Василь Вароді починав кочегаром паровоза

 Королево приїхали на зустріч із читачами відомі закарпатські письменники: Михайло Томчаній, Андрій Патрус-Карпатський, Василь Поп. У клубі залізничників, де зібрались не лиш королівчани, але й люди навколишніх сіл, вирувало свято. Повертаючись із зміни, підійшов сюди і Василь. У засмальцьованій кочегарській робі, весь у кіптяві, як шахтар із забою. Коли ж гості запропонували, чи не хоче хтось виступити, молодь просто виштовхала Василя на сцену. Досить було йому прочитати кілька віршів, як письменники застигли в подиві.

— Та ж перед нами, люди добрі, поет! Готовий поет! — вигукнув Михайло Іванович.

Патрус-Карпатський щиро обняв Василя як побратима, як давнього друга, хоч насправді побачив його вперше в житті. Василь Поп — літературний критик, викладач Ужгородського державного університету — заявив чітко й безапеляційно: «Ми беремо його у свою «спілку». Так Василь став героєм дня. Особистістю в очах односельчан.

Я чув, Микола Бажан сказав про видатного нашого краянина поета Петра Скунця, що той в’їхав у літературу на білому коні. Тріумфально! Про Василя Вароді можна сказати, що він в’їхав у літературу... на паровозі. Стрімко, рішуче, назавжди. Робітничий дух і гарт були властиві його поезії, його характеру, вчинкам, усьому його життю-буттю. Прямий, часом різкий, з гострим відчуттям правди і справедливості, з високим почуттям особистої гідності — таким я його знав з перших днів знайомства до останньої зустрічі, що відбулася увечері 4 вересня 1998 року, в останній вечір його земного життя.

Василь ВАРОДІ (праворуч) і Микола ІЛЛЯШ ведуть мову про поезію.

Письменники не кинули слів на вітер. Дійсно, невдовзі Василь поїхав до Ужгорода, став студентом філологічного факультету. У розмаїтті яскравих талантів, якими тоді вирував університет, він не загубився, не втратив своєї самобутності. Неспроста на його творчість звернули особливу увагу. Петро Скунць, Василь Вовчок, Володимир Ладижець, Андрій Патрус-Карпатський упродовж багатьох літ навперебій заявляли: «Це я відкрив поета Василя Вароді! Мені завдячуйте за нього!». У вирі літературного життя, що у шістдесяті роки було особливо бурхливим, він найбільше зійшовся із Петром Скунцем. Вони були нерозлийвода. Це спілкування збагачувало молодого поета, він зростав, мужнів, мудрішав, був на бистрині найновіших віянь в українській поезії.

Я з великим нетерпінням чекав його приїздів у Королево. Тоді ми разом ішли на квартиру улюбленого вчителя української мови і літератури Петра Фединця. До пізньої ночі велися розмови про літературу, про те, чим живе творча інтелігенція в Ужгороді, хто із письменників що нового написав. Петро Іванович і його дружина, теж учителька української мови і літератури, Марія Станківна, любили Василя, як рідного сина (до речі, і мене теж). Обов’язковим було на тих зустрічах читання нових віршів. Василь був на злеті. Великому, стрімкому. І це була радість для всіх. Одного разу він привіз нам подарунок — два примірники вибраних поезій Василя Симоненка «Тиша і грім». Того вечора було перше, голосне читання, а потім я перечитував і перечитував поезії Симоненка наодинці. На подарованій мені книжці Василь написав: «Моєму другові Василеві з побажанням стати інтелігентом симоненківського гарту». Зберігаю цей томик дотепер, добрим словом згадуючи свого старшого друга, поета, інтелігента симоненківського гарту Василя Вароді.

Коли ж у 1966 році вийшла його перша збірка поезій «Повноліття», нинішньому поколінню це важко уявити, усе Королево раділо за Василя. У теперішньому прагматичному світі таке сприйняття творчого успіху звичайного хлопця-односельця неможливе. Що ж, все йде, все міняється. І не завжди на краще. Наступною сенсацією місцевого значення стало те, що Василь на гонорар, отриманий за першу збірку, купив подарунок для мами — пральну машинку. В сім’ї, в якій 12 душ, ця річ не розкіш. Старшина з інших родин почала Василя ставити в приклад за увагу до матері. А він маму дійсно любив — ніжно, зворушливо. Різкий, а часом і грубий в спілкуванні з іншими, особливо із сільськими парубками, він слухняно вислуховував її дорікання, коли щось зробив не так, як слід. Навіть ляпаса, отриманого материнською рукою, сприймав покірно, мов щось рятівне для душі. Що ж, і таке бувало у житті відомого поета. Але це траплялось дуже і дуже рідко. Мати, батько, сестри, брати любили й шанували Василя. Іноді траплялися й комічні ситуації. Якось В.Вароді запросив у гості в Королево свого кращого друга Петра Скунця. Вародії — усі біляві, дехто навіть рудуватий. Зустрівшись зі мною випадково на вулиці, Василева мати каже: «Приходь до нас. Василь приїхав з Ужгорода.Та не сам. З ним якийсь циганин — чорний, вусатий, видать, десь із Верховини. Або файний чоловік, добрий». Так я познайомився із Петром Скунцем. І дуже пишався тим, що Василь, поки йому довелось щось допомогти батькам, доручив мені показати гостю Замкову гору, краєвиди, що відкриваються з неї.

