Всесвітньовідомий король мармуру, який нині творить у Мукачеві, впевнений, що завдяки своїй галереї він відкриє Закарпаття цілому світу.

Приїзд більше двох місяців тому до Мукачева Миколи Гавриловича Шматька — подія значно масштабніша, ніж може здатися, якщо не знати його творчого й життєвого шляху. Художник зі Східної України — безперечна світова знаменитість у сфері скульптури. Про це свідчить навіть такий факт, що статті про Миколу Гавриловича в Інтернет-енциклопедії «Вікіпедія» написані 21 мовою. Зокрема, екзотичними для нас африкаансом чи арабською, не говорячи вже про слов'янські мови, англійську, іспанську, італійську, французьку тощо.

Світова величина — на Закарпатті

Микола Шматько став відомим на міжнародному рівні у 2007 році, коли за підсумками Флорентійського бієнале в Італії виграв медаль «Лоренцо Чудовий». Інтерв'ю з ним робили провідні українські газети, зокрема «Факти й коментарі» та «Дзеркало тижня», численні телеканали — і місцеві, і закордонні.

Луганська влада багато років публічно пишалася тим, що Микола Гаврилович живе саме в цій області (він уродженець Донеччини, багато років мешкав в Одеській області) та обіцяла йому відкриття арт-галереї «Шматько й сини». Свого часу луганський губернатор навіть переконав художника не переїжджати до Франції. Але далі слів справа так і не зрушила, тому цього року Микола Шматько погодився на пропозицію Віктора Балоги переїхати жити в Закарпаття і творити тут.

Словом, до нас завітав визнаний талановитий митець та надзвичайно плідний художник, який за 36 років діяльності створив близько 750 пам'ятників та написав майже 500 картин. Здавалося, місцеві скульптори, художники й митці мали би лише зрадіти, що в краї з'явилася така величина. Натомість Микола Гаврилович був підданий критиці з боку закарпатських художників. Причому, в Інтернеті його обізвали «переоціненою, розпіареною фігурою», а роботи — «посередніми».

«Замок» поцікавився у Миколи Гавриловича, як йому живеться і працюється на Закарпатті.

Зустрілися у тимчасовій майстерні Шматька — старому холоднючому складі на околиці Мукачева. Незважаючи на, м'яко кажучи, ненайкращі умови роботи та холод, Микола Гаврилович працює -каже, не має часу на перерви в роботі. 69-річний художник виглядає сповненим сил і значно молодшим за свій вік.

Зараз працює над скульптурою «Першої вчительки». Легко згоджується зробити паузу та показати свої роботи, які частково знаходяться на цьому ж складі. «Тільки давайте домовимося, -попереджає, — я не скульптор, я — король мармуру. Скульпторів в Україні багато, а я — один». Безумовно, перераховуючи риси Шматька, навряд чи спаде на думку скромність. Однак не можна й не погодитися, що він має повне право пишатися своїми досягненнями в культурі.

«Із Луганська їхали таємно від усіх»

— Миколо Гавриловичу, розкажіть, будь ласка, як ви познайомилися з Віктором Балогою?

— Одного мого знайомого Віктор Іванович запросив на Закарпаття. Він і розповів Балозі, мовляв, живе в Луганську такий скульптор Микола Шматько, і не просто звичайний скульптор, а король мармуру, який може прикрасити Закарпаття.
Пізніше я написав йому листа і запросив до своєї галереї в Луганську, але у Віктора Івановича не вийшло приїхати, тож він запросив мене на Закарпаття. Я пробув тут тиждень і дійшов висновку, що край достатньо багатий, але відсталий у плані культури, і скульптури зокрема. Нічого тут особливого немає. Є, звичайно, замки, архітектурні будівлі, але все це — Середньовіччя, сучасних же творів мистецтва немає. Нині тут ніхто нічого не робить.

— Як відбувся ваш переїзд із Луганська?

