Наталія Герц: "Почуваюся так, ніби мені ампутували душу" (ФОТО)

Наталія Герц: "Почуваюся так, ніби мені ампутували душу" (ФОТО)

Рік тому помер ключовий крайовий художник Юрій Герц

Вірте чи ні, а я донині зберігаю  в своїй мобілці номер Юрія Герца. Як, до речі, й композитора Сергія Андріюка, Царство їм Небесне. Торік 20 травня до болю неждано відійшов у засвіти мій талановитий приятель 38-річний Сергій, а 15 вересня на 82-му році – мій найулюбленіший крайовий митець. На серці додалися два рубці. Я завжди, а точніше з юнацьких років захоплювався творчістю Юрія Герца. Частково й завдячуючи  батькові, котрий любив казати й писати: «Ужгород – це Париж: тут живе Герц». Якщо хтось колись буде укладати книгу «Сто великих краян», то її неможливо уявити без цього колоритного лауреата Шевченківської премії. Як Ерделі, Бокшай, Манайло, Коцка, Контратович – планети в крайовому живописі, так і Герц – планета, яка фундаментально доповнює цей генофондний ряд.

«Ми прожили разом 57 років»

Юрій Герц курив сорок років, але знайшов силу волі кинути. Фото початку 1980-х років

Дружина художника, відома гобеленниця Наталія Герц пригощає мене кавою. «Ще за тиждень до смерті ходив у майстерню. Правда, малювати не малював, а просто там із помічником Мішею Плакошем порядки наводили, – поринає в спогади Наталія Семенівна. – Останні два роки Юрко цілком не бачив на праве око. Здається, в 2009 році лікарі вирішили видалити давню базаліому опроміненням: око ж постійно сльозилося, боліло. Врешті пухлина зникла, але й око вмерло.  До речі, 9 вересня ми ще їздили на дачу в Доманинці, із  племінником Мішею Герцом. А в середу, 12-го, фіґлювали, сміялися. Але наступного дня Юрко раптово: «Золотчику, щось мене сильна слабість охопила. Не можу стояти на ногах». І не міг іти. Я його вже дотягнула на постіль, уклала. Передчував свою смерть. «А, і так раз треба вмерти», – сказав. У п’ятницю  нічого не змінилося, і ввечері ми повезли Юрка в обласну лікарню. Лікарів уже не було».

Попереду  були вихідні. Там, у неврологічному відділенні, Юрій Герц гаснув на очах. І  в суботу після шостої вечора відійшов у засвіти. «Помер при свідомості, поряд були я, Міша Герц і Міша Плакош із жонами Світланою і Танею.  Діагноз чоловіку встановити не встигли. Ми всі на похороні перебували в ступорі від того, що біда прийшла так неждано. Звичайно, звикати до того, що чоловіка нема поряд, було дуже тяжко, дуже. Я так почувалася та й досі почуваюся, ніби мені ампутували душу. Ми ж прожили разом 57 років! Мені й нині не хочеться собі варити, та помалу мушу. Називав мене  Золотчиком, а я  його Кицею» – зворушливо акцентує вдова. 

Як познайомилися Юрій Герц і Наталія Толстая? «Я навчалася  в середній художній школі в Москві, на скульптурі, - продовжує жінка. – Але мама попросила мене повернутися до неї в Горінчево Хустського району. Причина банальна – нестача грошей. А Петро Лінтур (відомий закарпатський фольклорист. – М.Ф.), побачивши мої малюнки, посприяв, аби мене взяли в  ужгородське училище прикладного мистецтва відразу на другий курс, відділення художньої обробки дерева. Юрко ж в училищі уже навчався, на живописі.  Але згодом мусів іти в армію. Повернувся через три роки, в 1954-му, правда, повернувся умовно, бо служив в Ужгороді зв’язківцем, тому часто бував удома, в Лохові (село на Мукачівщині. – М. Ф.). Словом, побралися ми в 1955 році. Зіграли дуже скромне весілля».
  Далі молоде подружжя чекав Хуст, оскільки Юрія Герца туди направили на роботу.

«Там ми затрималися на 18 років. Опісля отримали квартиру в Мукачеві.  А в 1982-му поселилися в Ужгороді. Що й казати: Юрко був надзвичайно працелюбним, творчо амбітним. Якщо він ставив перед собою якусь мету, то вперто її реалізовував. Ви добре підмітили, що я стала членом Спілки художників на рік раніше від чоловіка. А чому? Та бо його чиновники, а то й колеги гризли, називали абстракціоністом, критикували за релігійні мотиви на полотнах, за пристрасть до зображення  народних обрядів і звичаїв, за локал-патріотизм. Тоді ж усюди вимагалося захоплюватися радянською дійсністю, дотримуватися так званого соцреалізму. І, звичайно, десь треба було лавірувати, пристосовуватися. Але що правда, то правда: Юрко справді глибоко любив Закарпаття. Знаєте, інколи ми з різних причин могли завести розмову про те, чи не виїхати б кудись, ну, приміром, у Москву, де жили дві мої тітки, а то й у Європу, мовляв, там умови ліпші, визнання ширше. Словом, фантазували собі, роздумовували, але чоловік обов’язково іронічно і водночас серйозно вставляв: «А що я там малювати буду – космос, багатоповерхівки?» – пригадує вдова.

