Про Свободянський кущ, який "посадили" чехословацькі легіонери (ФОТО)

Почнемо з села Свобода, яка є адміністративним центром для поселень, що розташувались у відносній близькості від Тиси та кордону з Угорщиною. Село лежить в 40 км від Берегова, та в 45 км від Ужгороду. Населення (тут і далі – за даними перепису 2001 р.) – 854 людини. 

Перша письмова згадка датується 1282 роком.  Угорська назва села (Нодьбокош, тобто Великий Бокош) походить від прізвища одного з перших, ще часів раннього середньовіччя, власників  навколишніх земельних угідь. Згодом тривалий час, до 1919 року місцевими землями володіли представники угорської графської родини Лоняї. 

На цих землях була заснована низка невеличких хуторів (угорською – «майор», або «тоня»), на кожному з яких працювало по 20-40 батрацьких безземельних родин. Хутори (тоні) звалися  Нодь Бокош,  Кіш Бокош, Уй тоньо, Копітань тоньо, Богой Саллаш. На хуторах займалися тваринництвом та вирощували зернові, на період жнив землевласники наймали додаткових сезонних робітників. 

Про той факт, що ці хутори були маловідомими, можна судити, наприклад, зі звіту угорського дослідника Елека Фийнеша. Той в середині 19-го століття видав «Географічний словник Угорщини», з описом усіх провінцій тодішньої держави. Два роки тому частину великої книжки, що стосувалася території сучасного Закарпаття, переклали українською та видали в Ужгороді.  В книзі є детальні описи більшості населених пунктів нашого краю, зокрема, й Берегівщини (причому як окремі села описані сучасні райони Берегова, що були згодом поглинуті містом), а от про предмет інтересу цієї статті – ані слова…

Поштовх до розвитку місцеві хутори отримали під час перебування Закарпаття в складі Чехословацької республіки. Нова влада,  бажаючи міцно закріпитися на нових землях,  розпочала політику, що отримала назву  «слов’янізація угорського пограниччя». В її рамках почалася колонізація  підкарпатських земель біля кордону з Угорщиною,  вздовж Тиси від румунської границі  і до  Словаччини.

В результаті було засновано цілу низку поселень, які стали основою кількох сучасних сіл (про одне з них, Гуняди, Мукачево.net вже писало, див. «Чехословацькій «державній школі» в Гунядах – 80 років»  ) . Ці поселення заселялися в першу чергу чехами (т.зв. легіонерами), а також переселенцями з гірських малоземельних районів нашого краю.  Одним із найбільших поселень такого типу  стала сучасна Свобода.  Землі навколо невеликих  хуторів  були незаселеними («слободні»), тож місцевість  назвали «Свободою».  Наприкінці 1920-х років тут були засновані населені пункти Великий Бакош, Малий Бакош та Нове Батьово.

Землевласниками замість угорських дворян стали чеські легіонери.  Новою владою було збудовано 71 однотипний будинок з господарськими приміщеннями, зокрема,  20  - в Малому Бакоші, 30 - у Великому Бакоші  та 21 - у Новому  Батєві. Декотрі з цих будинків залишилися практично в незмінному стані, інші були згодом перебудовані. Їх можна побачити, зокрема, в сьогоднішній Свободі,  в частині села, що неофіційно й понині зветься Нове Батьово.

В одному з таких типових чехословацьких будинків нині розмістилась місцева амбулаторія.

В 2006 році в Свободі, за допомоги голландських меценатів,  була відкрита невелика за розмірами сучасна реформатська церква.

Власне, це й всі архітектурні принади Свободи. Та  місцевій сільській раді підпорядковані ще три села  - Бакош, Бадів та Данилівна. Зазирнемо й туди.

Село Бакош (угорською – Кішбакош) при в’їзді може ввести в оману дорожнім табло «В. Бакош / N. Bakos».

