Петро Мідянка: "Не можу прогнозувати літературний процес"
Петро Мідянка – один з найбільш своєрідних, незвичних українських поетів.
Він пише цікаві й сучасні вірші закарпатським діалектом. Він – бажаний і регулярний гість усіх найбільших українських літературних фестивалів, і не лише українських, але при цьому живе в селі Широкий Луг та працює шкільним учителем.
Нещодавно Мідянка став лауреатом Шевченківської премії, що викликало неоднозначну реакцію – хтось радів за те, що з’явився «нешароварний» лауреат, а хтось закликав не приймати премію з рук Януковича…
Пане Петре, хоч і постфактум, але вітаю вас із отриманням нагороди. В Інтернеті багато хто казав, що це той рідкісний випадок, коли Шевченківську премію дали «за правильною адресою». Але чимало й тих, які вважають, що краще вам було б від неї відмовитися через її спрофанованість. Яке це взагалі відчуття було – отримувати премію з рук Януковича?
Я отримував премію імені Тараса Шевченка. А в тому ряду не лише Платон Воронько й Микола Нагнибіда, а багато прекрасних імен діячів нашої культури. Взагалі, у нас спрофанована не лише Національна премія, а й сама незалежність України. Янукович лише виконував ритуал нагородження. Я не Пілат, щоб умивати руки після протокольного потиску. Протоколом не було передбачено виступ для літераторів, очевидно, він умістився в спічрайтерській промові Президента. Я давно слідкував за дискусією про Шевченківську премію, я знаю причини відмов од нагороди, але правий Микола Рябчук у своїх міркуваннях , він дуже об’єктивний.
Якщо не секрет, на що підуть гроші?
Я живу в селі на запущеному батьківському обійсті, яке конче необхідно реконструювати. З учительської платні мені ледве вистачало одному на прожиття в горах за 200 кілометрів від Ужгорода. Так що грошам є місце.
Взагалі, питання літературних премій, їхнього рівня зараз досить активно обговорюють критики, читачі, письменники. А яка з премій видається найбільш адекватною вам?
Росія має найбільшу кількість премій. Ви подивіться, скільки там присуджень. В Україні спілчанські премії це майже ніщо, обласні й фундаційні також. Ми не Франція й не Англія, де користування гонкурівською лауреатською виделкою важить більше, ніж грошова винагорода. Можна заснувати альтернативну, незалежну від влади премію й інший комітет, але хто це зробить, НСПУ, АУП?
Ви й далі плануєте працювати викладачем у сільській школі?
Ви думаєте, що після тридцяти років стажу мене візьмуть у Сорбонну? Маю не так много років до емеритури (пенсії. – Авт.), то де мені дітися з села? У мої роки вже нічого не міняють, багато хто в хосписах і шпиталях…
Користувачі Інтернету, переважно не надто добре уявляють собі будні карпатського сільського вчителя-поета. Можете описати свій типовий день?
Я доїжджаю в сусіднє село через ліс і каньйон чотири кілометри. Зранку на райцентр два автобусні рейси до дзвінка на перший урок. Встаю о шостій, щоб випити каву, викурити цигарку й встигнути на маршрутку. Мою ставку (18 годин на тиждень) після присудження премії розклали по шість уроків у три дні. Це в зв’язку з виїздами на фестивалі й презентації, котрі не завжди співпадають з моїм розкладом. Зазвичай «Київські лаври» беру за власний рахунок. Вертаюся десь по третій і мушу доглядати господарку. Не можна кидати все на плечі дружини. Сучасна школа виснажує нервово й фізично. Я тримаюся до вечірніх новин, далі можу заснути за компом у кріслі. Зранку таке знову повторюється: уроки з дебільними творами й переказами, які дуже пасують поету. Я умовно вільніший на час відпустки, хоч сім’я все одно накладає певну відповідальність.
Таке життя сприяє чи заважає поезії?
У молодості сприяло. Я мав більше часу з книжкою на пасовищі, ніж тепер з інтернетом і мобілкою. Багато кому ці спокуси набридли, я за це поважаю Сергія Жадана, без цього він не менш комунікабельний (Сергій Жадан майже не користується мобільним зв’язком. – Авт.).