«Він нікого не пускав у свій світ»

Юрій Герц. Верховинська мати. 1997 рік

Я глибоко здивувався, почувши, що Юрій Герц… сорок років курив. «Звичайно! Він із молодості курив, причому багато. Мінімум пачку на день. Ви не пригадуєте, бо кинув у 1987 році, коли захворів на пневмонію. Пролежавши місяць у лікарні, знайшов у собі силу волі зав’язати зі шкідливою звичкою», – продовжує вдова. Саме тут ми  згадали  й про Сергія – єдиного сина Юрія і Наталії Герців, талановитого фізика, комп’ютерника, котрий помер у 1998 році. «Помер Сергій у 40 років, від розширеного інфаркту, до якого, переконана, призвело й куріння. Як ми  тяжко пережили цю трагедію, знає лише Бог», – пригадує зітхаючи жінка.

Як відомо, малював Юрій Герц лише в майстерні. Ясна річ, якщо не брати до уваги пленери. Але як виникав задум картини, що його надихало? «По різному. Коли щось побачив, коли щось згадав, коли щось нафантазував, коли почув народну музику, рідко з натури, а коли й спілкування з людьми спонукувало брати олівець, пензель, коли як. Удома міг працювати над ескізом, намагався схопити суть, а вже на базі того схопленого – творив. Творив у майстерні. З тих ескізів, етюдів, які припали до душі. Кольори на картині залежали й від настрою, емоцій. Якщо мав файний настрій, то домінували оптимістичні, сонячні тони,  але якщо йому сумно було, то сині, темні. Бувало, що за годину-дві писав картину, а бувало, що й рік-два-три. Використовував світловий день, адже живопис – штука примхлива. При електричному ж світлі будь-яка робота може втратити в кольорі, відтінках», – деталізує Наталія Семенівна.

Мислив Юрій Герц завжди образно, символічно. «У якому б верховинському селі не був, то намагався схопити його характерні архітектурні риси, компонував їх так, аби вони говорили за це село. Так, дуже звик був малювати дерев’яні церкви, постійно захоплювався їхньою красою, прив’язаністю до ландшафту. Що цікаво: до церкви ходив надзвичайно рідко. Запросто міг скептично  висловитися про представників духовенства. І головне: вважав, що картини мають бути мажорними, випромінювати радість, любов до життя, тому й часто зображував весілля, музик, релігійні празники. Це було основою, фундаментом  Юркового світогляду. Ясна річ, шанував творчість своїх учителів – Бокшая, Ерделі, Манайла. Про останього міг і дві години розповідати. Особливо приятелював чоловік із В’ячеславом Приходьком. Але загалом нікого не пускав у свій світ, навіть мене. Десь я намагалася, мовити б, шліфувати  Юрка, але це не виходило», – з ноткою гумору пригадує співбесідниця.

Нагадаю один факт. Як відомо, в 2006 році майстерню Юрія Герца обікрали. Безвісти пропало 23-25 полотен. «Юрко казав, що злодії брали не все підряд, а вибирали, тобто орієнтувалися, де і яка робота стоїть. Довго ходив засмученим, встановив сигналізацію. Ми здогадувалися, хто є замовником, але реальних доказів не мали. Чоловіка тоді часто викликали в міліцію, розпитуючи одне й те саме. Це його вибивало як із творчої колії, так і з душевної. А згодом і прийшло розуміння, що міліція лише імітує розкриття злочину», – висновковує вдова.  

Яким був Юрій Герц у побуті? «У майстерню ходив кожний день, інколи навіть у неділю. Часто повертався втомленим, витиснутим, як лимон. Поївши, любив почитати газети, подивитися по телевізору новини. Загалом Юрко мав спокійну вдачу, дуже рідко виходив зі себе.  До речі, кожний день бритвався, голився. Любив себе. (Усміхається). Правда, в їжі не був вибагливим. Що приготувала, те і їв. А їв усе. Лопатки – отже, лопатки, фасоля з капустою – отже, фасоля з капустою, ресельованики (деруни. – М.Ф.) – отже, ресельованики, борщ – отже, борщ, словом, усе. Я навіть не можу щось виділити. А, каву рідко пив, беріг серце», – пригадує Наталія Семенівна.

Якщо ви знайшли помилку, виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Коментарі -
Зачекайте...