Десятки тисяч закарпатців пройшли через трудові табори

Саме цей період в історії життя закарпатців досі залишається не сповна вивчений істориками — тисячі наших земляків угорською владою, яка у війні виступала на боці фашистської Німеччини, були мобілізовані в армію, десятки тисяч — у так звані трудові табори на примусові роботи…

Фронт наближався до Карпат…

Коли стало очевидним, що радянські війська почали гнати ворога, Угорщина — союзниця Гітлера інтенсивно взялася за зміцнення своїх рубежів у Карпатах. Зокрема, вздовж головного Карпатського хребта з’являлися міцні фортифікаційні споруди «лінії Арпада». Це — ціла система з використанням наявних гірських висот: доти, дзоти, протитанкові загородження, завали і рови. Вважалося, що це, а також величезна чисельність військ стане перепоною у наступі радянської армії. Як згодом писав командувач Українського фронту Іван Конєв, на початок вересня 1944 року в Східних Карпатах було зосереджено угруповання ворожих військ у складі 10 німецьких, 8 угорських дивізій, 2 угорських гірськострілецьких бригад загальною чисельністю понад 300 тисяч вояків.

«Мункосазод» у долі Гаврила Лизанця

На початку весни 1944 року угорська влада посилює мобілізацію закарпатців у трудові табори. Їх ще називали «мункосазод» (робочий батальйон). Окупаційна влада використовувала працю людей старшого віку, молоді, а також військовослужбовців — закарпатців, яким перестали довіряти зброю. Нині серед живих залишилося не так уже й багато наших земляків, хто волею влади потрапив у вир тих подій — кріпити оборонні позиції Угорщини.

Один із них — Гаврило Лизанець із села Оленьово на Cвалявщині. Йому тоді тільки виповнилося шістнадцять. Узагалі скоріше мобілізували не його, а старшу на чотири роки сестру Марію. І щоб та не потрапила на важку фізичну роботу, в сім’ї Федора Лизанця вирішили, що піде в «мункосазод» син Гаврило. Хоча згодом не залишили в спокої і Марію, дарма, що дівочі сили не розраховані на важкі роботи з лопатою і киркою в лісових хащах.

«У певний час нам належало з’явитися на збірний пункт у Поляні, — згадує ті далекі події Гаврило Лизанець. — Кілька сотень людей, в основному це були хлопці й дівчата з місцевих, чекали на відправку. Ямбор Сазодош — чоловік у військовій формі зробив перекличку».

Далі мобілізовані відправились у напрямку Уклинського перевалу: дівчата поїхали двома автомашинами, хлопці пішки… Тоді мало хто з цих людей чітко уявляв собі, на які роботи їх залучають. Добиралися в село Верхня Грабівниця — перший населений пункт за перевалом, з якого хлопці піднімалися все вище і вище — на саму гору Рожок, що піднялася майже на тисячу метрів. Гаврило із сотнями інших примусовців за житло мав колибу, вже першого дня наглядач ознайомив із розпорядком — доведеться споруджувати на північних схилах гори дзоти.

У самій Верхній Грабівниці робочої сили було аж занадто багато. Крім головного бункера (це десь за 150—200 метрів від нинішнього автошляху) завершували будувати кілька значно менших. Сестра Гаврила Марія Лизанець працювала тут. Угорські та румунські військові майже не спілкувалися з місцевими «мункосазодівцями», хоча останні у вересні, а особливо на початку жовтня вже здогадувалися про наближення радянського фронту. Тому мало кому не хотілось вибратися звідси, щоб не потрапити під вогонь. Робітників майже до останнього в неділю відпускали додому — користувався цим і Гаврило, до Оленьова через Бабин Вершок якихось 15 кілометрів. Але на цей раз він ризикнув — у Верхню Грабівницю не повернувся, хоча довелося переховуватись, дома не ночував. Фронт був уже близько, тому влада не стала розшукувати втікача… Та рідні хвилювалися за Марію, яка дісталася рідного порога вже в ті дні, коли угорські господарі бункерів у Верхній Грабівниці самі лаштувались відступати. Лишень чекали для цього команди зверху. Марії Лизанець (після одруження Попович) доля піднесла ще один «сюрприз» — випало попрацювати на текстильній фабриці в Будапешті, яка забезпечувала потреби угорського війська в тканині. Не раз довелося закарпатській дівчині з іншими робітницями ховатися від радянських бомбардувань…

Майже через сім десятиліть ми разом із Гаврилом Федоровичем побували у тих місцях, де йому доводилося зводити дзоти, фортифікаційні споруди. 84-річний чоловік думками поринув у свою тривожну юність, показує розташування бункерів (проходимо на протилежний бік одного з них за горою), вголос згадує ті події.

Буде музей «Бункер»

За деякими даними, у трудові табори було мобілізовано угорською владою майже 80 тисяч місцевого населення Закарпаття. Ця цифра не вважається сповна достовірною — вивчення цієї сторінки історії життя закарпатців триває принаймні в рамках цільової програми «Особливості примусової праці на Закарпатті періоду угорської окупації (1939—1944 роки) та її сучасне відлуння» на чолі з керівником проекту Олексієм Грицаком. Внаслідок дослідницької роботи вже виявлено серед наших краян два десятки людей, які свого часу залучалися до примусових робіт. Майже від усіх записано спогади і відзнято відеоматеріал, які послужать для створення відповідної книги пам’яті.

Зберегти для майбутнього події далекої осені 1944го взявся і підприємець із Жденієва Воловецького району Олександр Тербан. Він має намір ще до кінця цього року відкрити в одному з бункерів у селі Верхня Грабівниця музей, який попередньо так і назвав «Бункер». Сподівається, що з часом вдасться зібрати більше експонатів — справжніх свідків Другої світової війни. Таку ініціативу тільки варто вітати, бо робить це пан Олександр із власної волі.