Село за населенням навіть більше за Свободу - 988 чол.  Воно засноване в 1927 році чехословацькими легіонерами та переселенцями з гірських районів Закарпаття, яких стимулювали заселяти місцевість, надаючи земельні наділи та худобу за низькими цінами.   (Пізніше, в 1950-х роках до села переселили родини з Міжгірського району, села яких були ліквідовані під час споруди греблі Теребля-Рікської ГЕС). 

В Бакоші чехословаками була побудована перша в місцевості школа,  відкритий клуб для мешканців усіх навколишніх поселень. В радянській час в будівлі клубу були влаштовані також відділення пошти та амбулаторія. В 1999-му, після потужного снігопаду, в частині приміщення не витримав дах.

Згодом більша частина будівлі була демонтована, і на даний час від споруди залишилась тільки частина, та й та, на превеликий жаль, стрімко руйнується. Буде дуже прикро, якщо ця пам’ятка  чехословацької доби зникне. Зрозуміло, що від нинішнього уряду допомоги годі й чекати. То, можливо, місцевій владі варто було б звернутись до Чехії  - може, там би знайшлися кошти для збереження історичної спадщини?

В центрі села, навпроти школи,  знаходиться залізо-бетонний  пам’ятник-обеліск на честь односельчан-добровольців Радянської Армії,  відкритий  в 1974 р., роботи І. Маснюка та В. Олашина.  На щастя, його не знесли в ейфорії перших років незалежності. Сьогодні й такий соцреалізм вже є об’єктом культурної спадщини, тим більше, що пам’ятник був встановлений на честь конкретних місцевих людей.
 

Поруч із меморіалом в 2007 р. відкрита греко-католицька церква, а в 2008, навпроти неї, збудований православний храм. Обидві культові споруди органічно вписалися в пейзаж, наче стояли тут віками…

При селі є також присілок Малий Бакош,  про що свідчить саморобне дорожнє табло. Але не треба шукати його на карті – він не є окремою адміністративною одиницею. В присілку є реформатська церква, збудована в 1997 р.

Варто додати, що під час повені  2001 року  село сильно постраждало, фактично його треба було відбудовувати наново.

В 1932 р. вісім селянських сімей з Хустського та Міжгірського районів заснували хутір Бадів–1,  а в 1935 р. на відстані двох км  аналогічно був створений хутір Бадів-2 (або «Дубки»). Нині це невеличке село Бадів (546 чол.). В селі є нещодавно збудована православна церква. 

Село Данилівка було засноване в 1933 р, нині тут мешкає 493 людини.  В селі є новозбудована православна церква. Можливо, когось зацікавить маленька школа, вочевидь, збудована ще «за чехів»

Українська «Вікіпедія» повідомляє, що в Данилівці народився Михайло Куцин, який в у 1990 році закінчив Військову академію бронетанкових військ у Москві, а з  2010 р. в званні генерал-лейтенанта запасу призначений на посаду заступника Міністра оборони України. Судячи по публікаціях в інтернеті, живеться генералу дуже непогано, чого не скажеш про інших майже трьох тисяч мешканців «свободянського куща». 

Тутешні села на протязі тільки останнього століття не раз потерпали від потужних повеней. За радянських часів тут були створені кілька колгоспів, але слави «мільйонерів» вони не завоювали, з 2000-го року землі були роздані колишнім колгоспникам, втім, видатних успіхів в фермерстві  сьогодні в нашій країні  досягти не просто. Тому частина людей працює на залізниці, частина – на виробничих ділянках залізничного вантажного комплексу «Термінал «Карпати», чимало, традиційно для закарпатців, по заробітках.

Звісно, й тут сподіваються колись отримати зиск від розвитку туристичного потенціалу Закарпаття. Принаймні, до послуг гостей вже є залізничні шляхи (а це теж суттєво),  природа, що тепер відпочиває від господарської діяльності, і неординарна історія, яку варто розкручувати. Хто знає, а раптом цей куток стане цікавим нащадкам тих, хто в 1920-1930-хх  його жваво освоював ?