Наталія Стрельцова із села Невицького, що на Ужгородщині, з самого дитинства обожнює тварин: собак, котів, коней. За спеціальністю вона — філолог, за професією — журналіст (кілька років успішно працювала в одному із місцевих ЗМІ), а за покликом душі – кінолог.

Нині у неї є, до прикладу, 3 рідкісні південноросійські вівчарки (одна доросла та двоє цуценят). Це — великі, сильні, сміливі й віддані людині собаки. Вони відмінно пристосовуються до різних кліматичних умов, мають довгу білу шерсть. Добре піддаються дресируванню і широко використовуються для караульної служби. Що дуже важливо, це єдина у світі собака, шерсть якої не викликає алергії. Для цих тварин характерний і високий інтелект. Існує така легенда, що колись вони були дуже мудрими людьми – чабанами. Але якось розгнівали Бога, і той перетворив їх на собак. І щоб ніхто не здогадався, що пси мають людські очі, додав їм довгий чубчик.

Про цих та інших своїх улюбленців пані Наталія може розповідати довго.

Чому ви обрали саме таку, не зовсім жіночу справу — виховання тварин та їх утримання? — цікавлюся у своєї співрозмовниці.

— Я ще з дитинства захоплювалась тваринами. Але оскільки мій батько був військовим, то наша сім’я часто переїздила з місця на місце, тож  тримати у невеличкій квартирі собаку не було можливості. Але ще школяркою я тишком-нишком збирала гроші для того, аби купити чотирилапого друга.

Ви з Ужгорода?

— Ні, я народилася в Угорщині, потім деякий час жила в Забайкаллі. А взагалі, за покликом, я — громадянка світу, бо надзвичайно люблю подорожувати, і найбільше — по Європі.

Як виникла ідея створення пансіонату для тварин?

— Ми утримуємо дуже великих і серйозних собак. І коли їдемо куди-небудь відпочивати, то завжди стикаємося з такою проблемою: нам нема на кого залишити тварин. Років зо два тому я подумала, що, певно, це не тільки моя проблема.

До того ж зараз у мене такий період, що хочеться трудитися для душі, а не заради заробітку. Мені подобається працювати з тваринами і приємно, коли можу комусь допомогти. Задля комфорту тварин ми збудували спеціальний вольєр, є навіть окрема кімната у будинку для маленьких цуценят чи кішок. А за потреби беру в оренду ще й великий бокс.

Важко з чужими тваринами, адже у кожного свій характер?

— Абсолютно ні. У мене були такси, лайки, лабрадори, німецькі вівчарки, різні коти. Але якщо потрібно ще якусь тваринку залишити — не проблема. За стільки років набула досвіду і психолога, і навіть лікаря. У перші дні собаки (переважно займаюсь ними) дуже сумують за господарем. Але я їм пояснюю, що це тимчасово, що його не покинули. Коли вночі пес плаче, от тоді дійсно буває дуже важко. А загалом — тварини, як діти, сказати нічого не можуть, але по їхніх очах усе можна зрозуміти.

Чим годуєте своїх вихованців?

— Здебільшого сухим кормом. Але буває так, що власник собаки сам привозить їжу для свого вихованця. Якось було так, що господар приніс мені курятину, мовляв, якщо пес засумує, зваріть йому супчику.

Які породи собак ви виховуєте чи розводите?

— Я займаюся розведенням поки що південноросійських вівчарок. Бо надзвичайно обожнюю цю породу собак. Можна навіть сказати, що я в них закохана.

У виставках ваші собаки вже брали участь?

— Скажу так, вони є номінантами багатьох виставок, мають безліч нагород. На останній виставці собак, що відбулася цьогоріч в Ужгороді, наша вівчарка також визнана найкращою серед 860 інших. Гадаю, це великий успіх для неї.

На початку розмови ви згадували про коней. Вам доводилося за ними доглядати?

— Ви знаєте, ні, але я не відмовилась би, коли б мені запропонували. Адже дуже люблю цих тварин і мрію в майбутньому завести вдома хоча б поні.

Не пригадаєте для розрядки якийсь кумедний випадок зі своїми улюбленцями?

— О, насправді їх маса. Якось в одній з автомайстерень я побачила у вольєрі величезного алабая. Але його погляд був настільки сумним, що мені його стало дуже шкода, тому взяла його за лапу й погладила. І тут побачила поряд поводок і вирішила з ним прогулятися, бо ж собаки не терплять неволі. Працівники майстерні були в шоці, гадали, що собака дуже злючий і кусючий. Кажуть, що коли вони його відпускали, всі далекобійники заскакували на дахи своїх авто. Але я вже не раз пересвідчилася, що приказка про те, що собаки бувають кусачі тільки від життя собачого, є правдивою. Ми з алабаєм подружилися буквально за якусь мить, бо явно було видно, що тварині не вистачало уваги.

І не побоялися чужого собаки?

— Людей більше потрібно боятися. А наміри собаки завжди видно по погляду. Навіть найбільш злісну породу можна зробити доброю – все залежить від її виховання.

Був у мене ще один кумедний випадок. Якось наша вівчарка принесла з прогулянки щось у зубах. Ми всі гадали, що це пацюк – намагалися обережно відібрати «здобич» й викинути. Але виявилося, що це нещасне, ледь живе маленьке кошеня. Ясна річ, ми його виходили. Так у нас вдома з’явився ще один домашній улюбленець. Я настільки люблю тваринок, що про це вже знають усі навкруги. Буває, хтось спеціально підкине мені кота чи цуценя, бо знає, що не випхну їх. Що робити, беру, але потім намагаюся знайти їм нового господаря.

Ніколи не забуду і випадок з мого університетського періоду, коли весняного дня йшла на залік одягнута у все біле. Але побачила дворняжку, яка просто переді мною впала. Виявилося, у неї ланцюг вп’явся у шию і, очевидно, передавив сонну артерію. Взялася рятувати, але так забруднилася, що вже ні на який залік не пішла. Зате врятувала життя тварині! Потім, до речі, від багатьох чула розповіді про те, як якась «ненормальна у білому» вовтузилась із блудним псом. А поряд, до речі, проходили байдужі люди. Мене ж у дитинстві навчали завжди допомагати другу, ставитися до ближніх, зокрема тварин, так, як би ти хотів, щоб до тебе ставилися…

Ви казали, що любите подорожувати, у яких країнах побували?

— Обожнюю кудись їздити. Побувала вже у Франції, Австрії, Чехії, Словаччині, Угорщині, Єгипті, Хорватії, Сербії, Македонії. Але зупинятися на досягнутому не збираюся. Бо цікавить, як там живуть люди. Зараз багато розмов про підписання угоди з ЄС. Але скажу одне, Європу потрібно починати з себе: прибрати хоча б біля свого двору, нагодувати чи врятувати покинуту тварину. Головне — не зраджувати того, кого ти вже приручив. Ви знаєте, я ніде в європейських державах не бачила бродячих тварин. Тож по тому, як держава ставиться до тварин, можна зробити висновок, куди вона рухається.

На моє переконання, в Україні найбільш незахищеними верствами є діти, пенсіонери і, звичайно, тварини. Тож можна передбачити, яке нас чекає майбутнє… Проте я все-таки є оптимістом. Переконана, що і в нашій країні настануть часи, коли ми поводитимемося по-європейськи: перестанемо смітити на вулиці, порушувати правила дорожнього руху, будемо милосердними до тварин.

Надія Сарана, газета "Новини Закарпаття"

• притулок
• тварини
• Закарпаття
• Ужгородщина