— Віктор Балога доклав усіх зусиль, щоб я переїхав до Мукачева. Хоча це було непросто. Для перевезення галереї знадобилися чотири фури — стільки робіт не має жоден сучасний автор. У Луганську я себе вичерпав, тому виїхав би звідти в будь-якому випадку — якщо не на Закарпаття, то кудись інде. Загалом, переїзд мені дався досить легко. Але люди були шоковані, коли дізналися про мій від'їзд. Ми залишали Луганськ тихцем, щоб ніхто з адміністрації не дізнався. Підігнали до будинку фури, завантажили скульптури й поїхали. Але звідки б я не їхав, завжди всі до цього ставилися з сумом. Пізніше я звідти виписувався, провів прес-конференцію, яку відвідали майже три десятки журналістів, розказав, чому прийняв таке рішення, розповів людям про Закарпаття.

«До Мукачева приїдуть кращі художники світу»

— У Мукачеві у вас досить амбітні плани на майбутнє...

— Віктор Балога пообіцяв, що займеться будівництвом галереї в Мукачеві й передасть її мені назавжди. Поки що процес трохи затягнувся, та я теж не можу вимагати все одразу — й галерею, і майстерню. Можу трохи почекати, але багато часу не маю. Відверто кажучи, якщо хтось чи щось Балозі буде заважати втілити в життя цей проект, ми звідси виїдемо.

У мене просто немає часу довго чекати. Якби мав 20 років і обіцянку отримати таку галерею, то спокійно би чекав і рік, і два. А так, вона потрібна вже зараз, сьогодні.

Я неодноразово підкреслював, що все-таки маю світове визнання, тому вправі розраховувати на відповідне ставлення до себе.
Знову ж таки, кажу не про визнання в Україні. За кордоном нікого не цікавить членство у нашій Спілці художників. А от якщо маю міжнародну нагороду, зі мною будуть рахуватися. У мене дві золоті медалі з бієнале у Флоренції, які проходили в 2007 та 2009 роках. Причому, другу отримав особисто від президента заходу за вклад у світове мистецтво.

Виставлявся я також у Монако, був на вернісажі в Ганновері, Москві. У столиці Росії отримав звання професора художньої творчості та мистецтва. Має це все значення чи ні? Напевно, трохи має. На виставки до Києва чи Москви я безкоштовно не поїду — братиму гонорари, причому високі. Скажімо, за відкриття вернісажу в мистецькому «Арсеналі» в Києві прошу 100 тисяч євро — лише тоді погоджуся поїхати. Просто Україна для мене не є престижним місцем для проведення виставки, щоб робити її безплатно чи взагалі за свої гроші.

Відверто кажучи, як би мої слова негативно не сприймали, я приїхав у пустелю. Але пустеля — це вся Україна, а не лише Мукачево. Якщо проаналізувати закарпатські міста з точки зору туристичної галузі, то хто їх в основному відвідує? Це хворі, які оздоровлюються в навколишніх санаторіях. Відкинемо санаторії — і закарпатські замки будуть порожніми. На ці речі треба дивитися тверезо.
Так-от, я приїхав сюди, щоб підняти Закарпаття на якісно новий рівень. Якщо ми відкриємо галерею в Мукачеві, нічого подібного в Україні більше не буде. Відповідно сюди приїжджатимуть туристи.

Крім того, Мукачево відвідають художники зі всього світу лише з однієї причини — мені відома вся планета. На міжнародних виставках я перезнайомився з організаторами, визначними скульпторами та художниками. І кожного питав, чи приїдуть до України, якщо запрошу їх на відкриття. Всі говорили, що обов'язково. Якщо відкриється галерея, ви самі побачите, що будуть міжнародні критики з Італії,США, Китаю, Індії, Австралії, Росії. Це стане визначною подією і продовжуватиметься тривалий час.

— Ви не надто високої думки про рівень культури в Україні?

— Давайте розберемося, що в Україні було цікавого зроблено після князівського періоду? Та нічого цінного! Заводи й багатоповерхівки до уваги не беремо.

Нині у світі котуються сучасні мистецтво й культура. Мистецтво потрібно створювати, а не відроджувати, бо відродити ми можемо щось старе, а в 21 столітті слід творити сучасне.

У моїх планах — створення композиції «Явлення Христа апостолам», висіченої зі стотонного мармурового блоку. Але апостоли будуть сучасними, а не такими, як на іконах. У нас же сучасність не сприймають. Коли я виставив свої скульптури на площі в Мукачеві, то хотів, щоб їх побачили, зокрема, й священики. Але вони навіть не дійшли до моїх робіт на релігійну тематику, розвернулися й пішли геть. Про що це свідчить? Лише про те, що вони консервативні і не цікавляться мистецтвом. Тим, що пішли, вони плюнули на 21 століття. Як на мене, це абсурд — середньовічна дикість.

