Олександр Гаврош: Еротика – справа молодих (ФОТО)

Дитячі книжки і великі діти

Погодьтесь, сьогодні не кожен український письменник може похвалитися тим, що його книжки і літературні збірки видаються і продаються, драматург – що його п`єси не тільки перемагають в престижних літературних конкурсах, але й втілюються на театральній сцені , а сценарист – що за його сценаріями знімають фільми. І все-таки, як це все поєднати?

– Коли Ви пишете для дітей, то згадуєте себе маленьким чи намагаєтесь зрозуміти світогляд сучасного малюка?

– Я належу до письменників, які не штудіюють теорію писання для дітей, а пишуть так, як відчувають. Більшість класичних творів для дітей написані не за правилами. Зазвичай вони просто народжуються як осяяння. Візьміть «Маленький принц», «Алісу в країні чудес» чи «Пригоди Гулівера». Це  і для дорослих – поважне читання.  Просто у видатних дитячих письменників воно будується на чудовому інтуїтивному відчутті. Можливо, тому що вони й надалі залишаються «великими дітьми».

– А Ви – велика дитина?

Мабуть, щось дитяче в мені ще збереглося, попри тиск життя. Принаймні я не став циніком і далі щиро по-дитячому вірю, що все буде добре.

– Яка різниця між тим, як в дитинстві мислили Ви і як мислять маленькі читачі сьогодні?

– Ясна річ, що сучасні діти відрізняються від дітей минулих поколінь. І причина тут зрозуміла: інформатизація, комп’ютери. Чи змінюється мислення дітей? Очевидно. Але нам це теж нелегко помітити, адже ми також змінюємося разом із нашими дітьми. А от для людини середини ХХ століття ці зміни, мабуть, були би разючими.

– Колись поняття «дитячої літератури» просто не існувало: діти селян в найкращому випадку вивчали Закон Божий. А діти з більш інтелігентних сімей одразу читали досить «дорослу літературу», як-от Шекспіра, Гомера чи Гете. Сьогодні – це рівень студента.

– Дай Боже, аби сьогоднішні діти знали класику бодай на рівні шкільної програми! Вони, як і ми, інформаційно перевантажені. За день у нас впихають стільки інформації, скільки в ХІХ столітті – за місяці. А води в глечик, як відомо, вміщається лише певна кількість. Тому серед молоді  й поширене таке несприйняття літератури, адже вона вимагає тривалої уваги. А в наш час усе має відбутися швидко і яскраво. Для чого читати «Війну і мир» у двох томищах, коли можна пробігти сюжет на двох сторінках за десять хвилин?

– Ваші книжки для дітей про українських видатних героїв. Це спонукатиме дітей до патріотизму?

– Про патріотизм треба говорити ненав’язливо. Це як у театрі: треба не оповідати, а показати. Кожен народ має своїх героїв. Маємо їх і ми, українці. Розповісти про них цікаво, захоплююче, свіжо – це і є завдання письменників. Вже те, що Іван Сила чи розбійник Пинтя – реальні люди, які прожили буремне  життя і залишилися в пам’яті нащадків – робить їх героями. Залишається  тільки про них розповісти. А коли ти знатимеш, що твоя земля дала таких яскравих постатей, то хіба це не сповнюватиме тебе поваги до неї? От і матимемо патріотизм в епоху космополітизму.

– Чи є у сучасній дитячій літературі якісь дуже яскраві персонажі, образи, які, на Вашу думку, стануть хрестоматійними в майбутньому? Назвіть!

–  На жаль, я всіх книжок, виданих за останнє десятиліття-два  в українській дитячій літературі, не осягнув. Їх чимало і для цього, певно, тільки й треба робити, що їх читати. Але, на мою думку, маємо кілька таких, які стали подіями і матимуть подальше життя. Це «Потерчата» і трилогія про «Джур» Володимира Рутківського, «Злочинці з паралельного світу» Галини Малик, «Казка про Старого Лева» Мар’яни Савки… Попереду вершинні твори цілої плеяди молодої і середньої генерації українських авторів, які працюють дуже плідно.

– А яких творів/персонажів/сегменту найбільше не вистачає дитячій літературі? Тобто чи при всьому різноманітті ще залишились незаповнені місця?

