Святкування Старого Нового Року на Закарпатті

Історія свята

Чому «старий», коли мова йде про новий? Все пояснюється тим, що живемо ми за двома різними календарями. Як же вони виникли і в чому їх відмінність?

Календарі поділяють на три основні групи: місячні, сонячні і місячно-сонячні.

Широкого визнання набув юліанський календар. Саме цей календар мається на увазі, коли, називаючи якусь дату, додаємо: «за старим стилем». Виник він унаслідок реформи римського календаря, здійсненої Юлієм Цезарем (45 р. до н.е.). Рік за цим календарем налічує 365 діб, а кожний четвертий (високосний) — 366. У році 12 місяців, з котрих: 7 мають по 31 день, 4 — по 30, а один (лютий) — 28 або 29 (високосний). Згідно такого розрахунку календарний рік вийшов трохи довший, аніж рік тропічний (по сонячному календарю). Різниця незначна — всього 0,0078 доби за чотири роки. Але й десятитисячні долі за тривалий час набігають у цілу добу. А це ускладнює розрахунок як церковних свят, так і природних змін. Запобігти цьому був покликаний новий календар.

Поява григоріанського календаря припадає на XVI ст. нашої ери, коли папа римський Григорій XIII створив спеціальну комісію по календарній реформі. Ставилося завдання — скласти таку систему відліку часу в році, аби весняне рівнодення припадало завжди на 21 березня і ніколи більше не розходилося з цією датою. Поділ року на дні й місяці залишився той самий, що і в юліанському календарі, тільки відбулося певне зміщення дат: після 4 жовтня (четвер) пропустили 10 діб, а наступний день (п'ятницю) датували вже числом 15 жовтня. Так і пішло: 4 жовтня за старим стилем, 15 жовтня за новим стилем.

Календар вступив у дію 1582 року, і його відразу запровадила в себе більшість країн світу.

Не можемо не пригадати в цьому контексті й святкування Нового року на нашій прабатьківщині — Київській Русі. З прийняттям християнства Русь не відразу перейшла на юліанський календар. Довгий час вона користувалась римським, запозиченим від католицької церкви. Новий рік починався днем 1 березня, коли селяни приступали до польових сільськогосподарських робіт. Пізніше (XV ст.) Новий рік було перенесено на 1 вересня. А ще пізніше (1700 p.) указом Петра I — на 1 січня. Та календар лишився старий — юліанський.

Перехід на григоріанський був здійснений тільки в лютому 1918 року за декретом Радянського уряду. На той час різниця між юліанським і григоріанським календарями складала вже 13 діб. Тому після 1 лютого наступний день датувався відразу 14 лютого. З тих пір у колишньому Радянському Союзі «новий стиль» набув загальнодержавної чинності. За ним велося і літочислення. Та руська, як і наші українська православна та греко-католицька церкви, притримуються й надалі старого стилю.

На Закарпатті в минулому вживалися поряд як юліанський, так і григоріанський календарі. Останній вважався державно-офіційним. Його притримувалася урядово-службова верхівка країн (Австро- Угорщини, Угорщини, Чехословаччини), до складу яких включався наш край, а також певна частина іншомовного населення Карпат, що сповідувала римо-католицьку віру. Юліанського — все інше місцеве населення, в основному греко-католицької та православної конфесій. Світські свята відзначали одночасно, а релігійні — поокремо, згідно своїх календарів. Однак ні між церквами, ні між населенням щодо цього не було жодної ворожнечі. Навпаки, міцніли добросусідські відносини, бо на такі свята, як Різдво, Новий рік, Великдень (що не співпадали) ходили одне до одного колядувати, щедрувати, поливатися.

Отож, хоч офіційно початок року ми святкуємо 1 січня, проте не забуваємо і «свій», юліанський Новий рік (14 січня), з яким пов'язані не тільки наші церковні свята, але й обрядово-звичаєві традиції, успадковані з діда-прадіда.

Прикмети та традиції

Відзначають закарпатці свій старий Новий рік не тільки гостинно, але й барвисто. Свято вважається суто родинним. Воно сповнене розмаїттям побутово-господарських повір'їв, ворожіння, гадання, вінчування тощо. Ще звечора, наприклад, під поріг клали топір, щоб ніяка нечиста сила не проникла до оселі. Двері на хлівах і кутцях зачиняли, роблячи хрестові позначки. А вранці... Новорічний ранок починався зі жвавого тлумачення снів. Вірили, що сни під Новий рік обов'язково збудуться — протягом року. Присниться вода — значить, вимокнуть озимі; вогонь — вигорять поля або хтось буде мстити; місяць — мати дівчині сватача, а заміжній — стати удовою; зірка — чекати немовля, поповнення в родині. Гарним снам раділи, поганим — намагалися запобігти, вдаючись до заклинань і баяння (ворожіння).

