20 собак охороняють найбільшу закарпатську отару

Місцеві діти нерідко використовують найбільших баранів фермера, як різновид транспорту, але господар їх не проганяє. Навпаки, постійно водить на господарство своїх онуків – щоб звикали до тварин. Фермер сподівається, що хоча б вони продовжать сімейне ремесло.

Пане Валерію, то як воно — бути власником найбільшої на Закарпатті овечої отари?

— Раніше у нашому краї, особливо в гірських районах, статус «бідний-багатий» визначався кількістю овець. Думаю, 100 років тому я був би одним з найбагатших людей Закарпаття, але сьогодні нам банально не вистачає державної допомоги. Це притому, що наше господарство унікальне, воно має статус «племінного заводу по розведенню української гірсько-карпатської вівці» — єдиного такого в Україні. Є подібні невеликі господарства у Драгові, Шаяні, на Тячівщині та Рахівщині. Але там нараховується лише близько сотні вівцематок. У нас їх — 1270. Усього в отарі до 3000 голів.

Важко утримувати таку кількість овець? На тварин не полюють хижаки, злодії, чупакабра?

— Ні, про чупакабру ми тут ще не чули... Стеблівка знаходиться в низині, у нас практично не водяться вовки чи інші хижі тварини. Нашим вівцям живеться спокійно. До того ж, про всяк випадок, на господарсті перебуває 20 собак...

Хоча без неприємних пригод не обходилося: чотири роки тому під час грози блискавка влучила в отару. Загинуло кількадесят овець... Але це одиничний приклад.

Що ж до крадіїв... Коли утримуєш на господарстві майже 3000 тварин, не одразу й помітиш, чи всі на місці. Тож не буду без підстав щось домислювати чи когось підозрювати.

Звідки вербуєте справжніх вівчарів?

— У мене працюють люди майже з усього гірського Закарпаття: Тячівщини, Рахівщини, Міжгірщини, лише декілька – з Хустщини. Це цілі династії вівчарів, переважно старші люди, в родинах яких ремесло передавалося поколіннями. Нової зміни вівчарів нема, хлопці їдуть на заробітки, навряд чи хтось з молодих погодиться за копійки доглядати овець. До того ж робота нелегка: навесні, влітку їх треба доїти, а це дуже важко. Або ж взимку, під час окоту, потрібно вставати до них уночі.

Вівці стійкі до хвороб?

— Одне з найпоширеніших захворювань серед овець – «копитна гниль», або, як ще її називають, «хвороба недоцотного вівчаря» – бо з’являється вона у погано доглянутих овець. Це захворювання поширене, як нежить або грип у людей, – вівці хворіють на нього постійно.

А масового мору в нас, на щастя, поки не було. За рік гине близько 2% особин, це небагато.

Ваші діти зацікавлені у скотарстві?

— Хотів би передати ремесло внукам, постійно воджу малих до отари, хай звикають... Діти ж до фермерства байдужі, хоча бриндзю, м’ясо приймають радо...

В овець є свої звички?

— У Біблії вівця згадується як єдина тварина, створена для жертвоприношення. За природою вона дуже тиха. Убиваєш корову, свиню, козу – вони верещать, пручаються. Вівця при забої майже не опирається. Це дуже впливає на якість м’яса, бо при неправильному забої, надмірному стресі у кров тварини потрапляє маса отруйних речовин. Напевно, тому горяни їдять багато баранини і довго живуть.

Часто до вас приїжджають туристи?

— Досить рідко, спеціально майже ніхто не приїжджає...

Пане Валерію, не думали перепланувати господарство на користь сільського туризму?

— Не знаю, тут потрібно формувати вже зовсім інший бізнес... Скажімо, подивиться турист на отару овець, хай навіть і дуже велику, сфотографується, а що далі? Людині потрібні розваги, враження. Можна повести покуштувати сир, бриндзю – на це гості радо погоджуються. А вже подоїти вівцю не кожному до смаку – надто важко... Місцеві діти дуже люблять кататися на баранах. Йдуть на ферму, сідлають тварин... Але ж дорослого туриста я на барана не посаджу... До того ж у сільський туризм потрібно вкласти ще й значний стартовий капітал.

Окрім овець, не плануєте утримувати інших тварин?

— Цього року серйозно взялися за розведення монголиці, унікальної породи свиней. Тварини споживають практично саму траву, можна добре зекономити на зернових. А сала, м’яса – стільки ж, як і у звичайних свиней. І холестерину в м’ясі набагато менше. Зараз маємо лише 10 свиноматок, наступного року сподіваємося на 20—30 особин.

І, звичайно, хотілося б збільшити поголів’я буйволів, тих самих, яких доглядають волонтери з Німеччини...

А з іншого боку, мені б з овечою отарою впоратися, адже цьогоріч ми вирішили не збільшувати кількість поголів’я – нам банально не вистачає коштів на утримання господарства.