати, щоб це відбулося якнайшвидше? (Сміється. – Авт.). Нині донька вже доросла, одружена, ми з нею дуже добре розуміємо одна одну.
– Складно бути в одній «упряжці» з чоловіком-митцем?
– Він міряє все за максимумом, і мірилом є його власні сили й досягнення, які, іноді здається, в нього безмежні. Критикуючи мене, він за словом у кишеню не полізе. У нас єдиний предмет суперечок – творчі справи. Це добре, адже якщо до цього додалися б особисті образи чи, не дай Боже, зради, то було б несила. А так – усе можна мудро виправити й пережити...

Із гірських верхів’їв – до мистецьких вершин

– Пане Михайле, після закінчення училища дружина залишилася в Ужгороді, а Ви подалися до Художнього інституту в столиці. Вважали, що вам слід вчитися далі, а їй досить?
– Я не ставив питання – досить або не досить. Так складалися обставини, які часто сильніші за нас. Після стаціонарного відділення інституту я ще заочно закінчив і аспірантуру Академії художеств СРС� у Москві.
– Виготовлені вами па­м’ятники стоять на площах і в скверах України та за кордоном. Що для вас за цим фактом?
– Цих пам’ятників на сьогодні 17. Вони є результатом моїх устремлінь, зусиль багатьох учителів і не в останню чергу – ласки й терпіння моєї дружини. Магдалина дала згоду на мою шестирічну творчу відпустку. А загалом я не відмовляюся від жодного задуму чи замовлення, поки не переконаюся, що використав усі наявні можливості.
– Опоненти кажуть, що активно використовуєте особисті зв’язки, авторитет…
– Якщо «зв’язки» передбачають корупційну складову, то це не про мене. А щодо авторитету – згоден. Він не з’являється на порожньо­му місці, а після років напруженої праці. Якщо починає працюва­ти на тебе, то виступати проти – безглуздо. Ціну твоїм творін­ням, зреш­тою, складають люди. Піс­ля встановлення пам’ятника сві­точеві закарпатців Олександрові Духновичу лунали закиди на мою адресу: монумент не відобра­жає величі Будителя. Минуло кілька літ – і ті ж критики прямують сюди на свята, покладають вінки й кві­­ти. Час розставив усе на свої місця.
– Поряд із Духновичем ви втілили й образи інших видат­них земляків...
– Так, мої герої – це Федір Корятович, Федір Фекета, Юрій Гуца-Венелін, Міхай Мункачі, Августин Волошин, Василь Гренджа-Донський, Йосип Бокшай, Федір Манайло, Теодор Ромжа, Іван Ольбрахт… Декотрі з них увічнені у вигляді пам’ятників, інші – в меморіальних дошках; є такі, що в медалях, але всі мені однаково дорогі. Бо це – історія і народу українського, і роду карпатського, який споконвіку жив у центрі Європи, і сусідів – угорців, чехів, словаків, румунів.
– Ви ж іще й медальєр. Як мало не протилежні два напрямки – монументалізм і міні-пластика – уживаються?
– Медалі хоч і міні-пластичні твори, але вимагають не меншої уваги до себе, а ще більшої посидючості. У моєму доробку їх є понад  півтисячі. Діапазон героїв і сюжетів не має меж – це й відомі особистості світової культури, і пам’ятні місця, епізоди з історії України та Закарпаття. В усіх видах творчості намагаюся сказати своє слово так, щоб було видно, що воно саме моє, Беленя. Не з марнославства, а за потребою душі. Це можуть підтвердити і мої графічні ілюстрації до творів Данте Аліг’єрі, Вільяма Шекспіра й Тараса Шевченка, і зображення святині вірменської писемності монастиря Матанадаран, і сиволітнього грузинського замку Джварі…

Розсуваючи «стіни»

– Понад 30 років поспіль вас знають як скульптора, дещо менший час – як графіка. Вір­ші й публіцистика, яким присвячуєте свій час останніми роками, – це щось зовсім нове. Розсуваєте творчі «стіни», бо затісно?
– Обмеженість у засобах самовираження не подобається художникові, у якого пульсує натура, і він прагне вийти за межі. Душа прагне польоту, а тим більше, якщо це душа горянина-верховинця... Я народився на Верховині: з полонинських верхів добре видно не лише те, що попід ногами, а й далеко довкола. За аналогією до цього: у мистецтві шукаю ті засоби, які кожного разу найбільше мені пасують. І сам використовую їх.
– Твори скульптора зазвичай адресуються не лише сучасникам, а й майбутнім поколінням. Ваші творіння переживуть автора?
– Про це мені важко судити. Але сподіваюся, що в моїх творів буде добра доля. Принаймні, я вдячний сучасникам за увагу до образів, які втілив у камені, глині та металі.

Василь БЕДЗІР, "Закарпатська Правда"
Фото автора