Філософія життя Габрієла Булеци

Його погляди на життя десь переплітаються з філософією художника Павла Бедзіра, який, за його словами, «послав потужний імпульс творчості, активізму і мав неабиякий вплив на формування світогляду молоді, що постійно його оточувала».Чим не привід поспілкуватися з митцем?!

Ви деякий час проживали в Угорщині, чи комфортно почуваєте себе зараз на Закарпатті?

— Це — різні світи. Щось хороше є там, щось — у нас. Мистецтво в Угорщині функціонує по-іншому. В нас ще не вибудувана його інфраструктура. Йдеться про галереї, дилерів, аукціони, критиків, часописи, творчі угруповання, як це є за кордоном. Часом взагалі незрозуміло, як все у нас побудовано. Є спілка художників, яка має свою політику і яка в останній час стала більш толерантною, представляє навіть альтернативні напрямки. Є коло серйозних митців поза межами спілки. Потрібен тільки культурний глядач. Художник має розмовляти нарівні з поціновувачем мистецтва, не пояснюючи, що він хотів сказати своїм твором. Глядач має бути з досвідом сприйняття нової сучасної культури. З цим у нас є деякі проблеми.

В мистецьких колах великих міст України (Львів, Київ, Одеса) є якесь зневажливе ставлення до нашої школи живопису. Як ви думаєте, з чим це пов’язано — з небажанням нас порозуміти чи все ж їхні судження є об’єктивними, і дійсно наше мистецтво зациклене на собі?

— Закарпатський живопис у свій час був окрасою в сірих буднях розвинутого соціалізму, але весь час ходити в переможцях неможливо, природа генія має інколи і спочивати. Життя побудоване таким чином, що щось має відмерти, а на цьому місці зароджуються нові ідеї, і починається рух вперед. Поза межами Закарпаття з’являються нові школи, і ми почали відставати. Молодь, талановиті художники виїжджають у метрополії задля навчання, боротьби за успіх. Це природно — вийти у великий світ. А там практикують різні напрямки візуального мистецтва, і живопис є тільки один із його різновидів. Рівень наших живописців гарний, але зі Львовом і Києвом ми поки що не можемо рівнятися. Якщо хочемо з ними конкурувати, потрібно шукати щось нове, а не тиражувати вже знайдені форми. Основна проблема наших місцевих виставок – спроба знову і знову генерувати звичні форми. Але є і цікаві художники-живописці, наприклад, осередок художників Мукачева, який має свіжий, незатертий погляд на такі знайомі речі.

Габрієле, які у вас стосунки із закарпатськими художниками?

— В мене чудові взаємини з тими, хто поділяє мої погляди в мистецтві. Однодумцям не потрібно нічого пояснювати. Людина має цікавитись, що відбувається у світі, благо, є така річ, як інтернет. Коли ж судиш про все зі свого невеличкого досвіду, то зазвичай відкидається сучасний погляд на природу речей, інколи на перший план виходить комерційний інтерес. На життя нині потрібно дивитись ширше. На щастя, у нашому місті є митці, з ким цікаво поспілкуватись.

Як вважаєте, на що має орієнтуватися молоде покоління наших художників: на наших класиків чи все ж таки на сучасне європейське і світове мистецтво?

— Я ж не медіум, не можу гадати на кавовій гущі й передбачати майбутнє. До того ж наші класики були частиною світового тренду, сучасні по-своєму. Нині ж важливо намагатися вловити ознаки нашого часу, тоді й будеш частиною світового мистецтва. Художник вже по своїй природі егоїст, його переповнює усвідомлення власного видатного его, але він має покладатися не тільки на себе, а й знати мистецтво свого народу і світу теж. Нема сумніву – наші корифеї завжди залишаться взірцем живопису. А творча молодь, переконаний, знайде відповіді на питання, які її хвилюють, сама.

Кого можете виділити з сучасних закарпатських молодих митців?

— Данило та Павло (молодший) Ковачі, Антон Варга, Наталія Тарнай. У них зовсім новий світогляд….

