"Це не Вуді схожий на Санту. Це Санта схожий на Вуді" (ФОТО)

Вперше справжнього Санту я зустрів останніх новорічних свят в Ужгороді на Театральній площі. У день, коли головна міська ялинка офіційно запалювала свої вогні, на сцені тривало святкове дійство, він стояв усміхнений, в окулярах, з міхом подарунків за спиною і ховав щиру посмішку у біло-сивій справжній (!) бороді. Довкола нього зграйкою стояли дівчата з іграшковими оленячими ріжками поверх шапок – зображали оленів Санти. Група підтримки. Знайшов потрібні іноземні слова і підійшов до Санти:

– Дозволите кілька питань?

– Звісно, радо відповім!

– Чи ви справжній Санта?

– Складно сказати, але мені дуже подобається те, що люди думають так.

– Звідки ви?

– З Америки…

– Але ж… Санта мешкає в Лапландії…

– Ну звісно, — підхоплює гру Санта – я от з Лапландії і їхав. Просто через Америку. Зробив невеликий гак.

– Як добиралися?

– На оленях, як інакше? – киває бородою у бік своїх «оленят».

– Як вам атмосфера свята?

– Чудово, прекрасно!!! Одне із найпрекрасніших дійств, які я бачив відтоді, відколи я є Сантою.

Сфотографувавши Санту і його помічників на згадку, занурився у атмосферу свята і я і, ймовірно, ця історія не мала б продовження, якби не соціальні мережі, зокрема фейсбук, у якому я опублікував фото Санти. А що мережа велелюдна, то майже негайно обличчя казкового героя було позначене на фото його друзями з реального життя. І виявилося, що Санта – це містер Вуді Канінгем, американець, який ось вже багато років відвідує Україну із святковим «спецзавданням». І недарма має стільки друзів, бо його справді відкрите серце вміщає всіх. Саме друзі і проронили фразу, що стала заголовком цієї публікації. Тож, не зустрітися із містером Вуді було б нерозумно. Він радо погодився на розмову, запросивши на ланч у готель, де мешкає у ці дні:

— Містер Вуді, до розмови спонукав той чудовий образ Санти, який ви створили для ужгородців у дні новорічних свят. Очевидно, ви не вперше перебували у цьому образі?

— Вперше я став Сантою 1983 року. Я мав вільний час у дні зимових свят і вирішив його використати для того, щоб побути Санта-Клаусом у деяких торгових центрах мого міста. Сам я родом із Колумбії, що у Південній Кароліні. Зараз мешкаю у місті Ешвіл (Північна Кароліна). У Америці це ціла традиція, коли батьки приводять дітей у великі маркети для того, щоб дітлашня могла посидіти на руках у Санти і висловити йому свої бажання, поділитися мріями. Я завжди любив дітей. І люблю. Сам я був одною дитиною у сім’ї і почував себе досить самотньо. Завжди хотів братів і сестер, але… їх у мене не було. Зрештою, я став дорослим і зараз у мене семеро дітей і 14 онуків. Почуваюся геть не одиноким. Але окрім того маю багато друзів, у тому числі і через свою діяльність як Санта. Знаєте, у певний момент просто відчув, що я можу бути Сантою не лише у торгових центрах. У Америці я відвідував церкву і саме там познайомився з українцями. Емігранти, які жили там і зв’язали мене з Україною. І ось я став приїздити сюди регулярно, щоб дарувати свято й українським дітям. Маю тут один червоний костюм і ковпак, який навіть не забираю додому. Робоча форма. А борода завжди при собі. Справжня (сміється).

Зазвичай я влаштовую свята для дітей, у яких непросте життя. В Україні багато сиріт, покинутих дітей, дітей просто з бідних родин – я стараюся приділяти їм особливу увагу. Але два роки тому я вирішив ближче познайомитися з жителями Ужгорода і Мукачева. І тому у святкові дні виходив у образі Санта-Клауса на площі цих міст і люди залюбки фотографувалися зі мною. Це при тому, що сам я не надто люблю фотографуватися. Але якщо це заради того, щоб комусь принести радість – то нехай.

