«Африка в Україні»: за «регіоналів» підтримка закарпатської книжки зменшилася втричі

Закарпатська область – одна з найменших в Україні. Тому книжковий ринок тут поняття умовне. Майже всі видавництва виживають за рахунок того, що їхні проекти підтримують бюджетними коштами або шукаються спонсори. Самоокупна книжка в межах області – річ неможлива. До того ж, закарпатці не належать до числа найбільш читаючих українців. Матеріальне тут завжди випереджало духовне.

Але унікальність історичного розвитку краю, його самобутність, динамічний літературний процес створює чудові передумови для появи надзвичайно цікавих і важливих книжок. Власне з цією метою і була започаткована обласною владою програма підтримки видання творів закарпатських авторів. Часто це – остання можливість для реалізації суспільно значущих крайових видань.

І що маємо нині? На 2012 рік виділено на цю вкрай потрібну гуманітарну програму усього 200 тисяч гривень, що в кілька разів менше за попередній рік. Для публікації вибрали всього шість рукописів – дитячі вірші Петра Скунця («Моя азбука»), невидані твори журналістки і письменниці Юлії Зейкан («На дощ і блискавку»), яка нещодавно померла; поезії Василя Густі («Полин гіркий – полин солодкий»), невидані твори Василя Басараба («Дзвони над снігами»), дитячі вірші Хрестини Керити («У долонях світанку»), історичні розвідки Івана Сенька («Будителі»). Оце і все!

Якщо торік за цією програмою видали п’ятнадцять книжок, то цього року буде тільки шість! «Покращення життя», як і обіцяв ще кандидат у Президенти Віктор Янукович, відбувається прямо сьогодні. Але невідомо де і для кого.

Факти, як відомо, річ уперта. Так-от, якщо за останні три роки правління В.Ющенка в області за згаданою програмою було видано 67 книжки, то за такий же період президентства В.Януковича – усього 21! Тобто падіння більше, ніж утричі. Це при тому, що загальний економічний стан погіршується, добробут закарпатців стрімко знижується, а тут навіть гуманітарні програми підрізають під корінь. Що ж тоді залишається?

Адже без дотацій закарпатська книжка просто не виживе. Видати шість книжок у рік на мільйон двісті тисяч населення – це «нижче плінтуса». Хоча януковичівці можуть і не таке. У перший рік правління Олександра Ледиди область спромоглися усього на три книжки! Якщо порахувати їхній наклад у співвідношенні до кількості населення, то це буде сотні долі одного відсотка. Так у нас дбають за культуру.

Цього року через відсутність коштів відхили, наприклад, такі проекти, як альбом Ф.Ерфана про Закарпатський художній музей, мистецтвознавчу розвідку Михайла Приймича про символ Ужгорода – кафедральний собор, ґрунтовне дослідження В.Коцана «Народний одяг Закарпаття», унікальну працю Н.Вархол «Народна демонологія русинів-українців Словаччини».

Не знайшлися в області грошей на видання «Історія Закарпаття» Вікентія Шандора, представника уряду Карпатської України в Празі, та на збірник матеріалів про події 1939 року «Красне Поле. Том ІІ». Відхилено пропозиції про друк прозових творів дуже цікавого закарпатського автора Сергія Степи, який нині мешкає в Угорщині, драматургії Петра Ходанича, казок у записах Івана Хланти, фотоальбому «Іду Карпатами» тощо.

Цікаво, що до складу експертної ради з питань видання творів закарпатських авторів, яка, власне, й виносить рішення, входять вісім представників влади і тільки четверо – громадськості (Юрій Бідзіля, декан філфаку УжНУ, Віктор Браславець, директор видавництва «Карпати», Людмила Григаш, директор Закарпатської обласної бібліотеки та Василь Густі, голова обласної організації Національної Спілки письменників України). Тобто, при спірному голосуванні більшість завжди мають представники влади, що означає тільки одне: видають тих, хто миліший її серцю.

Ясна річ, що так не сміє бути. Якщо це справді громадський орган, то він має насамперед представляти громадськість. Чому не включити до складу цієї комісії істориків, краєзнавців, літературознавців, представника дитячої бібліотеки? Зрештою, чому присутній тільки один видавець?

Адже головна мета програми – поповнення бібліотечних фондів Закарпаття. Весь наклад спрямовується у книгозбірні області. А що нині читають в бібліотеках? Головний читач на селі – це школярі і студенти. На них і слід орієнтуватися в першу чергу. Чи потрібно в усі тисячу бібліотек області, включаючи найглухіші села, ті книжки, які виходять за програмою? Сумніваюся.

За останні шість років за державний кошт виходили вже тричі книжки Дмитра Кешелі (2007, 2008, 2011), Василя Кухти (2007, 2008, 2011), Василя Густі (2001, 2009, 2012). Двічі область підтримувала (враховуючи і цей рік) твори Петра Ходанича, Лідії Повх, Галини Малик, Христини Керити, Івана Сенька. Очевидно, тут теж слід поміркувати про паритет. Бо ж, наприклад, жодного разу не видано за цією програмою книжок письменника і краєзнавця Сергія Федаки, історика Йосипа Кобаля, мистецтвознавця Михайла Сирохмана, письменників молодшого покоління Тетяни Кобаль та Оксани Луцишиної та багатьох інших, вартих уваги земляків. А їм, впевнений, є що цікавого сказати.

Очевидно, слід змінювати положення програми, яка не дає можливості для маневру. Деякі книжки, наприклад, поетичні, можна друкувати і кількома сотнями примірників, а за зекономлені гроші слід більше видавати назв. Чому б не започаткувати і часткове фінансування тих книжок, які можуть мати комерційних успіх для видавця, закуповуючи для бібліотек тільки профінансовану бюджетом частку. Як-от, у випадку із дорогими альбомами.

Таким чином в області виходило би значно більше книжок, пропозиції видавництв і авторів задовольнялися повніше, літературний процес краю мав би ширше наповнення.   

Але все це можливо при одній умові, що обласна влада не врізатиме й так куцу частку коштів на видання. Сума у двісті тисяч гривень – просто сміховинна. Мовчимо вже про те, що область за правління Януковича-Ледиди не виділяє коштів на закупівлю книжок в Закарпатську обласну наукову бібліотеку імені Ф.Потушняка, що є нечуваним варварством. Адже важливі загальноукраїнські видання просто проходять повз нашого читача. Невже ми так себе не любимо?

Колись Закарпаття через величезну неграмотність називала «Африкою в центрі Європи». Теперішні керівники хочуть зробити нас «Африкою в Україні».