Турбогаз: Завод, довкола якого росло місто. Ч. І

Всі ужгородці знають про завод «Турбогаз». Принаймні, про той факт, що у місті він є. Не всі знають де він знаходиться, чи працює ще, у якому стані перебуває. Це все – у силу того, що відбулася певна зміна поколінь. Нині своїх дітей вже виховують діти тих, хто приїхав в Ужгород, щоб працювати на одному із найпотужніших і найбільших у країні (тодішньому СРСР) заводі газотранспортних турбоустановок. Навряд чи всі, хто мешкає нині у «жовтих чеських будинках», збудованих по вулицях Минайській та 8-го березня, знають, що звели ці дев’ятиповерхівки чеські будівельники для працівників «Турбогазу» у рамках спільного з СРС� проекту. Словом, цей завод був одним із підприємств, довкола якого росло місто.

Директор «Турбогазу» Михайло Качур у власному профілі фейсбуку опублікував фото з ливарного цеху з підписом «Фаєр-шоу від професіоналів». Не напроситися у гості на підприємство, де плавлять і лиють метал, було просто неможливо. Директор – не відмовив.

Їдучи на Болгарську, 3, де розташувалося величезне підприємство, ми очікували обмежитися тільки фотозйомкою у найбільш видовищному і «екстремальному» ливарному цеху. Але до початку чергової плавки металу була ще ціла година, у яку директор запросив до свого кабінету. Ми почали говорити суто про завод, але у нашому співрозмовникові фаховий економіст переміг фахового історика. Тож, не записати цікаві речі, що лунали з вуст людини, яка добре розуміється на темі, про яку говорить, було неможливо. Цікава розмова вийшла сама по собі. І варта окремого матеріалу. Тому замість запланованого фоторепортажу з ливарного цеху, ми спочатку отримали цікаві викладки про економіку, Закарпаття, Україну, їхнє минуле і майбутнє. А фоторепортаж – ми вам обов’язково покажемо у другій частині матеріалу.

– Михайле Васильовичу, колись «Турбогаз» був величезним і потужним підприємством. За чверть століття багато чого змінилося. Яким є «Ужгородський Турбогаз» зараз?

– Давайте не будемо повертатися до того, яким «Турбогаз» був. Спогад про це багатьом муляє. Але він вже ніколи не буде таким. Бо той «Трубогаз» будував увесь Радянський Союз, і на нього працювала вся нафтогазова промисловість гігантської країни. Адже будувався він як (вдумайтеся!) центральна ремонтна база всіх магістральних газопроводів «Західний Сибір – Західна Європа». Для того, щоб завантажити «Турбогаз» мало працювати дві третини газової промисловості СРСР. Підприємство збудоване у період масового будівництва газопроводів із Сибіру у Європу. І завод виготовляв імпортозамінне обладнання, яке дозволяло безперебійно транспортувати із Союзу у Європу товар, продаж якого складав більшу частину всього експорту СРСР. В тих умовах держава могла дозволити собі будувати виробничі комплекси по типу нашого підприємства. Однак отримання доходів лише шляхом: «видобув корисні копалини – транспортував до споживача – продав» є вразливим і згубним для економіки. До прикладу, Саудівська Аравія, яка торгує нафтою, намагається диференціювати свої пріоритети: розвивати туризм, надавати ще й фінансові послуги, є розуміння того, що якщо з нафтою щось станеться – то вони лишаться бедуїнами у наметах.

– Це обвалило економіку країни?

– У тому числі. Не можна жити на «газовій» і «нафтовій» голці, як наркоман. На це швидко підсідаєш, але з неї важко злізти. Ну а стосовно підприємства – для нього згубним є спосіб роботи по рознарядці. Коли менеджмент підприємства не мусить думати що буде завтра, хто купить в тебе продукцію, на якій ти заробляєш гроші – при зміні кон’юнктури таке підприємство різко втрачає свої можливості і починаються незворотні процеси руйнування промисловості.

– Зараз ви постійно думаєте про це?