— Як ви встигаєте брати участь у святкуванні і вдома і в Україні?

— У Америці Різдво відзначають 24 грудня. Але головна робота Санти припадає на період до Різдва. Тож, 26 грудня я вже в Україні і саме тут відзначаю Новий рік, Різдво 7 січня і решту зимових свят. І святкувати в Україні чудово. Знаєте, я зазвичай зупиняюся у цьому готелі і цьогоріч я попросив дозволу прикрасити все тут до Дня Подяки. Це свято, яке відзначають в Америці. Зі своєю атрибутикою, своїми традиціями. На мене подивилися як на дивака, але дозволили. І спитайте тепер чи комусь це свято не сподобалося. Прекрасно відзначили.

– Пане Вуді. Про дітей і подарунки. У Закарпатті ось вже понад 10 років діє акція «Напиши листа Святому Миколаю». Він – наче український «брат» Санти. І організатори акції свідчать що понад половина дитячих прохань стосується нематьераільних речей. Хтось просить помиритися з другом, хтось – щоб тато повернувся із заробітків, дехто – легшої роботи для мами, щоб вона могла довше бути вдома. Чи змінилися прохання американських дітей за понад 20 років вашого спостереження за ними?

– (зітхає) Так. Мушу визнати що американське суспільство – це суспільство споживання. Тому і 99% прохань дітей в Америці стосуються матеріальних речей. Іграшок, електроніки. І ці бажання стають щоразу більшими. Це засмучує. За моєї практики всього одна маленька дівчинка попросила Санту щоб її тато повернувся з армії. Вона примусила мене плакати… Ось за це люблю Україну понад Америку. Америка така «матеріальна». Українці ж все ще мають у серцях місце один для одного.

Але знаєте, навіть цілком матеріальні речі можуть стати частиною різдвяного чуда. Я розповім вам історію. В один із сезонів у Америці стала дуже популярною іграшка «Світлячок». Просто хіт року. Це всього лиш лялька із милим обличчям, у якої вночі личко світиться, а тіло схоже на хробачка. І так діти полюбили цих світлячків, що на них був шалений попит. І хоч виробники іграшок викидають на ринок величезні партії товару ще починаючи із серпня, до Різдва світлячків все ж у продажу не стало. Розібрали. І от у переддень Різдва я приходжу на роботу, вдягаю костюм Санти і тут до мене підходить менеджер торгового центру і каже: «Слухай, Вуді. Ми маємо всього 12 світлячків. У продаж не викладаємо, бо тут буде скажений штурм прилавків через них. Тому зробимо так – як тільки ти побачиш що якась дитина справді дуже-дуже потребує цю іграшку – відсилай її батьків до мене. І хай кажуть пароль: Санта нас послав за світлячком.» Я погодився. Сиджу, діти стоять у черзі, мостяться на коліна до мене. Звично вислуховую їх. І раптом приходить дівчинка. Власне, дівчина. Їй на вигляд років зо 20. Але є певні ментальні проблеми. Відставання у розвитку. Розум маленької дитини. І з нею її вже старенькі батьки. Пізня дитина. Вона підходить, а батьки з-за спини показують мені знаками: «Тільки не обіцяй світлячка, бо їх ніде нема! Не можемо знайти!» Я запитав як її звати і що вона хоче на Різдво. І вона, звісно, каже «світлячка». Я сказав її мамі «пароль» і вони пішли. І за півгодини повернулися щасливі-прещасливі. Дякувати. І це «зробило» увесь мій тиждень. Я відчув себе причетним до чуда.

— Ви порівняли Америку і Україну. Розвинете цю тему?

— Можна. В Америці кожен має своє особисте життя. Персональний простір. Недоторканий, непробивний. В Україні я бачу згуртованість людей. Навіть у межах сімей. Родина може працювати разом у саду. Чи просто щось робити гуртом. У нас це можна побачити все рідше. Інша річ – найбільшу відкритість людей до спілкування я бачу тут у церквах. Може в силу того, що буваю в Україні саме як місіонер. Моя ж робота тут полягає у тому, що я займаюся сиротами, їжджу по дитбудинках. У Америці ж навіть у церквах люди досить закриті та й життя у тих церквах все менше. З приходом на посаду президента Барака Обами суспільство у нас стає все більш віддалене від християнства. Превалюють світські цінності, гуманізм… У релігійному ж житті все помітнішим стає іслам. Його все більше довкола. Та ну їх, політику і релігію. Не хочу про них говорити. Давайте краще про дітей.

