Дивная новина

І чому нас так усі люблять? -- Дозволите пощедрувати, -- на порозі стояли двоє дівчаток у шапочках. – Ну що ж, -- розвів я руками. Щедрівка була короткою, але щирою. Через десять хвилин другий дзвінок у двері. На цей раз – свої. – Тату, ми з Васьою наколядували 14 гривень! – гордо простягає малий жменю гривень і копійок. Ого! – чухаю я потилицю. – І як вам це вдалося? – Та ми обійшли наш будинок і сусідський! – розрум’янілий син-п’ятикласник задоволено шморгає носом. Ну звичайно! Як я не здогадався? У нашому будинку небагато мешканців. Всі один одного добре знають. Попробуй тут дитині не дати гривню. Жлобом назвуть на віки-вічні. Одне слово, психологічний тероризм. А ви кажете, не та молодь росте! -- Синку, і що з тебе виросте? – плескаю його по плечу. -- Бізнесмен! – задоволене відказує він. Різдво цього року така ж, як зима. Виявляється, ось яке воно: глобальне потепління. Якщо так далі піде, то Ужгород півроку буде борсатися в багнюці. Як і все сонячне Закарпаття. Тепер наші курорти будуть відомі своїми „грязями”. Дивовижно, як погода впливає на настрій. У газетах друкують поради лікарів і психологів, як краще переносити теплу зиму. Дожилися!.. А, може, все-таки не погода є визначальною. І не дебільна українська політика. І не довколишня сірість та одноманітність. Може, наш настрій все ще залежить від нас. От був днями у Львові. Дерева в ілюмінації, народ просто на вулицях купкується, колядує. Стоять на майданах чужі і свої, старі й молоді, виспівують, обіймаються. Цигани ті взагалі підігнали авто до дороги, розклали на капоті горілку з чарками, врубали екзотичну музику і почали танцювати просто на проїжджій частині. Машини сигналять, водії чортихаються, а їм хоч би що. Я підійшов, запитую: що за радість така у людей? „Різдво!” – відповідають мені смугляві і безтурботні обличчя. Он воно як! А пам’ятається і Ужгородом колись ходили вертепи. І ми перебиралися в чорта, жида та ангелів, аби повеселити знайомих. І колядувалося тиждень до зірвання голосу. І колядників було – не перелічити. І не ховалися від них за глазком броньованих дверей. І пилося. І їлося. І хотілося. І моглося. Тепер, здається, все це з кожним роком кудись безповоротно відходить. На зміну нашим бетлегемам приходить бетмени. Хто з наших дітей бачив справжній закарпатський бетлегем – зі страшними масками, овечими гунями, цоркотливими ланцами. Зате бетмена бачили всі! Навіть я. А, може, ми просто старіємо? Зима, братці, зима... Олександр ГАВРОШ, „Старий Замок "Паланок”