– Звичайно. Насправді нам, в Закарпатті не треба хвалитися тим, що у нас таке унікальне географічне положення, що ми знаходимося на перетині шляхів… і економічно так вигідно розташовані. Тому що ми розташовані … (довга пауза – прим. ред.) Для Європи ми – далека околиця, десь у східному куточку. А для сировинних галузей Сходу ми знаходимося теж надто далеко, щоб бути їм цікавими. Їм цікаві підприємства, які поруч з ними, на Донбасі чи на Уралі і роблять продукцію таку ж як і ми. Або, якщо брати сегмент дорогої продукції – то їм вже нема різниці де брати дорожче: чи в Ужгороді чи на 500 кілометрів далі – в Чехії або Німеччині, де кращі технології і відповідно якість вище. Тому ми змушені робити продукцію якісно, як в Чехії, а продавати її на Сході за ціною місцевого - донецького чи уральського виробника. Ця тема стосується не тільки Турбогазу, а всіх наших регіональних машинобудівних і деревообробних підприємств. Вони далеко від своїх клієнтів, а у Європі вони мало кому потрібні. Тому у нас немає вигідного геополітичного становища. Немає. Через три роки, коли щезне кордон, як він щез між Австрією і Угорщиною, чи між Чехією і Німеччиною – увесь наш місцевий «економічний бум», з його ознаками «солодкого життя» може так само щезнути.

– Коли щезне, даруйте, який кордон?!

– Між Україною і Європейським союзом.

– А ви вірите у те, що він щезне?

– Обов’язково щезне, прагматизм економіки переможе.  Економіка переможе політику. Європейським виробничим компаніям потрібен вільний доступ до загальноукраїнського ринку. Вони шукають для нас мотивацію, нас чимось поманять, з чим ми погодимося. А от як ми далі будемо конкурувати з європейськими підприємствами – це вже інша тема. Буквально недавно Україна і Євросоюз прийняли угоду про спрощення візового режиму. Такий самий процес буде і далі, у вільному переміщенні товарів і продукції. Європа не випустить Україну, бо Україна їй цікава. Вона не допустить, щоб з України стала ще одна закрита Білорусь. І глобалізація «доповзе» і до нас.» А ось що буде далі? Можна сісти в авто, і дорогою на Відень зупинитися у якомусь угорському містечку, не доїжджаючи 20 км до австрійського кордону. І побачити, що буде з Ужгородом через 4-5 років.

– А, повертаючись до теми, що про економічний бум і дорогі машини на дорогах?

– Зараз головним роботодавцем для Закарпатської області є кордон, в роботі на якому задіяна значна частина людського ресурсу. Через вузькі ворота на КПП Тиса, Ужгород чи Лужанка проходять товарні і людські потоки, які спрямовані  до 45 мільйонної України, а в зворотному напрямку – до ще більшого Європейського союзу. На такому роботодавці заробляють не тільки люди, які безпосередньо працюють на контрольно-пропускних пунктах, чи люди, які організовують там сервісні послуги. Кордон - це і наявність певних перепон у вільному переміщенні товарів, послуг і людей. Будь-хто, хто знаходить можливість уникнути цих перепон – організовує свій невеликий «виробничий процес», з своїм задіяним персоналом і відповідним заробітком. Так, як колись «Турбогаз» чи будь який інший наш завод забезпечував роботою тодішнє населення Ужгорода. Людина, яка працювала на заводі – отримувала високу заробітну плату, годувала свою дружину і своїх дітей. Також забезпечувала роботою і вчителя своїх дітей, лікаря для себе і своєї дружини, перукаря, продавця у магазині.

Тепер підприємств – роботодавців з високим рівнем заробітної плати значно менше, натомість є підприємництво, значна частина якого орієнтована саме на близький кордон. І тепер давайте спрогнозуємо, що через ворота КПП Тиса, Ужгород чи Лужанка можна проїхати так саме безперешкодно, як ми тепер переїжджаємо опустілі пункти пропуску на кордоні між Угорщиною та Австрією. І якщо Закарпаття в 90-х роках без особливої болі пережило втрату роботодавця у вигляді власного промислово - виробничого комплексу, замінивши його підприємництвом на кордоні, то як саме ми замінимо втрату роботодавця після відкриття кордонів – питання велике. Нам потрібні для організації альтернативні «виробничі  процеси»

– Ведете до того, що вони є на вашому підприємстві?

– Звичайно, без належної організації виробничого процесу – ніяк. Що нам залишилося в спадок: цехи, обладнання, на яких ми можемо зараз створити певний результат. Також для такого процесу потрібні ще люди, які уміють на цьому обладнанні працювати і бажають це робити. Взяти користь із всього цього можна різними способами. Спосіб, який обрали ми – не є найлегшим.

– А який спосіб обрали ви?

