Музика серця на мові живопису лунає у картинах Олега Гарагонича (ФОТО)

Олег Гарагонич народився у 1952 році у закарпатському Мукачеві. Після школи закінчив Ужгородське державне музичне училище. Але в нього паралельно існувало і друге захоплення. З 1995 року він є членом Національної спілки художників України. Увесь цей час успішно працює у жанрі пейзажу та натюрморту. Попередні персональні виставки автора відбулися у 1979, 1985, 1989, 1997, 1999, 2007 та 2008 роках у Мукачеві, в Ужгороді та Словаччині. Брав участь у Трієнале живопису в Києві у 1998, 2001 і 2007 роках. Твори Олега Гарагонича експонувалися на 35-ти всеукраїнських художніх виставках у Києві, Вінниці, Сумах, Миколаєві, Ужгороді, Рівному, Луганську, Черкасах, Івано-Франківську. Експонувався він у американських містах Нью-Хевен, Гарвард, Йель, словацьких Братиславі, Попраді, Жілині, угорських Будапешті Мішкольші, Ніредьгазі. Живописні твори митця знаходяться приватних колекціях США, Канади, Франції, Німеччини, Словаччини та Угорщини.

Ця виставка буде ювілейною. З нагоди такої події ми зустрілися з художником і спробували вияснити, з якою метою він малює свої картини.

- Олеже Івановичу, ви народилися у літній спекотний місяць. Чи позначилася якимось чином ця дата на ваш характер?

- Ні, я цього не відчув. А цифри – вони такі, які є. Не більше, не менше. Якби мене спитали, чи хочу я кимось іншим бути, сказав би, що не знаю. Я хочу мати свій досвід, свою манеру малювання. Але нехай і молодь має щось своє, оригінальне, не похоже на моє.

- Тоді чому до свого ювілею підготували велику за обсягом виставку з кольоровим каталогом?

- Чесно кажучи, я не дуже цього прагнув. Але дивлячись на те, що робиться довкола, бачу мало цікавих імен. На жаль, панує майже повна бездуховність. Щоби заробити ту нещасну копійку, художник повинен потакати нерозвинутим смакам багатого споживача масової культури. Через якийсь час наше покоління відійде у вічність, хто займе його місце? Діти Інтернету? Поки що вони не хочуть ні думати, ні читати, ні малювати. Коли раптом потрапляєш на псевдокультуру, охоплює жах, від побаченого.

Я ніколи не був заздрісною людиною, але радію за росіян, які мають хоча би телеканал «Культура». У нас же всюди процвітає звичайна бульварщина. Що таке сучасний успіх? Це лише 10 відсотків таланту, а 90 – піару. Якщо є свіжі ідеї, треба їх реалізовувати в житті на практиці. І не чекати одразу за це визнання оточення.

- Які картини будуть представлені на виставці?

- Різниця у датах між полотнами, представленими мною, складає 33 роки. Цікавими будуть порівняння, наскільки змінилися уподобання автора за цей час. Кольори мають висвітлювати один другого, а не «кричати». Треба писати яскраво, цікаво, співзвучно, як у музиці, але не крикливо, як на рекламному плакаті. До розуміння цього треба підходити поступово і свідомо. Мене зрозуміють колеги-художники, коли я скажу, що «фарба фарбу б’є».

- Будь яка фарба, чи все ж-таки їхня гама?

- Якщо буде невиразною гама фарб, то картина вийде сірою. Моментами вона, можливо, буде яскравою, але в цілому вийде сіре враження.

- Які композиції найбільше подобається складати при малюванні?

Тут важко сказати. Я полюбляю монументальні композиції, але дуже люблю і камерні. Світло – це дуже велика сила. Сто разів можна побачити одне і теж. Але потрапить на картину раптом світло, і все одразу змінюється, встає на свої місця. Я полюбляю малювати Крим і Карпати. Але наскоком там нічого не зробиш.

- Як настрій художника співпадає з його малюванням?

- У мене ніяк не співпадає. Буває, на серці щось гнітить, бентежить, але виходять чудові роботи. Трапляється і навпаки. Якщо з талантом, натхненно показувати чийсь негатив, то мені стає шкода цю людину. Живопис – це одноразове відображення явища, побаченого художником, і зафіксоване його пензлем. Подібне трапляється й у музиці, в театрі, на фотографії.
Художник може малювати абстракцію, сюрреалізм, концептуалізм, те, що йому подобається, але він – наш сучасник. Я вихований закарпатською школою живопису, вчився на творах корифеїв. Але я не Бокшай, Кашшай чи Ерделі. Я малюю у своєму стилі, який мені подобається. У нього вкладаю свою душу.

- Яку душу знайшов художник Гарагонич у малюванні Карпат?

- То був довгий шлях практики, зібраний на особистих пленерах. З роками вбирав емоції від побаченого у горах. Потім, кожного разу прийшовши додому, намагався втілити їх на полотнах.

- Чи є якийсь особливий зв'язок між міською людиною і горами?

- Абсолютно немає. Згадую видатних майстрів пензля, які все життя жили у великих містах, і водночас вміло малювали сільські пейзажі. Якщо людина відчує душу в побаченому, то вона це й намалює талановито. Ним може бути, наприклад, нескладний натюрморт. Мені, до речі, більше до вподоби німецька чи англійська назви цього жанру, який з французької перекладається як «мертва природа». У ньому краще передається сама суть.

- Чи завжди художник-пейзажист повинен малювати на пленерах? Чи може він обрати інший варіант?

- Пленер для пейзажиста – це Антей, який торкнувся землі. Наголошую, що Карпати - один із найскладніших мотивів. Я побував у Криму, в Татрах, в інших місцевостях. Стверджую, що кольорова гамма Карпат дуже складна. Наша Ловачка, наприклад, у різні пори року настільки відмінна кольорами, що кожного разу вона інша. Писав я на пленерах з киянами, дивився на їхній живопис. Не побачив у них на полотнах відчуття цих мистецьких тонкощів. Треба або в горах народитися, або там навчатися, або десь пройти цю школу. Я колись у юності бігав у художній музей, кожного разу дивився на нові картини.

- Які пейзажі більше до вподоби – літні чи зимові?

- Я люблю всі пори року. У них насолоджуюся світлом. Звичайно, літо більш однотонне. Але у цей період року трапляються цікаві мотиви. До кожної пори року є свій ключ.

- Чи багато картин, намальованих у Карпатах, будуть представлені на ювілейній виставці?

- Переважно будуть карпатські пейзажі і Крим.

- Чи були проблеми з підбором картин до виставки?

- Ні, не було. Проблема є, коли нічого немає, або, коли є всього забагато. Є деякі художники, які у манері скритого піару розповідають байки на кшталт, мов менеджери їхні роботи одразу забирають, що ті, бідолашні, не встигають навіть малювати. Слава Богу, я енергію ще маю, і силу в руках теж, і свій розум.