Закарпатське фермерство Юрського періоду

Всім нам не раз доводилося спостерігати, як зводить нову хату селянин. Закладає фундамент довкола старої оселі, зводить стіни, дах і аж тоді розбирає колишнє житло, коли вже йдеться до завершення нового. Обходиться це безболісно, не доводиться тіснитися по хлівах, готувати їжу на цеглинах. Так діяти підказують селянинові життєвий досвід, виваженість, здоровий глузд. На жаль, тим глуздом не керувалися і не керуються владні мужі при вирішенні справ державного масштабу. Йдеться на цей раз про фермерство. Саме воно було в центрі уваги наради фермерів Ужгородського району Закарпаття під керівництвом першого заступника голови Ужгородської РДА Адальберта Ковача, начальника управління агропромислового розвитку РДА Леоніда Гребенюка, керівника районної спілки фермерів Івана Шандора. Взяли участь у цьому поважному зібранні також голова Асоціації фермерів та власників господарств Закарпатської області Юлія Пелешкей, голова Державного фонду підтримки фермерів Василь Моркляник, начальник управління з Головного управління агропромислового розвитку області Микола Шпінь та інші ведучі спеціалісти області та району. Подібне зібрання - щорічне. На жаль, з року в рік, у фермерів - одні й ті ж проблеми. Фермерство, без сумніву, належало впроваджувати, але дотримуючись згаданої вже селянської мудрості. Поспішність тут була аж ніяк недоречна. Бездумне перенесення зарубіжної схеми для нас було зовсім неприйнятне. Фермерство в розвинутих країнах формувалося протягом тривалого часу. У нас же склався колективно-індивідуальний спосіб господарювання і життя. Якщо за рубежем збанкрутує фермер, то він закриває на замок житло і шукає іншого заробітку. У нас - це для сім`ї трагедія, величезні збитки. На Ужгородщині 307 зареєстрованих фермерських господарств, 15 з них сплачують податок з доходів фізичних осіб. Все залежить від кількості найманих робітників. Господарюють фермери по-різному. Декому взагалі важко вижити. Декому - легше, бо має гроші та потрібні зв`язки. Ті, хто встигли придбати сяку-таку техніку - тримаються на плаву, зводять кінці з кінцями. Основна ж маса - стражденна, яка борсається в своїх бідах, пробує лобом відкрити хоч якісь двері, аби за ними знайти підтримку. Більшість фермерських господарств - дрібнотоварне примітивне виробництво. Тут не доводиться говорити про обгрунтовані сівозміни, технології, інтенсивне землеробство. Зернові, як правило, рік у рік сіють по зернових, поле забуло, що таке мінеральна пожива, захист рослин від шкідників та бур`янів. Розмовляємо з першим заступником голови Ужгородської РДА Адальбертом Ковачем. Він - господар з діда-прадіда, сам колись очолював господарство. Отже, йому добре знайомі проблеми землероба. - Фермерство кинуте насамо-виживання. Нову техніку придбати через дорожнечу - не під силу. Стати нині на ноги ново-створеному фермерському господарству без підтримки держави - утопія. Скажу однозначно: без змін урядової політики чекати кращого на селі годі. Щоб отримати державну підтримку, наприклад, на утримання корів, треба їх мати не менше ЗО голів. А це не кожному фермеру під силу. То чому б не допомагати вже тим, які мають 3-5 корів. Таких було б багато. Про мізерну державну підтримку говорили мені і Василь Готра зі Сторожниці та Анастасія Баран з Галоча. Держава з року в рік обіцяє вагому підтримку, але ті обіцянки так і залишаються на папері. Поки що господарі отримують по 100 гривень за гектар засіяних зернових. «А за 200 літрами солярки доводиться їхати до Мукачева», - розповідав Василь Готра. На нараді виступали керівники, представники різних служб. Як почали перераховувати назви всіх звітів, які повинен здавати фермер і які покарання будуть за недотримання законодавства - фермери лише переглядувалися. Звичайно, не статистики і податківці` винні, що їм доводиться вимагати такі документи у фермерів. Винна вся державна система, яка ніяк не спроможеться спростити оцю документацію, адже фермеру ніколи та й не вміє він таким займатися. Його справа - нагодувати тих, хто не працює на землі, а все це видумує. Як розповів фермер Михайло Свида з Анталівців, йому доводилося заплатити за власну дружину 270 гривень, бо вона варила їсти робітникам. На нараді наголошувалося, що вкрай необхідно навести чіткий облік, показати кожний гектар, кожну голову худоби. Потрібний в районі машино-трак-торний парк, послугами якого могли б користуватися фермери,а не бігати в пошуках тракториста, а ще потім оподатковувати його послуги. Хай би це все було по-державному. Як би там не було, нарада все-таки принесла користь. По-перше, фермери поспілкувалися між собою, дізналися, де можуть придбати насіння, де можуть перевірити його якість. До речі, за аналізи, за проби не треба нічого платити. Багато питань залишилося без відповіді. Наприклад, де здавати вироблену продукцію. Коли, нарешті, будуть встановлені нормальні ціни за неї? Коли промислова продукція буде доступна селянам? Без відповіді залишилися й інші питання. Є надія, що врешті-решт, на них відповість уряд. Якщо хоче їсти не другосортне зарубіжне м`ясо, а своє, українського виробництва. І виходить, як селянин за трипільської доби чи, бува, за юрського періоду, залишався сам-на-сам зі своїми проблемами, так і в Україні, яка прагне будь-що бути в Євросоюзі. З дерев`яною сохою? Марія ЛЬВІВСЬКА. "Закарпаття online"