Художник Тарас Усик: "Непідготовлений глядач іноді може загубитись у безмежних світах абстракції"

Народився він 1958 року в Ужгороді. У 1982-му закінчив архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту. На Закарпатті його знають як сина відомго столичного художника-реаліста Степана Усика та впізнають по його абстрактних роботах.

Сам Тарас Усик називає свій живописний стиль, якому присвятив майже все своє свідоме життя, «впорядкованою абстракцією». «Чому саме так? Мені здається, що непідготовлений глядач іноді може загубитися у безмежних світах абстракції, тому я намагаюсь надати глядачеві найменшу зачіпку, найменшу соломинку або стежку в звичайний реальний світ», — пояснює.

Він вважає, що справжній майстер розпочинається зсередини. І все, що робить, чим живее, все, що відображає на полотні, – це матеріалізація його думок і внутрішнього світу. «Твори мистецтва пізнаються з першого погляду, як любов. Взагалі, живопис — необхідний для життя спосіб спілкування, який об’єднує нас усіх в однакових відчуттях», — каже художник.

Пане Тарасе, цікаво, з чого почалося ваше захоплення мистецтвом?

— Я народився у фарбах та полотнах, бо виріс у творчій сім’ї художника Степана Усика, який був, до речі, більше 20 років головним художником на Закарпатському телебаченні. Скільки себе пам’ятаю, у нас вдома завжди були творчі люди. Тому мені недовго довелося обирати, ким стану. Для себе обрав архітектуру і відразу вирішив, що вчитимусь у Києві. Там у мене були хороші вчителі. У молодості займався і спортом, і музикою, але гени все ж далися взнаки, і зараз я не шкодую про те, яким шляхом пішов.

Для мене архітектура і живопис тісно пов’язані, багато малюю старий Ужгород. Копіювання мене не цікавить, я зображую те, що у мене в пам’яті.

Ви закінчили архітектурний факультет у столиці, що скажете про новобудови нашого міста?

— Це болюче питання, але я у часи перебудови та у буремні 90-ті серйозно займався живописом, тому, напевно, десь уже не звертав увагу на цей архітектурний несмак.

Тоді при будівництві не надавали великого значення концепції та й самій архітектурі, хабарі вирішували багато. Ще років 10—15 — і стара архітектура Ужгорода взагалі втратить своє історичне обличчя, якщо це не зупинити тепер. Сподіваюся, молодь, яка прийде в архітектуру, трохи покращить ситуацію. Архітектура – це серйозна справа, як і кожне мистецтво, тому не можна нехтувати нею. Насамперед вважаю, що все залежить від кваліфікації тих, хто відповідає за це питання. Потрібно багато займатися, щоб наблизитися до основного, розбиратися у чомусь. А у нас зараз кожен другий фотограф, архітектор та дизайнер, про що тут говорити.

До речі, ви не працювали над якимось цікавим архітектурним проектом в Ужгороді?

— Працював. Після закінчення інституту я та ще декілька архітекторів займалися реконструкцією і ремонтом старого Ужгорода.

У середині 80-х років 8 чоловік (я був наймолодшим) утворили групу серйозних архітекторів, які опісля видали книжку «Архітектурно-художнє оформлення міста Ужгорода». Для цього ми плідно працювали впродовж півроку. Моя робота полягала у тому, щоб весь центр міста, зокрема вул. Корзо (раніше Суворова) та Волошина (Жовтнева), виміряти і змалювати. Але спочатку потрібно було відколупати кожен із будинків до першої штукатурки, щоб бачити матеріал та колір ще з часів їх будівництва. Я опрацював 138 будинків. Мої роботи малювалися на полотні 3 на 4 метри. Було складно. Особливо, коли будинки були зачинені на замок. Нічого, міряли по сходинках. З того часу я можу по пам’яті відобразити на полотні весь центр міста.

Робота була цікавою, а по її завершенні, пам’ятаю, навіть орден отримав «За турботу про красу міста Ужгорода» – це перша нагорода, вона для мене і зараз цінна (таких нагород було лише 8).

Чи комфортно ви почуваєте себе серед закарпатських художників?