– Та незаповнених лакун, ясна річ, більше, ніж заповнених. Ми ж тільки вперше за всю історію починаємо писати в умовах вільного слова. То царизм утискав, то совєтська влада. Нарешті письменники можуть творити те, що хочуть. Широкий процес у дитячій літературі знову розпочався тільки після 2000-го року.

Кіно і люде 

– Коли Ви почали писати свій перший сценарій, то уявляли, що за ним знімуть фільм? Для Вас це щось магічне чи зрозуміле само собою?

– Я писав сценарій про Шевченка на спеціальний конкурс, який оголосили з нагоди 200-річчя його народження. Посів друге місце, але фільм не знімають, бо нема коштів. Хоча, як кажуть, надія вмирає останньою. Буває, що навіть за замовленим і оплаченим сценарієм фільм не знімається.  А скільки стрічок було недознято! Фільм, як і книжка чи людина, кожен має свою долю. Багато чого залежить від того, як зірки складуться.

– Наскільки тісним повинен бути контакт між письменником-сценаристом-режисером? Чи ліпше не вмішуватись у діяльність режисера?

– Контакт має бути якнайтісніший. Адже це одна команда, яка в кінцевому підсумку виробляє  спільний твір – художній фільм. І цій меті все підкоряється.

– Ви вірите в українську режисуру – на прикладі фільмів, знятих за Вашими книжками?

– Поки що за моєю книжкою знімається тільки один фільм – «Іван Сила». І це велика рідкість для українського кіно. Адже це чи не єдиний дитячий фільм за роки незалежності.  Що вийде у підсумку, побачимо у вересні, коли фільм Віктора Андрієнка потрапить у  кінопрокат. У будь-якому разі – це вже історична подія.

– У Вас про Івана Силу і книжка, і статті у виданнях, і сценарії для театру й кіно… Цей образ Вас уже відпустив?

– Я написав дві дитячі повісті про Івана Силу – «Неймовірні пригоди Івана Сили», і «Галуна – Лалуна, або Івана Сила на острові Щастя». Узагалі-то я задумав трилогію. Можливо, з часом напишу й останню частину.

Театральні репетиції

– На репетиції за Вашими п’єсами заходите? Поради роздаєте?

– Ні, не ходжу. Мабуть, занадто зайнятий. ) Хоча часом шкодую про це. Бо репетиції – це дуже цікавий творчий процес.

– Наскільки актори втілюють те, що Ви хотіли б показати/донести? На прикладі втілених п’єс, звісно.

– Режисер є співавтором твору. Тому він уже має своє бачення того, що створив драматург. Цим і цікавий театр: грають одне, але часом зовсім по-різному. Я не диктатор і не самодур у творчості. Люблю, коли режисер чи актори знаходять нові сенси, які я не побачив. Це тільки розвиває твір, поглиблює його.

– Чи часто самі ходите в театр? Який улюблений, що Вам ближче?

– Так, я люблю театр. В Ужгороді, на жаль, маємо тільки два – ляльковий і «дорослий». Але за обома пильно стежу. Товаришую з режисерами, акторами. Це дуже цікаві люди.

– Чи плануєте подавати ще п’єси на міжнародні конкурси? Що це дає?

– На міжнародний конкурс я подавав тільки «Майне лібе Віру». Вона не стала переможцем, але сподобалася режисеру Сергію Архпчуку, який успішно її втілив на сцені нашого обласного театру.

Журналістика і література

– Ви -  журналіст і письменник . Чим Вас приваблюють ці дві професії,  які грані дозволяє розкрити кожна з них?

– Журналістика дає можливість реагувати на світ «тут і тепер». Ти написав – через кілька годин твій виступ уже читають. Книжка довго виношується, пишеться, друкується. Це інший темп, інший стиль, інша структура мислення. Журналістика спрямована в сьогодення, література – у вічність. Одна дає відчуття  моментальної реакції, інша – спробу осмислити великий пласт життя. Хто звик до одного й іншого, тому вже важко відмовитися від чогось. Чимало письменників введуть свої колонки, блоги, чи й просто працюють журналістами.

– А Ви не думали, що це не так інший стиль, як намагання прогодувати себе?

