Чорна, біла та сіра археологія. Відверта розповідь закарпатського мисливця за скарбами

Тож і археологія, видобування схованих у землі на Закарпатті артефактів історії, – у нашім краї не на останніх ролях. А де є приховані у землі скарби – там завжди є їх шукачі. У тому числі й «нелегальні» любителі-одинаки. Для одних пошук старожитностей – спосіб наживи, для інших – улюблене хобі та спосіб дізнатися більше про рідний край.

З одним із аматорів пошуку прихованих слідів предків, якого зі зрозумілих причин, назвемо тут, наприклад... Степаном, наша сьогоднішня розмова.

ЧОРНІ, БІЛІ. СІРІ

– Степане, отже, ти шукач. .. Чи пошуковець... Чи «копач»? Людей подібного роду занять заведено називати «чорними археологами». Наскільки поширене це явище у нас?

– Давайте розберемося з поняттями. Почнемо з того, що таке «чорна археологія». Державні органи та офіційні історики вважають, що чорні археологи – це всі люди, які наодинці чи групою проводять будь-які пошуки старожитностей без їхнього відома з метою матеріальної наживи. Офіційні ж пошуки старожитностей. які проводять ці установи, називаються «білою археологією». Однак! Між цими поняттями є певна межа, до якої можна віднести багатьох любителів цих самих старожитностей, і цю групу історики називають «сірими копачами» чи просто «копачами». Це люди, які мають неабиякий інтерес до історії, мають належні прилади і проводять археологічні пошуки старовини. Підкреслюю – не з метою продажу знайденого чи наживи. А задля того, щоби більше дізнатися про життя, побут людей, які жили тут до нас. Звичайно ж, свої знахідки вони залишають собі.

ІСТОРІЯ НЕ ПРОДАЄТЬСЯ

– Тобто, роблять вони це не задля грошей?

– Ні. Якщо така людина хоче свою знахідку продати, то скоріше здасть її в музей, тому що бажання слави властиве кожному закарпатському фатьовові. Тому, коли ми йдемо на пошуки, основна мотивація, принаймні тих археологів, яких знаю я, – знайти щось таке, що ще не знайдено офіційними археолога ми та істориками, щоб десь, чесно кажучи, втерти їм носа і довести, що їхня теорія стосовно того, що історія має бути монополізована державою – неправильна, історія має належати народу.

– Звісно, крім тебе є ще люди, які цим займаються? Їх багато?

– На Закарпатті це близько трьох десятків чоловік. Однак з тими, які справді серйозно займаються цією справою, ти навіть інтерв'ю не зробиш. Справа в тому, що справжні чорні археологи мають необхідні мапи з усіх архівів, мають юридичну підтримку на найвищому рівні. І зазвичай, працюють під замовника. Цікаво, що на всіх розкопках найцінніші та найліквідніші знахідки чомусь часто губляться... Буває лунають заяви науковців про те, що деякі монети із знайдених колекцій не відповідають описам. Такі заяви лунали і в Ужгороді свого часу. Це означає що? На мою думку, лише те, що деякі речі легко замінити на подібні, які десь підходять під опис. Тобто найбільше знахідок зникають завдяки бюрократії, якою повна нинішня офіційна наука.

– Ну, а для тебе це заняття – хобі чи бізнес?

– Хобі. Я не заробляю на цьому. Це для мене відпочинок, азарт пошуку і знахідки. За власні гроші придбав один прилад для пошуку металу під землею. Почав з недорогого, ціною в 250 доларів. Згодом купив ще один – значно дорожчий. Але для кожного археолога мрія – це георадар. Дорогий прилад ціною понад 10000 доларів, який показує контури і матеріал з якого зроблено предмет, що лежить під землею на значній глибині.

ЯК СПОРЯДИТИ ЕКСПЕДИЦІЮ

– Гаразд. Давай обговоримо весь процес пошуку від початку. Ти береш мапи...

– Так, беру мапу, вивчаю її, знаходжу місце, де за останні 100 років не було помічено діяльності людини. Це місце ідеальне для копача. Там цілком реально отримати справжні знахідки, а не предмети часів Радянського Союзу.

– Справжні знахідки – це що?

– Це речі, які зберегли свою автентичність, їх можна віднести до певного історичного періоду, мінімум 19 століття. Це можуть бути монети Австро-Угорського чи будь-якого іншого періоду, ґудзики, брошки, посуд, словом усе, що могло загубитися при пожежі, переїзді, за інших обставин, чи просто викинуте на звалище.

– Під якою товщею грунту ці предмети опиняться через сто років?

– Ось! Найголовніше! Через сто років воно може лежати на глибині ...3 сантиметрів! Поясню. Якщо поряд був струмок чи річка, предмет і через тисячу років може лежати на глибині 5 сантиметрів. Саме так і знаходиться більшість скарбів, які сьогодні здаються в музеї працівниками сільського господарства.