Але навіть не сумнівайтеся — у Луганську було так само. Середньовіччя у нас усюди. Однак сам я вільна людина, тому роблю й кажу те, що вважаю правильним. Бо все-таки мистецтво просвіщає людей. В умовах загальної жорстокості робить їх більш м'якими, співчутливими.

Саме на це я й розраховую в Мукачеві. У нашій галереї виставлятимуться лише найкращі художники світу. Це можуть бути й українські скульптори, але таке право вони здобудуть лише на конкурсній основі. Ми не збираємося влаштовувати з галереї «прохідний двір». Можливість виставити тут свої роботи художники повинні сприймати як привілей, визнання.

Загалом, я мрію створити в Мукачеві щось на зразок бієнале. Гроші для проведення конкурсу між художниками я зможу знайти. А отже, участь для них стане престижною. У Флоренції, наприклад, ніхто не платить скульпторам за те, що вони виставляються у бієнале. Там кожен привозить свої роботи за власні кошти й навіть не думає просити гонорари. Ці виставки потрібні для того, щоб про вас дізнався цілий світ. Скажімо, я двічі їздив до Італії й кожна поїздка обходилася мені в 12 тисяч євро. В Монако лише за участь у виставці треба заплатити 7 тисяч євро. Я мрію, аби щось подібне було і в Мукачеві.

«Так негативно мене ще не зустрічали»

— Ви приїхали зі Сходу України. Розкажіть, будь ласка, як вам Закарпаття в плані людей, чи вже звикли до нашого краю?

— Я не надто багато їздив областю — весь час працюю. Про людей можу сказати, що вони тут значно добріші. Луганчани набагато агресивніші. Але, загалом, для мене немає значення, де жити.

-Проте, місцеві художники, скульптори сприйняли ваш приїзд на Закарпаття досить негативно. Готуючись до зустрічі з вами, я шукав інформацію в Інтернеті і, зокрема, на місцевих Інтернет-сайтах і побачив дуже багато критичних коментарів про вашу творчість. Раніше доводилося стикатися з таким негативом від місцевих колег?

— Ні, з настільки негативним ставленням я зіткнувся вперше. І це тим більше дивує, що, як я вже скажу, у цілому люди тут значно добріші, ніж па Сході України.

Місцевих художників так зачепив мій приїзд, що кілька з них під час моєї виставки під відкритим небом у Мукачеві навіть ходили між людей та переконували їх іти геть, критикуючи скульптури. Але я нормально ставлюся до критики. І якщо хтось заявить, що моїм роботам місце «лише біля туалету», то я перший із цим погоджуся — кожна людина має право на власну думку. Саме тоді у центрі Мукачева я поставив полотно і запропонував усім бажаючим написати на ньому все, що вони думають про мої роботи.

Здавалося, що мій приїзд на Закарпаття викличе більший інтерес у місцевої культурної еліти. Вибачте, але тутешні художники і не мають чим похвалитися. Мені І показують, наприклад, пам'ятник і сажотрусу в Мукачеві. На нього приємно глянути, але це — місцевий рівень, і не більше. Це не робота рівня міжнародних виставок, і таких на Закарпатті взагалі немає. Критики говорять, що у краї є майстри, не гірші за мене? То покажіть свої роботи! Не можна виготовити 3-4 скульптури й чекати на світове визнання. Це ж, насправді, важкий труд (пізніше Микола Гаврилович розповів, що ще за існування СРСР він пройшов від того, що спілка художників узагалі забороняла давати йому мармур для роботи, і до того, що та ж спілка дала йому доступ до будь-якої мармурової копальні країни й за свій кошт організовувала доставку матеріалу. —Авт.).

— Якщо щиро, вас образила ця критика?

— Ні, абсолютно! Я просто не маю часу, щоб ображатися на написане в Інтернеті. Навпаки — це також досягнення. Виходить, що своїм приїздом я розрухав культурне середовище краю і всім дав якусь роботу — зокрема, й писати гнівні коментарі в Інтернеті.

• Микола Шматько
• Мукачево
• Бахус
• скульптор