Та найперше хтось біг до колодязя, криниці чи на потічок, аби чимскоріше зачерпнути у відро «непочатої води». В хаті, з монетою у жмені, нею кожний умивав лице, примовляючи собі:

«Мию, мию, вмиваюся, Новому року вклоняюся, від водиці-чистиці сили-здоров'я набираюся. Аби'м така чиста й здорова (аби'м такий чистий і здоровий), як ся вода потічкова. Аби ся ня цілий рік гроші тримали і з рук не випливали...»

Для малих дітей воду підігрівали й купали їх у діжках або коритах так само з монетами:

«Як ся водиця змиває гори, долини, намули, так аби змила з нашої дитини усякі напасті, аби їй сили прийшли й ніякі хвороти доступитися не могли».

Цією ж водою господиня змивала й вим'я корові.

Господар теж не забував свої звичаєві обов'язки. Насамперед обв'язував ніжки стола мотузкою або ланцюгом — щоб ґаздівство купи трималося. З двору заносив снопик колосся і віхоть сіна. Переступаючи поріг, говорив: «Кланяюся з Новим роком і сіном, і снопом!». Господиня відповідала: «Дякуємо. Будь міцним, здоровим хлопом!». Снопик колосся клав на край стола або на лавицю, чи під святу ікону, що висіла на стіні. А сіно розтрясував по долівці. Потім брав торбину з насінням і посівав: «Сійся, родися, жито, пшениця й усяка пашниця!».

Проказавши за столом молитву, сідали до снідання. Господар брав найбільший «карачун» і зрізав невеличкі окрайці з чотирьох боків. Крихітки гарненько підбирав у миску й разом з окрайцями ніс птиці та худобі — «аби стільки було приплоду сього літа, як того крихіття».

Домашні старалися не перечити одне одному, не псувати настрій: якщо посваряться — то цілий рік буде сварливий, а проведуть день у злагоді — мирним буде й увесь рік. Поганою прикметою на Новий рік вважалося щось просити або позичати. Навіть від найближчих родичів. За таке могли розсердитися і прогнати з лайкою. Небажаним було і вінчування (щедрування) осіб жіночої статі.

Притримувались повір'я: якщо на Новий рік першою переступить поріг хати якесь дівча чи жінка — бути лихові. Жінки могли приходити в гості тільки після того, як у хаті вже побував вінчувальник. Тому нерідко ще звечора домовлялись з кимось із сусідських хлопчиків, щоб раненько прибіг вінчувати.

Вінчування 

Вінчування — найпоетичніша сторінка новорічного обряду. Люди вітали одне одного, вінчуючи «повну торбу щастя»: «Слава йсусу!» — вітаюся, з Новим роком кланяюся: на щастя родині, газдови й ґаздині, на гаразд діточкам і радість усім вам! Аби-сьте здорові у мирі,любові сей рік святкували і жури не мали! Аби вам ґаздівство велося і вшитко збулося, що збутися може, — дай, Боже!».

У новорічний день не таїли зла, нікому не показували на двері.

Сусід вітав сусіду:

«Сію, сію, посіваю... З Новим роком поздоровляю! Сію густо, аби в хижі не пусто. Аби там, де впало, щастям-здоров'ям проростало, росло на радість газдові й ґаздині і вшиткій родині! Аби добре насіння пустило коріння, колосилось житом, пшеницею й усякою пашницею! Аби вам хвиля добре служила, крумпля родила, а на черлениці — овес і кендериця! Аби в городі пасуля й капуста шорилися густо! Аби вам пчоли роїлися й корови доїлися! Аби вам добре неслися гуси, кури й аби-сьте не мали ніякої жури! Дай, Боже, вам щастя у Новому році!».

Парубки щедрували й дівчатам:

«Із Новим щасливим рочком, відданице-голубочко! Долю тти вінчую ясну, ще здоров'я, вроду красну; яблуневий цвіт — на лиця, аби-сь файна, як косиця, рянна в полі, дома, в танці, нянькові на дяку й мамці! Вби-сь весела, всім нам мила, вби тебе і ти любила! Зичу плаття повні лади, цілий рік не знати вади, на весні сватів прийняти, восени посвальбувати й зодягти вінець на коси! Най ся збуде все, що просиш! З Новим роком!».

Малеча ходила із двору в двір групами або й поодинці. Господарі радо запрошували щедрувальників до хати. За щедрівки дарували дітям гостинці: горіхи, яблука, цукерки, а ще й по калачику, «аби поніс додому братчику».

Отакий був гарний звичай! І хай не все збереглося до сьогодні , однак те, що залишилося захоплює мудрою символікою образів і поетично розкриває духовний світ нашого народу в його буденних та святкових турботах.

Мукачево.net
За матеріалами книги Юрія Чорі  «Звичай рідного села»