Далі. Найбільша проблема цього питання полягає в тому, що держава виступає за заборону чорної археології, переконуючи всіх, що копачі руйнують сторичні пам'ятки. Але подумай сам. Середній прилад (який коштує $ 250) показує крупний предмет на глибині 30 сантиметрів. Для серйозного приладу можна накинути ще 30 см. Такий прилад знайде меч, лопату, великий ланцюг. І прилад такий коштує $ 1000–1500. Георадару, наскільки я знаю, на Закарпатті ні в кого немає. Та й чорні археологи в нас рідкість. А от приїжджі, за словами місцевих, були часто помічені, здебільшого саме біля історичних пам'яток. Оскільки вони не володіють тією інформацією, якою володіють місцеві краєзнавці, то вони просто йдуть по протоптаних археологічних стежках. Якщо ж людина бере в руки мапу, робить історичний аналіз, то вона вже наполовину історик, а не простий копач.

До прикладу, недавно ми з друзями провели експедицію на Скалку, перевірили, чи є підстави в легенд проте, що на горі є залишки старої будівлі, хоча офіційні джерела переконані, що там є тільки оглядовий майданчик. Ми ж знайшли залишки печі, кладки, бетону. Можна це все розкопати і водити туди туристів. 1 дуже багато каміння довкола урочища, видно, що вони просто скочувалися донизу. Там дуже хороше місце для оборони. І весь схил у випаленій глині. Тобто є версії, що нагорі був керамічний центр. А внизу в улоговині знайшли гільзу сторічної давнини, 1916 року. Саме заради таких місць ми й ходимо, Прилади – це другорядне, тому що справді історичні цінні знахідки ними не знайдеш. Треба копати самому.

У чому проблема копачів? Адже всі вони з задоволенням співпрацювали би і з музеями, і з істориками. Але партнерських пропозицій від офіційних органів не було. І поки що цей процес носить здебільшого односторонній характер. Кілька років тому ужгородські історики, археологи заявили, про те, що Середнянський замок ніякого відношення до тамплієрів не має, і його розкоп показав максимум 16 століття. Саме це, за їхніми словами, виявила археологічна експедиція. Але замок був уже зруйнований у 16 столітті під час міжусібних воєн. Якось ми з іноземним експертом поїхали туди і він сказав, що ця експедиція мало копає. Вони копають до першого рову, а там зразу видно цілих три рови. Там ще копати й копати. Приїжджали іноземні експерти, серйозні археологи, подивилися на стіни і сказали, що такої кладки, як у цьому замку, після 12 століття не було. Я розумію, що офіційні історики мають цілу купу інших справ, але тоді хай не ставлять палиці в колеса копачам. Ми здатні самі розкрити історію Середнянського замку.

З ПРИЛАДОМ НА ПЛЕЧІ

– Розкажи, як проходить ось така любительська експедиція копачів.

– Дивимося мапу, шукаємо цікаве місце, дуже добре, якщо на ту місцевість припадає якась легенда. Ми йдемо і шукаємо закинуте старе місце, яке дуже сильно вирізняється з навколишнього середовища і де на загальному фоні людям було зручно вести певну діяльність. Запам'ятовуємо місце, фотографуємо і ходимо з приладами шукаємо. Справді рідкісні знахідки трапляються дуже рідко, здебільшого знаходимо якісь лісничі, мисливські реманенти.

Багато хто думає, що чорний археолог – це багатий дядько з неймовірною технікою, який підходить і говорить: «Скарб копати будемо тут!»

– А от знахідки? Що цікавого знаходили в Україні в такий любительський спосіб шукаючи старожитності?

– Та практично все, починаючи від Трипільської кераміки 16 тис. років до н.е. А взагалі про все цінніше за тисячу доларів варто у дядьків у високих кабінетах. Серед них трапляються справді впливові колекціонери. Згадаймо хоча б нашого екс–президента Ющенка. Він був головним скупником  дорогих знахідок. І неодноразово був помічений на всіх сходинах шукачів, він чи його люди. Всі дорогі і унікальні знахідки потрапляли саме у його колекцію. Останні ж роки чотири – майже ніхто нічого не купує. Чи то криза чи то у грошовитих людей змінилися пріоритеті і вони воліють вкладати гроші у нерухомість. Вона теж не подешевіє, як і історичні артефакти.

– Ми говорили про прилади. Як ти ставишся до неодноразових намагань законодавців заборонити металошукачі. Минулої осені у Раді навіть був озвучений законопроект, який передбачав або 17 000 гривень штрафу за використання металошукача, або 5 років в’язниці. Питання знову піднімалося у пресі цього літа.