– Машинобудування. Але як? Говорили про організацію виробництва. Ми беремо, по-суті, сміття і робимо із нього високотехнологічні вироби. Брухт. Ми переплавляємо його. Потім робимо механообробку, кілька термообробних процесів. І виходить, що кілограм виробу «Турбогазу»… Давайте порахуємо. (бере калькулятор і аркуш паперу) Один кілограм брухту коштує 2 гривні. Один кілограм металопрокату – коштує 6,50. Один кілограм поковки – від 18 до 40 гривень. Це все - сировина для «Турбогазу». Тепер – один кілограм нашого виробу. Скажімо клапан-відсікач коштує 55 тисяч гривень, а важить 160 кілограмів. Один «кілограм клапана» коштує 343 гривні. Один редуктор повороту печі коштує 1 700 000 грн., а важить 14 тон. Ціна кілограма виробу виходить 121 гривня. Це космічна різниця між ціною сировини і виробу. І от щоб організувати таке виробництво, яке забезпечує таку різницю між ціною сировини і виробу – потрібно мати потужний набір засобів виробництва, тобто парк складного обладнання, а це вкласти величезні кошти. Таке не може собі дозволити будь-яка компанія чи навіть країна. Це міг собі дозволити СРСР, який інвестував у промисловість.

– Зараз ніхто настільки серйозно не інвестує?

– Інвестує, але не так масштабно. Ось компанія Еврокар, на базі складального заводу автомобілів Шкода,  побудувала у Соломонові каркасно-зварювальний і фарбувальний цехи. Це вже складне машинобудування, масове каркасно зварювальне виробництво: взяти лист, вирізати заготовку, відштампувати профіль, приварити до іншого, пофарбувати. Або інший зварювальний виріб - кіоск або автобусна зупинка. Теж не зовсім просто. Кілограм такого виробу коштує від 12 до 46 гривень. Однак є різниця між 343 і 46? І при такій різниці у вартості «виробничого переділу», Еврокар побачив стабільний ринок в Україні, інвестував кошти і добудував своє виробництво. Але такий виробник, в останні 20 років на Закарпатті – один. Інші нові виробники, які з’явились у краї, інвестують не грубі гроші у токарні станки чи роботизовані зварювальні комплекси, а зовсім трохи у дешеву місцеву робочу силу, щоб при найменшій зміні конюктури без значних зобов’язань вийти з ринку.

Ми ж маємо дороге, цінне обладнання, яке лишилося нам у спадок. І гріх, маючи таку виробничу базу нею не користуватися уповні. Зараз підприємств, здатних завдяки наявним технологіям і обладнанню «робити» з двох гривень 343 гривні в Україні є обмаль. Раніше було багато. Тонкий механізм легко поламати. Тому при колапсі економіки високотехнологічні але вузькоспеціалізовані підприємства «падають» першими. Це не молоток, який ви отримали від прадіда і передасте своєму онукові. Це комп’ютер, який навряд чи пригодиться вже вашому синові. І ось із сотень підприємств такого типу у нас лишилися діючими одиниці. Із 12 або 15-ти ливарних цехів, які діяли на Закарпатті, залишилися діючими два: у нас і на заводі імені Кірова у Мукачеві. З десятків машинобудівних заводів нафтогазової галузі, збудованих СРС� в Україні, діючими залишилося, ймовірно, до десятка.

– «Турбогаз» – серед діючих?

– Не тільки серед діючих, а в групі найактивніших учасників ринку нафтогазового обладнання України. Проводимо капітальні ремонти обладнання, оновлюючи свій виробничий потенціал, підсилюємось молодими спеціалістами з Івано-франківського інституту нафти і газу. Звичайно, гладко така робота не йде, наприклад із 6-8 прийнятих, залишається два. Але процес іде. У лютому цього році ми закінчили виконання контракту, у якому ми повернулися до теми турбодетандерних генераторів енергії і зробили чотири унікальні редуктори тільки тому, що ми зуміли відновити свої технологічні процеси і та молодь, яка прийшла на завод, набралася авантюризму і ризикнула. Повернувшись на ринок запасних частин, у минулому році ми вперше зробили комплектні редуктори. Редуктори, які працюють на кількості 9 000 обертів за хвилину на вхідному валу. Двигун легкового авто має 600 обертів на холостому ходу. На 3 000 обертів – двигун починає «гарчати». Натискаючи педаль акселератора на авто при 4 500 обертів – ви відчуваєте значну вібрацію. Це при тому, що двигун важить 450 кілограмів. А ми робимо редуктор, який важить 2,5 тони і працює на утричі швидших оборотах, ніж двигун авто. Його вібрація неприпустима. Уявляєте, якою високою має бути точність обробки поверхонь, щоб забезпечити плавну роботу? Він працює на рівні шумів як, наприклад, кавоварка.

– Вражає.

– Отож. Це для того, щоб було простіше зрозуміти, які завдання ми здатні виконувати. І виконуємо. Але ми починали розмову з економіки. Економічну складову я пояснив. А тепер ходімо покажу наші технології…

(Друга частина матеріалу – екскурсія заводом з фото та відео на сайті незабаром)