Якщо міфа нема, його треба вигадати

Боже, скільки в нас говорено за туризм! Що Закарпаття просто приречене купатися в гривнях, рублях та євро, які вдячні подорожуючі лишатимуть на розвиток нашого богоспасенного краю! Але щось поки що ми купаємося зовсім в іншому. Не в такому приємному. І туристи у наших селах виглядають не менш екзотично, як ми -- у селах Білорусі чи Словаччини. Бо туристу потрібні не тільки наші гори і долини, але й СЕРВІС, Богу му радянського! А саме -- дороги, харчевні, готелі, туалети, відпочинок. (Що казати за туризм, коли на всю стотисячну Іршавщину один готелик, та й той у Загатті! Тож під яким деревом чех чи німець має спати в десятитисячних Іршаві, Білках, Довгому чи Ільниці?). Але окрім побуту, турист потребує ще й вражень. Ми ж не їдемо до Парижу їсти кроасани! Головне ж — сфотькатися на фоні Ейфелевої вежі. Інакше ніхто у вашу Францію не повірить. У крайньому разі згодиться Лувр, Версаль чи Єлісейські поля. А чим може привабити туриста найсільськіша область України? Правильно, треба повсюдно творити свої Луври. У кожному населеному пункті має бути свій міф. Бажано матеріалізований. Аби турист міг похвалитися фотькою вдома. Візьмемо ту ж Іршавщину. Майже в кожному селі є своя людина-легенда: у Білках -- Кротон, в Загатті – Ерделі, в Осої – Потушняк, у Довгому – Машкін, у Сухій – Кремінь, у Нижньому Болотному – Станинець, у Броді – Бокотей, у Малому Раківці – Фединець, у Смологовиці – Пинзеник, у Великому Раківці – Мейгеш і так далі. А тепер уявіть, що в кожному цьому селі існує меморіальний музей видатної особистості. Хай це буде кімната при школі, клубі чи сільраді. Але все-одно туристові вже є довкола чого зупинитися на півгодини і записати у своєму нотатнику: „Відвідав музей такого-то”. Чи потребує це великих коштів чи зусиль? Ні. А враховуючи, що всі ці люди ще донедавна були серед нас або й живуть по нині – то створення меморіального музею з оригінальними експонатами -- справа цілком реальна. Було би бажання й розуміння перспективи. Натомість у жодного зі згаданих осіб музею поки що нема. Як їх нема в абсолютній більшості населених пунктів „туристичного” Закарпаття. Причому музеї можуть бути на різні смаки та уподобання. У сусідніх словацьких Собранцях -- чудовий приватний музей гітар, який влада сама, зі своєї ініціативи (!) взяла під опіку і навіть платить платню за його утримання. Уявляю, що би сказала на таку ініціативу наша влада! Хоча не все так безнадійно. Народний депутат Станіслав Аржевітін після школи-музею створює у Колочаві музей народної архітектури. Тож чехам буде що роздивитися, окрім могили Шугая. Чому Колочава заробляє на розбійницькій славі, а інші не можуть популяризувати навіть своїх достойників? Олександр ГАВРОШ „Старий Замок-Паланок”.