...Згодом, влаштувавшись на роботу у видавництво «Карпати», Василь із дружиною Лідою мешкав у підвалі будинку, де розміщувалось видавництво. Колись там була тюрма. Звичайнісінька камера десь на 12 квадратних метрів, без будь-яких зручностей стала для сім’ї поета апартаментом майже на десять літ. Ця камера-житло була знаменитою і тим, що в ній збирались, як у рідному домі, літератори — старші й молоді. Там читалися вірші, які в той час могли звучати тільки там. Велися суперечки, які не можна було вести десь в іншому місці. До Василя горнулися творчі люди і довіряли йому.

Не знаю, чи є в рукописній спадщині Василя Вароді прозові твори, але можу стверджувати, що пером прозаїка він володів так само майстерно, як і пером поета! Чомусь літературознавці, критики, досліджуючи його творчість, майже не пишуть про його унікальну драматичну поему «Червневий сполох». Я згадую цей твір тому, що був свідком його написання. Бачив, наскільки він болісно пройшов через душу поета. Тоді Василь — могутній здоров’як, оптиміст і безтурботний з виду чолов’яга, вперше звернувся до валідолу. Це було 1974 року.

Рідко доводилось зустрічати людей, які могли б сповна віддаватись почуттям, переживанням так самовіддано, як Василь. Він міг від якогось несподіваного імпульсу спалахнути, як сосна від блискавки. Пригадується, одного разу група письменників поїхала в Хуст, на районний зліт творчої молоді. Запросили нас у президію. Перед нами повний зал творчої юні — школярі, студенти культосвітнього, медичного училищ, лісотехнікуму, молоді вчителі, робітники... Звучать вірші, пісні. Кожен хоче прочитати щось найкраще із написаного. Раптом головуючий оголошує: «Студентка медучилища Христина Керита. Послухаймо її вірші». Смаглява, струнка, мов смерічка, дівчина вийшла на сцену. Уже перші рядки її поезії привернули увагу всіх. А з Василем щось коїлось незбагненне. Він слухав, затамувавши подих, він прикипів очима до того юного створіння. О, незбагненна суть людської душі! Його серце теж назавжди прикипіло до тієї вродливої і мудрої дівчини.

— Ти чув її голос? Ти бачив блиск її очей? Це щось божественне. Це — неземне! — шепотів він потім усю дорогу.

Далі було все, як у романтичній казці, де переплітаються щастя і горе, муки і радість, але перемагає любов. Згодом поетеса Христина Керита стала дружиною поета Василя Вароді. Їхню любов увінчали двійко прекрасних діток — донька Терезка і син Василько. І життя йшло дорогою щастя — часом крутою, звивистою, тяжкою, та все одно благодатною, сонячною. Василь беріг цю дорогу від гроз, від тяжких життєвих випробувань, як лиш міг. Він був щасливий.

...30 липня 1998 року в Ужгороді, у крипті кафедрального греко-католицького собору міжнародна комісія проводила ідентифікацію останків єпископа-великомученика Теодора Ромжі. Готувались матеріали для його канонізації. Разом із Василем Вароді мені випало бути присутнім на цій болісній і цікавій події. Побачивши понищену труну, в якій лежали останки єпископа і те, що залишилося в ній після атеїстичних погромів, Василь не витримав. Його чоло вкрили рясні краплі поту. Він почав задихатися, і його вивели на повітря. Спершу це сприйнялося як звичайна реакція на побачене, зрештою, чоловік кілька років перед тим пережив тяжкий інфаркт. Та все було значно глибше.

— Ти знаєш, — зізнався він, — я вперше злякався смерті. У мене ще такі малі діти. У мене золота дружина... Мені треба жити. Довго жити!

Але доля розпорядилась зовсім не так. Увечері в п’ятницю, 4 вересня 1998 року, він зателефонував: «Нам треба зустрітись. Маю велику радість. Щойно підписав до виходу в світ перший  номер газети «Орбіта» як головний редактор. Ще й гонорар маю для тебе за опубліковані раніше матеріали».

Над Ужем лагідний, настояний на пахощах слив і раннього винограду, вечір. Василь був піднесений, щасливий, сповнений творчими планами, задумами. Хто міг уявити, що це  була наша остання зустріч!?

Вранці 5 вересня 1998 року його зболене, порубцьоване інфарктами серце перестало битись.

Коли в Королеві дізналися про цю тяжку звістку, його друзі, просто знайомі залізничники, всі сельчани втрату свого улюбленця Василя сприйняли тяжко і болісно. У день, коли в Ужгороді, в Спілці письменників завершувався похоронний обряд і жалобна процесія рушила на кладовище Кальварія, хтось дав знати про це по телефону в Королево. І тоді на залізничних коліях від Веряці, через Королево всі тепловози зупинились і затрубіли, мов ангельські труби. Над усією Затисянською долиною полинув скорботно-тривожний прощальний гул. До нього приєдналися дзвони з усіх храмів у навколишніх селах.

Пишучи ці рядки, згадалися слова, які він колись велів викарбувати на могилі свого батька: «Тут спочиває чоловік, який много робив, та мало жив». Сказано точно і правдиво, наче про долю самого поета — Василя Вароді…

З червня, в день 70-річчя від дня народження Василя Вароді, до його могили, що на ужгородському кладовищі Кальварія, щоб вклонитися світлій пам’яті поета, вшанувати його творчі й прижиттєві труди, прийшли його побратими по перу. Вони  добрим словом згадали Василя Вароді, поділилися споминами про нього як про людину доброго серця і світлої душі.

У ці дні з нагоди ювілею письменника в обласній бібліотеці ім. Ф.Потушняка відкрито розгорнуту книжкову виставку про його життєвий і творчий шлях. Відбулись урочистості і на батьківщині В.Вароді — в його рідному селищі Королево і в місті Виноградові.