У своїх блогах та інтерв’ю ви часто говорите про недооціненість художника Павла Бедзіра. Але він не залишив помітних наслідувачів свого стилю, а так і залишився художником-одинаком…

— Для мене важливість П.Бедзіра — в його філософії життя, що й було його мистецтвом. Павло був культовою фігурою мого часу. Його супротив негараздам побуту, системі, часу вражає. Серед нас не так вже й багато людей, які роблять те, що вважають за потрібне. У мистецьке середовище він послав потужний імпульс творчості й мав неабиякий вплив на формування світогляду молоді, яка постійно його оточувала. Бедзір був авторитетом, до критики котрого прислухалися.

У свій час, аби керувати мистецтвом, влада сформувала такий собі тандем Бокшай–Ерделі, ніби не було інших, гідних митців. Павло Бедзір не потрапив у когорту корифеїв, бо був нонконформістом і мало турбувався про регалії, але час вже розставити все на свої місця. Він сам казав, що його зрозуміють через сто років. До речі, нещодавно йому відкрили пам’ятник на Кальварії, де похований. Кошти на нього збирали 4 роки.

Кілька місяців тому виставку Павла Бедзіра замінили роботами молодих художників? Чому?

— Виставку відмінили за браком коштів – не знайшлося грошей, щоб оформити роботи. Замість неї відбулась виставка молодих художників, яка не була належним чином підготовлена та продумана. Вона дала привід для критики, яка, на жаль, перейшла межі розумної і конструктивної полеміки.

Що потрібно для того, аби стати художником? Як гадаєте?

— Якщо ми говоримо про сучасне (актуальне) мистецтво — художник повинен відкривати нові, ще незаймані території, володіти неповторним поглядом на життя. Таке суб’єктивне бачення притаманне справжнім митцям, а вже якими засобами це виражено – немає значення. Потрібні нові герої, стилі, якості…

Що для вас є першочерговим при написанні картин?

— Спочатку має бути почуття дороги, потім, можливо, невиразна, примхлива думка. Відтак шукаєш засоби, способи, матеріали. Потім береш частинку невідомого, добре замішуєш його на молоці, розкатуєш качалкою, нарізаєш формочкою і кладеш у духовку. Через півгодини витягуєш (дуже обережно, тут треба не обпектись), декоруєш петрушкою і готово. А сіль, цукор додаєш за смаком.

Ви вже готуєте для глядача власну виставку?

— Спочатку мені здавалось, що я легко зможу зробити експозицію, робіт вистачає, а потім якось спало на думку, що потрібно зробити хоча б для себе якісь попередні підсумки. І тут почалися проблеми, бо у виставковому залі складно експонувати об’єкти, картини, інсталяції. Отож і виникла потреба компромісу, а це значить, що частина робіт залишиться поза межами виставки. Але все одно цікаво. Я заліз на горище і дістав один проект, над яким колись довго працював. Виявилось, що він і нині актуальний. Тож сушу голову над тим, як усе владнати та видати каталог.

Ваш блог на тему «Академічне мовчання ягнят» розкриває стан критики у закарпатському мистецтві. У нас дійсно так усе безнадійно чи все ж є художня критика?

— Є критика публічна та неофіційна. Неофіційна – це та, яка не виходить за межі вузького кола друзів, однодумців, які, як і в радянські часи, п’ють каву на кухні та обговорюють новини. Публічна критика — толерантна та нудна. І є ще окрема димензія — О.Гаврош та М.Сирохман, які є інтелігентними знавцями мистецтва. Але критики як такої в Ужгороді немає, та й чи потрібна вона? Раніше критика була, щоб звести рахунки, і ми знаємо, що було після того, як М.Хрущов покритикував художників. Для митців актуального мистецтва вона не потрібна, там відбір проходить за іншими критеріями. А для звичайного художника критик — це його товариш, колега, думку якого він поважає. Взагалі, у публічного критика має бути особливий дар – такт, інтелект, харизма, а де такого критика знайдеш? У Будапешті є прекрасна школа мистецтвознавства, виходять критичні статті надзвичайно високого рівня. Може, і у нас колись таке буде. Про себе можу сказати, що мене дуже цікавить судження колег, воно дає змогу подивитися на роботи під іншим кутом зору. У мене є друг, думку якого я високо ціную, вважаю за велике щастя мати незаангажованого, вільного співрозмовника. І взагалі, потрібно якомога менше у цій справі публічності, бо для ужгородського обивателя, який, за моїми спостереженнями, і на виставки не ходить, критика — це смакування якихось непристойностей і бруду, яким поливають один одного опоненти, і хороший матеріал для пліток.