— У Спілці художників підтримую нормальні стосунки практично з усіма, є, звичайно, такі, яких я не люблю, але мені подобається їхня творчість. Раніше сперечалися з реалістами, але тепер це вже у минулому. Я підтримую оригінальне і незвичайне — для мене це цікаво. Люблю і не боюся експериментувати. Колись кожен шукав свій стиль, виникали конфлікти, але зараз уже кожен знайшов себе у мистецтві.

Чого не вистачає Спілці художників, як гадаєте?

— Мене засмучує, що мало туди вливається «нової свіжої крові». Ми з Борисом Кузьмою (голова Закарпатської організації Національної спілки художників України. — Авт.) вирахували середній вік членів нашої організації — це… 65 років.

Коли я туди вступав (у 1995 році), у нас була молода команда. Ми щось робили, був рух.

Навіть були ідейними суперниками, зараз цього вже немає, а шкода. Коли ти молодий, то хочеться щось комусь доводити. А молоді в організації нині майже немає…

Яким сьогодні є на Закарпатті арт-ринок?

— Художник повністю залежить від того, хто тебе годує. Свою творчість на Закарпатті продати практично неможливо. У нас є люди, яких цікавить мистецтво, але у великих містах їх більше.

Зараз на так званому мистецькому ринку цінуються класики (Ерделі, Бокшай, Коцка, Кашшай та інші), колекціонери скуповують їхні полотна, щоб перепродати дорожче.

Арт-ринок існує, і він потужний, але переважно у великих містах. Часто наші художники їдуть за кордон чи у Київ, Львів, розуміючи, що там буде краще.

Ви буваєте за кордоном з виставками, як вас там приймають?

— Якось ми ще з декількома художниками в одному з італійських містечок влаштували шикарну експозицію. Народу на виставку зібралося багато. Здивувало і приємно вразило, що там не торгуються, як у нас, але картини не купують, якщо не знають твого прізвища чи стилю малювання.

Чим ще різниться наша публіка від закордонної?

— У нас мало реклами та й виховання. За межами України простіше, там зі школи дітям відомо, хто такі П.Пікассо та П.Модільяні.

Ваш батько довгий час жив на Закарпатті. Кого з класиків закарпатського живопису він знав особисто?

— Він спілкувався практично з усіма. Близько дружив з Антоном Кашшаєм. Дуже любив Гаврила Глюка. Коли Йосип Бокшай ще був живий, мій батько часто дивився, як він малює. Пригадував, що Бокшай казав: «Якщо із 100 робіт 5 вдалих – це вже успіх».

Мій батько був реалістом. Знання від корифеїв він просто поглинав. Пам’ятаю, казав мені, що саме на Закарпатті навчився малювати повітря.

А ви мали змогу поспілкуватися з кимось з класиків?

— Так, я дружив з художником Василем Габдою, батьком Владислава (з яким спілкуюся і зараз). У 80-х роках я майже щодня бував у них в гостях. Мені було дуже цікаво спілкуватися з Василем Габдою, він був не лише душею компанії, але й архітектором (з певних обставин не закінчив вуз), тому нам було про що поговорити.

В якому напрямку можливий подальший розвиток мистецтва на Закарпатті — у наслідуванні авторитетів чи у пошуках нових форм?

— Гадаю, важливо, щоб сучасне мистецтво на Закарпатті не відставало і йшло у ногу із світовим. Доступ до нього зараз ширший, інтернет надає купу можливостей, головне — мати талановитих людей. Закарпатські художники мають своє автентичне обличчя. Нас дуже добре приймають у великих містах та й за кордоном. Але раніше, пам’ятаю, було більше авантюризму в творчому середовищі.

Ви нещодавно святкували свій ювілей, чи є у планах організувати експозицію для закарпатців?

— Так, виставка буде, правда, у кінці року і, найвірогідніше, у галереї «Ужгород».

Поки що у мене фізично нема на це часу. На осінь заплановано декілька традиційних пленерів, які відвідую не один рік. Можливо, буде виставка і у Словаччині.

В Ужгороді до ювілею планую зробити експозицію концептуальною та тематичною. Я принципово не виставляю одну роботу двічі, тому покажу лише ті полотна, які ще не бачили. Офіційної частини, вірогідно, не буде – на своїй виставці говоритиму я. Бо кожна персональна виставка – це відкриття душі, і до цієї події потрібно добре підготуватися.

Анастасія Ножка, Новини Закарпаття