– Я гадаю, ці намагання держави обмежити користування металошукачами стосуються тільки їхнього використання на території історичних пам’яток. Це як комп’ютер. За його допомогою можна лізти на сайти банків, ламати чужі ресурси і за це передбачено відповідальність. А можна використовувати у мирних цілях. Так і металодетектор. Багато людей шукає загублені прикраси, монети, різний дріб’язок. Це також хобі. Забороніть їм це! У жодній цивілізованій країні світу такого немає. Ну як мені можуть заборонити користуватися детектором, наприклад, у себе у горОді? А потім… Заборонивши детектори, вони залишать без практики студентів-істориків.

– А справді так активно використовують детектори саме на історичних пам’ятках?

– Реальна проблема пам'яток є в Криму. Пояснюю, чому. Крим – розкручена точка і туди всі їдуть. Там легко шукати. У нас же шукати важко, тому що за останні 300 років мало яке село зникло чи змінило свої кордони. У нас були великі поля битви за куруців, це можна з'ясувати, читаючи літописи чи легенди. Але ніхто там розкопок не проводив. Проаналізувати історичний аспект ніхто й не пробував. В нас тому й не шукають, бо немає доступу до мап. Я, наприклад, зміг дістати мапи 1725 (!) року. Це ще донаполенівська Європа. За такими мапами можна аналізувати, проводити порівняння і знаходити місця для розкопок.

– А селяни, забачивши вас на полі чи обійсті, як реагують?

– По-різному, але спочатку насторожуються. тому що прилад наш пошуковий здалеку схожий на гвинтівку. Але конфлікти намагаємось владнати мирно і без суперечок. В нас, до речі, є свій кодекс: ніколи не копати на історичних пам'ятках, на могилах та курганах і закопувати після себе усі ями.

– Які ще перспективні знахідки можливі на Закарпатті для людей з твоїм хобі?

– Найважливіше – це могила Атіли.

– Не розкопана?

– Ні. За легендою, вона знаходиться під Тисою, причому в тому місці, де можна було відвести русло, поховати, і знову пустити річку. А стосовно реальних знахідок, то це єврейські скарби, заховані напередодні другої світової війни.

Та й не тільки євреї ховали свої скарби при численних змінах влади тут, а й інші закарпатці.

– Ти думаєш, багато таких, хто заховав і не повернув собі при нагоді?

– Та от у тому справа, що 90% тих, хто ховали – вже викопали. А про невикопані вже ніхто не розповість. Таких скарбів лишилося мало, і вони, як правило, у дуже важкодоступних місцях. У нас же й опришки були. Знайти, до речі, їхній скарб дуже легко. Просто шукаєте місце, де в той час можна було нормально перезимувати…

А загалом, щоб знайти скарб, треба проникнутся духом того часу, який ти обрав для пошуків. І подумати розумом людини тієї епохи: де б ти заховає свій скарб? Де теплилося життя – там усе є: дороги, струмки, перехрестя, святі місця, гори, капища. Цікаво, що абсолютно не представлені давньослов'янські знахідки краю. Але в археології не варто шукати легких грошей. Археологія – це історія, а історія – це наука, а наукою потрібно займатися. І це абсолютно неприбуткове заняття, принаймні на перші кілька років.

КРАЄЗНАВЦІ

– Чи може звичайна людина стати копачем?

– Запросто. Задавши в інтернет-пошуковику слова «копач», «георадар», «металодетектор», «старі мапи», людина знайде десятки форумів про те, як копають у Росії та в Україні. Якщо ж людина живе в тій частині України, яка свого часу належала Росії, то там є можливість доступу до рідкісних великомасштабних мап. Це вдалий регіон для початкуючого копача, На Закарпаття можна поткнутися досвідченому копачу. Але тут він стає або чорним копачем, або ж краєзнавцем. Копач – це як чистилище, де невідомо, куди ти далі потрапиш? Яка в тебе совість – туди й потрапиш... Ну це моє особисте бачення.

Крім того, копачі бувають такими, які розкопують воєнні місця колишніх баталій, і є такі, які шукають старовину. Так ось, до чорних більше відносяться ті, хто копає по війні, знаходячи боєприпаси, гвинтівки, амуніцію, ордени, документи і т.д. Все це мають отримати історики, які можуть простежити лінію знайдених речей і віддати їх нащадкам загиблих, де ці знахідки й повинні бути, а не в приватній колекції Васі Пупкіна.

Я особисто шукаю старожитності і не залишаю собі жодної гільзи, бо вони мені не потрібні. Хоча, цікаво, що за станом, виглядом таких металевих предметів, які достатньо довго пролежали в землі, можна судити про географію місця в історичному зрізі (наприклад, якщо там не руйнувались знайдені металеві предмети, то вода там не протікала уже з періоду, яким знайдений предмет датується). Таким чином ця знахідка захоплює й інші науки.

Я, якби знайшов меч римський, то віддав би його в музей. Може, не в український, але віддав би... Я вважаю, що наші закарпатські копачі – це такі люди, яким скажи, що робити – і вони це робитимуть! Тільки не заважайте! З іншого боку, якби ті самі білі археологи працювали як слід, нам не було б що копати!