— Гаразд. Про дітей. Ви обіцяли розповісти про роботу у дитбудинках. Але спочатку про те, чому на вашій сторінці у Фейсбук англомовна дівчинка з українським прізвищем Хавриняк називає вас дідусем?

— Хехе. Це дівчинка із родини, яка 12 років тому переїхала з України до США. Із 12-ма дітьми. А Стейсі, 13-та дитина, народилася вже у Америці. Після переїзду їхнього тата – неприємно про це говорити, але це правда – захопили можливості Америки, її дух матеріалізму. І діти по суті тата втратили. Я ж і у себе вдома стараюся «послужити» родинам, де є діти, які потребують опіки, уваги, батьківського плеча. Це одна з таких родин. Я з ними маю дуже близькі стосунки. І ось діти з подібних сімей називають мене дідусем. Як рідного. А тут в Україні я відвідую разом із благодійними місіями дитячі будинки й інтернати. У Часлівцях, у Домбоках, у Перечині, у Батьові… Місії дарують їм речі, одяг, іграшки, солодощі, предмети туалету, а я дарую їм своє серце. Дарую казку Санта-Клауса. І ця робота для мене є дуже важливою. Це зараз найважливіше що є у моєму житті. Адже за кожною дитиною – доля, життя і часто не одне. Приміром, якщо у інтернаті Перечина діти живуть і вчаться до закінчення середньої школи, то заклад у Батьові – це місце куди звозять втікачів з дому, вуличних дітей, безпритульних, невідомих, знайдених і перебувають вони там не більше трьох місяців, аж поки їм не підберуть місце постійного життя. Переживати таке у дитячі роки… Саме у Батьові я зустрів хлопчика який мене вразив і певним чином я взяв участь у його долі. Він був доволі великий, років зо три, але смоктав соску. І цим звернув на себе мою увагу. Виявилося, що це один із чотирьох братиків, тато яких убив їхню маму. Сокирою. Просто у дітей на очах. Діти від трьох до дев’яти років – маленькі ще. Це сталося у Хустському районі. Мама вбита, батько у в’язниці, а четверо хлопчиків розкидані по різних інтернатах. Ми з моїми українськими друзями Анною Шамшурою, Ласмою та Сергієм Балюками доклали всіх зусиль, щоб з’єднати цих дітей. Зрештою пройшовши цілу серію пригод і неоднарозово зіткнувшись із майже чудом ми зустріли родину із Виноградівського району, яка взяла усіх чотирьох хлопчиків до себе. У такі м оменти розумієш, що бути Сантою в Україні це щось значно більше ніж бути Сантою…

Часто діти потребують не так матеріальних благ, як відчути любов, свою потрібність чи щоб за них молилися...

– Як переживаєте труднощі особисто ви?

– О, для цього є чудовий спосіб. Просто ніколи не зводь очей із обличчя Бога. Дивися просто на нього і тримай його у фокусі. Він проведе тебе особисто за руку.

— Містер Вуді, не смію зловживати Вашою увагою і дякую за розмову, однак, наостанок запитаю. З висоти вашого життєвого досвіду, що потрібно зробити у житті, щоб не шкодувати, що воно пройшло дарма?

— Це питання дуже важливе. Але відповідь на нього дуже проста. Я маю освіту інженера, але за спеціальністю я працював усього 5 років свого життя. Решту життя я жив за своїм кредо. Слухай своє серце і роби те, що воно тобі каже. Не думай про обставини, про гроші, просто слідуй за своїм серцем. Ймовірно ти будеш переживати труднощі, ймовірно ніколи не розбагатієш, ба, навіть сидітимеш часом без грошей. Однак ніколи не будеш нещасним. Ось рецепт щасливого життя від Санти (сміється).