Китайські враження нашого співвітчизника

Напевно немає нині українця, який би не знав, що наступний рік – рік червоної вогняної свині. Хоча це за китайським місячним календарем і починається він у середині лютого. У Китаї свиня з її потенційною здатністю народжувати чисельне потомство – символ процвітання. Без неї не обходиться жодне весілля. Тому, за повір’ям, рік свині проходить під знаком достатку та матеріальних успіхів. Про це та не тільки дізнався у своєму тривалому – на місяць відрядженні до Піднебесної президент акціонерного товариства, голова спостережної ради ВАТ «Перечинський лісохімкомбінат» Олександр Константинов. -- Це була друга моя поїздка, вперше у Китаї побував у 2002-му. Відрядження від туристичної поїздки дуже відрізняється, а Китай -- надзвичайно специфічна країна. Найбільшою проблемою для нас було харчування. Поверталися додому з великим задоволенням, я весь час мріяв про хліб і тарілку борщу! Те, що готується у нас в китайських ресторанах, можна з великою натяжкою назвати китайським. Насправді китайська їжа дуже специфічна, гостра, не зрозуміло, що там намішано, дуже дивні смакові поєднання, наприклад, солодкого з м`ясом. Раніше я навіть читав, що найсолодшу кока-колу виробляють саме у Китаї. Коли голодний, а мусиш їсти якесь «шоколадне» м`ясо — відчуття зовсім дурнувате. Дівчина, яка була у нашій невеличкій групі, за якийсь час просто запротестувала: помру, їсти цього не можу, палички з рук випадають! Каже, підемо їсти у "Макдональдс". Але там теж — бутерброд кусаєш і сльози виступають! Взагалі китайці дуже люблять поїсти, ще більше, ніж українці. Росточком маленькі, жеруть як урваті, паличками «мельтешать». Ми навіть жартували, що у них, напевно, як у пташок — короткий період переварювання їжі. Екзотика, словом... Минулого разу, у 2002-му, ми були на одному хімічному заводі і приймаюча сторона влаштувала спільний обід. Адаптуватися було дуже складно, бо у них прийнято їсти за одним круглим столом, на якому скляна підставка, що крутиться і на ній тарілка з їжею. Поки тарілка обертається, треба встигнути паличками вхопити їжу. Геть як ілюстрація до казки про журавля та лисицю — ми паличками "тик" — мимо, а тарілка вже пішла. На наступне ж коло — вона вже порожня. Ми так потикали, потикали а тоді мій колега, він з гумором, запитав, чи там і собаки були. Не знаю, як перекладачі спрацювали, але раптом звучить: наші гості хочуть собаку. Німа пауза, я жестом показую колезі, мовляв, уб’ю тебе! А вони так зрозуміли, що я найбільше ту собаку хочу. Раптом щось гавкнуло, завищало під вікнами і хвилин за 15 нам подали м’ясо. А китайці вже дивляться на нас -- чи догодили. Довелося ту собаку їсти! Хоча той мій товариш і поплатився: півдня минуло, нам на літак — переліт в іншу місцевість, дивлюсь, а він блідий-блідий. Каже, розумієш, у мене таке відчуття, що цей Шарик всередині сидить, і жалісливо шкребеться, просить, щоб його випустили. І пішов він вставляти два пальці до рота — "випускати" собачку… Економічне диво ціною здоров’я -- Вражає, як вони бурхливо розвиваються. Раніше у нас тут всілякі анекдоти ходили, наприклад, про те, що в Китаї найбільша електростанція — півтора мільйони китайців у шерстяних трусах з`їжджають ебонітовими паличками. Образно кажучи, це ми тепер в шерстяних трусах з`їжджаємо ебонітовими паличками. Готуючись до поїздки, я десь прочитав, що Китай споживає 40% всього світового виробництва цементу. І справді, будівництво іде повсюди. Маленькі містечка там з населенням… від мільйона. Таких більше 300. У густонаселених районах немає меж між містами і їдучи на машині не розумієш, яке чергове місто-мільйонник проїздиш. У центрі обов`язково хмарочоси. По всій країні -- сучасна мережа автобанів, причому, враховуючи, що будувалось недавно — все у чудовому стані. Машини сучасні, аеропорти, літаки, їх багато на внутрішніх лініях, новіші, ніж у Європі. Напевно лише при такому комуністичному режимі, коли йде концентрація грошей на соціальні проекти, можна вести подібне будівництво. І дуже там працьовиті люди. Я весь час приглядався, чи можна у нас так зробити, але напевно ні, бо у нас, і не лише у нас — у європейців — інша ментальність. Скажімо, підприємство — територія оточена парканом, за яким найперший будинок — гуртожиток, де живуть робочі. Здається, навіть немає такого, щоб робітники приходили ззовні. Цей ресурс підтягується з сіл. Вони у 18 років йдуть, образно кажучи, в трудову армію і працюють приблизно до 35 років. Але ж це, як у нас кажуть, самий розквіт сил. Відповіли, що ні, втрачається реакція, активність і людина вже не може так інтенсивно працювати. Звільнені повертаються у своє село на «легку» працю — можете уявити яка вона легка! А село