Загальновідомо, що більшість читачів сучасної української літератури взагалі та поезії зокрема живуть у великих або середніх містах. А чи можете уявити собі, що можна було б зробити, аби доступ до неї та бажання читати з`явилося й у мешканців інших населених пунктів?
За радянських часів у Спілці письменників було бюро пропаганди художньої літератури, були платні виступи письменників. Нині треба розширити мережу книгарень. Колись такі були, я сам по них купував збірочки. Треба задіяти українські телеканали, їх більше дивляться різні вікові категорії читачів, ніж світову павутину. Треба створити в найбільш відвідуваних крамницях відділи книги, одна шафа не займе багато корисної площі. Зрештою, треба читабельно писати: від дитячої книги до трилера. Не буде радянської масовості, але буде читач, котрому потрібні радикальні зміни в методиці вивчення, а не викладу літератури. Або, може, її відмінити взагалі на певний час, а згодом буде видно чи є потреба слова?
Розкажіть про свою найновішу книжку?
Після «Луйтри в небо» я ще видав «Вірші з поду» й «Марамороський розлом». Остання більш упорядкована, час не тис, а з «Луйтрою…» я запросто міг вилетіти з проектів «Темпори» за невчасність рукопису. З «Розломом…» мав більше часу, там багато сонетів і всякого такого іншого. Вона, на жаль, потрапить тільки в закарпатські бібліотеки як держзамовлення.
Що зараз пишеться? Чи плануєте якісь новації в манері письма, образності? Чи «тягне» в якийсь новий бік?
Не хочу бути оракулом. Не можу прогнозувати літературний процес.
Сьогодні в Закарпатті сформувалося середовище цікавих поетів, молодших від вас і пов’язаних із вами. Чи не почуваєтеся «зачинателем закарпатської школи поезії», таким собі літературним Бокшаєм-і-Ерделі в одній особі?
Я люблю цих «поетиків», але від мене вони мало що взяли. Я мав інших учителів, іншу освіту. Дякую їм за прихильність і повагу й не серджуся, коли зриватимуть мої «літературні погони», бо сам колись це із задоволенням робив, але «класиків» по плечу не попліскував. Єдине що не хочу – бронзи в очах «свіжих лав».
Взагалі, як би ви схарактеризували цю новітню закарпатську поезію?
Я радий за Андрія Любку, котрий різко здолав не тільки карпаторуський Парнас. Його креації в цьому болоті якраз і не вистачало. Лесь Белей очевидний на столичному просторі й в центральноєвропейському. Це не канонічна силабо-тоніка, яку мені ще двадцять п’ять років тому заперечував польський українець, поет Тадей Карабович. Не вічно ж мусить бути закарпатська автентика, як у Мідянки. Почасти це мені нагадує «Українську богему» Карманського, здебільшого новий поступ. Є ще багато інших цікавих поетів і поеток, але два названі й Віктор Коврей складають новітню «закарпатську трійцю».
Літератори в сучасній Україні все частіше змушені коментувати складну суспільно-політичну ситуацію, в тій чи іншій формі все більш ангажуються. Як ви до цього ставитеся? Чи не виникає й у вас бажання висловитися про події в державі, закликати до якихось дій? Чи навпаки, наприклад, бачите в цьому небезпеку профанації літератури або загрозу нового соцреалізму?
Це наша національна біда з тими Винниченком, Грушевським, Франком, Маланюком. Що ж чинити, коли мали таких політиків, як Януковича, Кучму, Ющенка. Як і сто років тому, мусимо боронитися від напасті. Великий талант не спрофанує національна політика, але є загрозливими політичні помилки через образну систему мислення. Іноді це виглядає кумедно, коли письменник силоміць втягується в політичний анґажман, як приміром Андрухович на телеканалі ТВІ, але нема на те ради зараз у нашому постколоніальному поспільстві. Швець знайся зі шевством, а в кравецтво не мішайсь. Є політичний, а є письменницький професіоналізм.
Коментарі -
