Дайте мені судову реформу

В умовах все зростаючого суспільного конфлікту суд неухильно перетворюється в останню інстанцію, де намагаються довести правомірність своїх вимог сторони, що протистоять одна одній. До нього звертаються Президент, оспорюючи рішення Верховної Ради, уряд, який прагне відмінити укази Президента, опозиція, що побоюється узурпації влади, окремі вищі посадовці, незгодні із своїм звільненням, величезні бізнесові корпорації, вирішуючи майнові питання. Тобто сьогоднішнє суспільно-політичне та економічне життя неможливо уявити без судової системи, яка була зовсім непотрібною в цій сфері, скажімо, в радянські часи, бо тоталітарний лад не визнає права взагалі. В цьому сенсі, принаймні зовні, Україна стала значно ближчою до демократичних норм. Інша справа, наскільки наш суд відповідає суспільним потребам, користується довірою, як інститут справедливості, здатен утримувати конфлікти в правовому руслі, щоб незадоволення не вихлюпувалося на вулиці і не переростало в силове з’ясовування стосунків. Тут кількість негативних прикладів значно переважає позитивні, що змушує сумніватися в самодостатності судової гілки влади. Іншими словами, навряд чи в нинішніх умовах суд зможе стати тим незалежним арбітром, який розсудить конфлікт між Президентом, виконавчою та законодавчою владами, бо сам потребує такого ж радикального лікування, як і весь конституційний хребет. У свій час, напевно невипадково, саме юрист М. Горбачов наважився на масштабне реформування радянської системи, бо на відміну від своїх попередників, які мали в кращому разі технічну освіту, а то й просто «робфак» чи партшколу, розумів, що сучасний величезний суспільний організм без правового регулювання приречений. І хоча нині якраз М. Горбачова найбільше звинувачують у хаосі, що запанував на пострадянському просторі, але думається, саме завдяки йому цей безлад не перетворився в криваве побоїще. Бо хто бажав увійти в європейське співтовариство, як країни Прибалтики, зробив це. Хто прагнув повернутися до середньовічних порядків, як Туркменія, Таджикистан чи Узбекистан, повернули їх. Хтось законсервував «радянщину» (Білорусь, Молдова), хтось залишився на роздоріжжі (Грузія, Україна). Але утримувати такий конгломерат разом можна було або терором, або цивілізовано розійтись, як зробив це навіть попри своє бажання М. Горбачов. Власне, в чому і полягає об’єктивне призначення права. Однак, як виявилося, правову свідомість неможливо запровадити навіть найдосконалішими законами, списаними з чужих зразків, і в Україні процес її засвоєння триває вже дуже довго і болісно. Пригадуються перші бої у Верховній Раді незалежної України, коли демократична меншість настійливо вимагала запровадження Конституційного суду ще навіть до прийняття нової Конституції, а прокомуністична більшість, очолювана О. Морозом (група-239) не менш запекло цьому опиралась. Налякані радянським досвідом повної підконтрольності суддів владі, демократи також прагнули законодавчо гарантувати їх незалежність, увівши інститут безстрокового призначення та недоторканості суддівського корпусу. Однак, як довела наступна практика, жоден формальний інструмент гарантувати верховенство права не здатен. Бо скальпелем можна як врятувати життя, так і забрати його. Своїм рішенням про можливість балотуватися Л. Кучмі на третій термін, Конституційний суд дискредитував себе на довгі роки і тепер всі його висновки сприйматимуться крізь політичну площину. Та й нині спостерігачі, що прагнуть передбачити можливі вердикти на подання, аналізують склад КС аналогічно Верховній Раді: скільки там людей В. Ющенка, Ю. Тимошенко, В. Медведчука, В. Януковича і т.