У пошуках заробітчанського хліба поневіряють по світах тисячі закарпатців

Однією з великих проблем, з якою зіштовхнулася Україна, здобувши незалежність, стало безробіття. Продукція великих промислових гігантів стала нікому не потрібною. Мільйони кваліфікованих робітників опинилися на вулиці. Щоб якось вижити, одні стали "човниками", кинувшись у бізнес. Інші ж у пошуках заробітку розбрелися по світах. Торік за даними обласного центру зайнятості, офіційно виїхало на заробітки за кордон 315 закарпатців: у Росію — 77 чоловік, Словаччину — 218, Чехію — 20. За підтвердженими анкетами служби зайнятості, шукати кращої долі за кордон подалися 50 жінок, 97 молодих людей віком від 18 до 28 років. Але, зрозуміло, ці дані і близько не відображають реального стану справ, бо нині на чужині кращої для себе долі шукають десятки тисяч наших земляків. З багатьма з них мені доводилося спілкуватися і всі в один голос твердили, що воліли б працювати вдома. Біда, що достойної зарплатні у нас поки що немає. Та все ж дедалі більше закарпатців повертаються у рідні пенати. — Я працював на верстатобудівному заводі ім. Кірова, — каже житель Кольчина Василь Ф., а втративши роботу, виїхав у Португалію. Не приведи Господи ще комусь пережити те, що було зі мною на чужині. Жити довелося у вагончику, працювати по 15-16 годин. За перший місяць роботи патрон (так тут називають роботодавця) заплатив всього 200 євро. Цих грошей вистачило хіба що на харчування. Тільки за допомогою земляків знайшов іншу роботу. Однак житлові умови і там були жахливі. Так поневірявся чотири з половиною роки, бо вдома в університеті вчилося двоє дітей. Врешті, повернувшись у рідне селище, з`ясував, що робота, яку пропонують, ни-зькооплачувана. Довелося ще раз їхати в ту ж Португалію. За наступні три роки щось вдалося заощадити. Тепер у будинку затіяв великий ремонт. І подібних випадків багато. Два 26-річні кольчинці Іван та Мілан поїхали зводити котеджі для "нових" росіян у Санкт-Петербург. І хоча зарплатня їх влаштовувала, та побутові умови виявилися нестерпними. У вагончику не було жодних умов. Страшенно дошкуляв холод. Електрообігрівач не вирішував проблеми опалення. Через півроку хлопці повернулися і більше за довгим карбованцем, як колись казали, не поїхали. — Краще вже при менших заробітках, та вдома, — кажуть в один голос учорашні заробітчани. Ще одна мешканка Кольчи-на пані Мар`яна опинилася в Чехії. Жінка також зазнала чимало поневірянь та принижень. Врешті-решт зламалася і тепер уже легше переносить усі негаразди. На запитання, чи думає повертатися, відповіла: — Ще нескоро, бо доньку вивчила, а тепер треба хату перекривати, огорожу нову ставити. В нас таких грошей не зароблю. Чимало лиха довелося зазнати на чужині і Федору та Івану з с. Абранка на Воловеччині. Та, попри всі негаразди, терплять, бо вдома на їхні гроші очікують родини. Практично всі молоді чоловіки з села виїзджають: одні - в Москву, інші - в Київ. Так вже склалося, що найбільше жінок їдуть на заробітки в Італію. Добре, якщо потраплять у добру сім`ю. У такій родині працювати можна. Та й заробітки не такі вже й погані - 600—800 євро. Та є непоодинокі випадки, коли з наших жінок знущаються, глузують і навіть... б`ють. Таке ставлення до себе з боку чужинців відчула і пані Марія, жителька одного з гірських сіл Іршавщини. Виїжджаючи в Італію, жінка сподівалася на добрі заробітки. Та вже за тиждень роботи в міланській родині вона гірко розчарувалася. Справа в тому, що до неї став залицятися господар. Марія як могла опиралася, але силоміць італієць таки домігся служниці. Це помітила дружина, наступного дня вона з тріском вигнала хатню робітницю. Довелося повертатися додому, мовити б, несолоно сьорбавши. Та найжахливіше було попереду. За місяць жінка відчула, що вагітна. Довідавшись про це, чоловік вигнав невірну дружину. От тобі й заробітки. Зазнала поневірянь та знущань ще одна наша землячка. 19-річна Тетяна через знайомих оформила документи на роботу в Туреччині. Та коли прибула в Стамбул, довідалася, що її вже продали десь у десяті руки. Не маючи наміру займатися проституцією, вона ледве втекла з турецького пекла. Тим часом, поки наші співвітчизники працюють на чужинців та зазнають знущань і принижень, робота появляється у нас. Нестача кваліфікованих будівельників відбилася на цінах за будівельні роботи. Приміром, якщо рік тому керамічну плитку вам клали за 4-5 доларів за квадратний метр, то тепер — за 8-10. А в Ужгороді це потягне і на цілих півтора десятка. Те саме і з гіпсокартоном. Раніше за квадратний метр справляли 3-4 "зелених", а тепер — 5-10. І ще одне. Навесні минулого року майстра для будівельних робіт можна було винайняти за півсотні гривень у день. Нині ж і за 75 ніхто не йде працювати. За поденну роботу вже й не говорять. Все обчислюється в квадратних метрах і за долари. А ціни — захмарні. Якось я зустрів чеха, який наймав наших будівельників для роботи на його батьківщині. Він скаржився, мовляв, дефіцит кадрів спричинив у нас різке підвищення цін на будівельні роботи, і додав: "Недалекий той час, коли в Чехії не залишиться жодного українського робітника". І він має рацію, бо будівельний бум, який переживає зараз наша держава і наш край, потребує робочих рук. Віталій ПУМПИНЕЦЬ, "Новини Закарпаття"