– Можливо. Але прогодувати себе можна й по-іншому). Але цей спосіб – журналістика – все-таки дає письменнику можливість висловлюватися, а не просто заробляти на хліб.

– Не надто заглиблюючись, підняття яких тем бракує українській журналістиці, а у яких спостергіється, навпаки, перенасичення?

– Це довга розмова. Якщо говорити про Закарпаття, то щодалі журналістика стає інформативнішою і менш особистісною. Для мене – трагедія, що вона перестає бути інтелектуальною. В нашій пресі вже майже не зустрінеш статей, з яких можна щось почерпнути для себе. Все подається занадто поверхнево.

– Є видання які Ви поважаєте, читаєте постійно? А ті в які постійно пишете?

– Ясна річ, щоденно читаю ті, куди дописую – сайт «Радіо Свобода», «Український тиждень», «Буквоїд», «Літакцент»,  «Україна молода», «Дзеркало тижня», закарпатські видання. Вони дають об’єктивну картину дійсності.

Література і тільки

– Дуже часто в інтерв`ю з різними представниками сучасної творчої еліти старшого і середнього покоління запитують про те, чи цікавляться вони сучасною літературою? Переважна більшість із них зізнається, що перечитує класику, а сучасна література їх мало цікавить. Як Ви думаєте, чому?

– Тому що класика – це те, що відібрала цивілізація упродовж свого розвитку. Це все найкраще, світова скарбниця. Тут ніколи не помилишся. Навіть якщо книжка не сподобалася, ти розумієш – що це надбання епохи.

Натомість сучасна література – живий потік, який піниться, нуртує, бродить. Ніхто не знає, яка із книжок переживе свій час і залишиться наступним поколінням. І в цьому потоці більшість книжок – це явища-одноденки. В цьому нема нічого поганого. Так влаштований світ. Малюють усі, але геніями стають одиниці. Тому ризик потрапити на слабку книжку у сучасній літературі – високий. Але зате вона має іншу перевагу – це погляд на світ очима твоїх ровесників. А цього не дає класика.

– Чи повинна література  давати підказки  у подоланні життєвих труднощів?

– Література – це багатовимірне явище. І кожен бере від неї  те, що потребує. Один – думки, другий – образи, третій – психологічні поради, четвертий – естетичну насолоду… В цьому і полягає феномен літератури, театру, мистецтва.

– Сьогодні поезія – це рудимент, маргінал чи, може, – розкіш?

– У наші реактивні часи поезія з її філософсько-сповільненим поглядом на світ опиняється на узбіччі. Зрештою, вона вже давно стала елітарним мистецтвом. А тепер їй щодалі стає важче. Люди нині читають заголовки новин, а не вірші. Але вона не відімре, а буде завжди присутня в людському суспільстві. Якщо живе балет і опера, то чому має канути в Лету слово поетичне? Для широких мас воно і далі живе, принаймні у піснях.

– Чи буде продовження Вашої еротичної серії?

– Думаю, що ні. Еротика – справа молодих).

– Та невже?)…А є вже задумка якоїсь нової книжки?

– Від задумок пухне і мій записник, і моя голова. У мене ніколи не було проблем із ідеями. Але головне – це довести задуману справу до кінця. Хочу цього року написати документальну книжку про Івана Силу, адже ми дуже мало знаємо про цього легендарного українця, про якого нині вже навіть знімають художній фільм. Є задуми і дитячих книжок, і п’єс, і сценаріїв, і романів. І, ясна річ, публіцистичних книжок.

– І все-таки розпилення на кіносценарії, мюзикли, дитячі книги, еротичну поезію і журналістику тощо? Це разом дає більше виходів Вашої енергії? Але чи це не заважає стати Вам профі у якомусь одному сегменті?

– Певний сенс у вашому питання є. Але чи можна було Шевченку сказати – не пиши або не малюй. Одне й друге для нього було рівновелике. Часто сама ідея диктує форму втілення. Є речі, про які найкраще сказати у драмі. Про щось краще розповісти у дитячому творі. Про кохання до жінки ліпше освідчуватися у поезії. А є теми, які можна розкрити лише в журналістиці. Вони конкретні й не такі немасштабні, але також важливі для автора.

Тому я перестав робити з цього трагедію, а послуговуюся різними жанрами, як садівник користується різними інструментами.