п. Про право якщо і йдеться, то в останню чергу. Надання суддям супергарантій захищеності перетворило їх у касту, що живе за окремими законами і сформувало тотально корумповану систему. Районні суди виносять рішення, що відміняють укази Президента, постанови уряду та Верховної Ради. Певний суддя, скажімо на Львівщині, може прийняти рішення про передачу об’єктів вартістю в сотні мільйонів доларів на Луганщині іншому власнику без будь-яких наслідків для себе. Це породило таке явище, як рейдерство по всій Україні і існують вже навіть всім відомі тарифи на ті чи інші суддівські послуги. Разом з комерціалізацією відбулася також політизація судів. Ми добре пам’ятаємо мукачівську виборчу епопею, коли на рішення одного суду приймалося аналогічне, що його скасовувало і так до абсурду. Показово, що в нинішній Верховній Раді ми знайдемо суддю Замковенко, котрий прославився тим, що виніс виправдання Ю. Тимошенко, потім став об’єктом переслідувань, а нині депутат від БЮТу. Разом з цим Вищу Раду юстиції очолює ініціатор подання в КС про третій термін Л. Кучми, головний «підрахуй» країни та теперішній «регіонал» С. Ківалов. Звичайно, що в таких умовах у міф про незалежність судів вірять лише дуже наївні. Таких небагато. Ось що показують соціологічні дослідження в Закарпатській області, проведені Інститутом політичних досліджень у 2006 році. Чи довіряєте ви державним організаціям та суспільним інститутам? Довіряю Не довіряю Важко відповісти Телебачення 65,6 23,6 10,9 Газети 62,0 27,7 10,4 Радіо 61,5 23,5 15,0 Релігійні організації 56,8 22,7 20,5 Збройні сили 55,3 25,1 19,6 Міліція 39,4 44,0 16,5 Податкова 38,0 38,6 23,3 СБУ 35,7 37,6 26,7 Профспілки 35,1 29,0 35,9 Районна рада 34,7 43,4 21,9 Облдержадміністрація 34,6 42,7 22,7 Прокуратура 33,8 42,6 23,6 Суд 33,7 47,4 18,9 Райдержадміністрація 33,4 43,0 23,6 Обласна рада 32,7 43,4 24,0 Партії 27,6 45,6 26,8 Серед усіх державних та громадських інституцій якраз суду найбільше не довіряють. А якщо зважити, що це у порівнянні навіть з прокуратурою, міліцією, податковою, які за призначенням є каральними органами, то ми можемо констатувати факт, що жодних змін в правовій свідомості за 16 років практично не відбулося. Це доводить також судова статистика. Якщо в радянський час у нас виправдальних вироків було 0,2%, то на нинішній день ця цифра зросла аж до 0,3. Коли в нормальній світовій практиці вона сягає 20-30%, а подекуди і всі 50%. Тобто судова система продовжує залишатися в повній мірі привідним паском влади (інша справа хто і як її контролює), а ніяк не інструментом громадянського суспільства. Це чудово вловлює й побутова свідомість. Бо хорошим адвокатом у нас вважається не кваліфікований юрист та вправний оратор, а той, від кого не побоїться взяти хабар суддя. Тому й серед адвокатів у нас здебільшого колишні міліціонери, СБУ-шники та інші представники «органів» за специфічною радянською термінологією. Відтак, коли сьогодні багато говорять про судову реформу, то це справедливо, але набагато важливіше хто і як її розуміє, бо свого часу про неї піклувався також Л. Кучма, як свідчать плівки Мельниченка. В розмові з тодішнім губернатором Донеччини В. Януковичем Леонід Данилович розпікав підлеглого за те, що той не може вплинути на суддю і рекомендував йому підвісити неслухняного за улюблене колишнім гарантом місце. На що нинішній прем’єр виправдовувався і казав, що не має жодного впливу на суд. Тоді арбітр нації виголосив сакраментальну фразу: «Дайте мені судову реформу і я їм всім покажу, де їх місце». Наразі більшість політиків бажало б саме такої реформи під себе, але на щастя їх багато, кожного неможливо задовольнити і тому в суспільства з’являється шанс. Напевно, слід повернутися до ідеї виборності суддів. Звичайно, не слід тішитися новою ілюзією, що це миттєво виправить усі недоліки системи. Так само залишаться можливості для підкупу виборців, фальсифікацій і т.д. Але, принаймні, процес стане публічним і залежним від громади. Якщо вона здатна собі обрати достойну владу, зокрема й судову, то буде жити краще, а якщо ні, то звинувачувати залишиться лише себе. Віктор ПАЩЕНКО "Старий Замок "Паланок"