постачає нових робітників. Поки вони працюють, то як космонавти — всі зароблені гроші віддають в село, в родину чи клан. Такий постійний конвеєр дозволяє досягти надзвичайно високої продуктивності праці. Офіційна пропаганда працює дуже потужно, кажуть, що робітники у них працюють тільки 8 годин. Щодо тих, хто трудиться пізно увечері, ухильно пояснюють, ну це ті, мовляв, що пізніше прийшли. Але ж по людях видно, що працюють з самого ранку. Проте оскільки їм однаково нічим крім роботи займатися, то вони й працюють з дуже великими переробітками. У нас навіть уявити не можна, щоб людину змусили працювати 15-16 годин, а вони це роблять абсолютно добровільно, з позитивним настроєм на роботу і зовсім не вважають якоюсь дикою ступінню експлуатації. Звернули ми увагу й на такий собі «східний підхід» до здоров’я. Наше підприємство замовляє в Китаї обладнання для барбекю, а це пов`язано зі зварювальними роботами. І ось на багатьох заводах ми бачили, що зварювальника захищає лише картонка, наприклад, ящик з-під телевізора з прорізами! Але ж людина дуже швидко посадить зір, за рік-два буде калікою! Кажуть: які проблеми — у нас черга на це місце. На сучасних заводах, або на тих, де більше грошей витрачають на безпеку праці — хоч якісь щитки є. Очевидно, спрацьовує принцип: нас мільярд, одним мільйоном більше-менше, яка різниця! Я, як людина, котра застала комуністичні часи, думав, що в Китаї, де комуністичний режим, є турбота про пролетаріат, повинні бути якісь соціальні пакети, сувора охорона безпеки праці… На одному заводі йдемо, а чоловік стоїть в цеху в підштаниках і обливає себе водою зі шлангу. Нам пояснили, що він вже йде з роботи, тому миється. Запитую, чому не в душовій, а вони дивуються: які душові, нащо? … та екології Китайці освоюють все більше нових виробів і витісняють зі світового ринку інших виробників. Переконують: це буде найдешевший виріб у світі і досить пристойної якості, але замовте тільки у нас. Два кити, на яких тримається країна: дуже висока інтенсивність праці та політика закритості курсу юаня до долара — держава встановлює такий-то курс і все. Тому дуже низька собівартість виробів. Хоча вже пішов і процес, і це дуже помітно, що вони теж хочуть заробляти і жити краще. Це стосується, насамперед, менеджерів, спеціалістів. Тому зростає і собівартість, і якість продукції. Колись, очевидно, ці фактори перетнуться і для Китаю буде дуже великою проблемою що робити далі. Ринок "китайського ефекту" вже почав поступово зміщуватися в Індію, Пакистан. Транснаціональні компанії, які в Китаї вже отримали свої надприбутки, починають поступово переносити виробництво в Індію. Дуже "цікаво" підходять і до охорони навколишнього середовища. Коли ми були на хімкомбінаті чотири роки тому, хотіли у себе запровадити схему, яка діє у них і переробляти відходи деревного вугілля на активоване вугілля. Але вони, видно, були вже «в курсі» і запропонували спочатку подивитися технологію. Приходимо, а там золу вимивають кислотою, вугілля відцідили, а кислоту з чану перевертають і -- прямо за опорну стінку цеху! Мені аж дух сперло – хоч там і болото, але ж кислота піде й у ґрунтові води тощо. Думаю, ні дякую, нас, наприклад, на Закарпатті, тут же в цьому чані і втоплять! Очевидно, є якийсь компроміс між тим, чого вони хочуть досягти і чим готові пожертвувати заради цього. Хоча, у порівнянні з попередньою поїздкою, ми побачили деяке поліпшення ситуації. Наприклад, існує заборона на вивіз необробленої деревини і первинних виробів з неї. Але місцеві спеціалісти між собою говорять, що пізно похопились, уже все, що можна, знищили. Країна контрастів У ставленні до іноземців китайці дуже доброзичливі, дружні, але постійно відчувається межа, за яку проникати не можна. Ставлення -- як до марсіан: усміхнутися, показати, пригостити і -- випровадити. Нам так і не вдалося побувати у когось вдома — «марсіан» не можна додому впускати. Це країна контрастів. Наприклад, перебуваємо на сучасному заводі. Виїхали за ворота і через 100 метрів ніби потрапили у голлівудський фільм — бруд, крики, хтось мчить, перестрибує через брички з апельсинами, на дорозі колапс, якісь мазанки, щурі бігають. А ще через 100 м — фешенебельний район. Такий собі багатошаровий торт — одне інше змінює дуже швидко і різко. Дуже не люблять китайці говорити про свої проблеми. Очевидно, дуже драконівські закони щодо корупції, крадіжок, але мабуть це однаково поширене явище, бо всі вікна затягнуті металевими решітками. І не лише на перших поверхах, а всі у багатоповерхівках. Ми навіть влаштовували свого роду жартівливий тест — хто як викрутиться, відповідаючи на питання про ці решітки. Починають «вішати лапшу», причому їм дуже важко з того «вирулити». Лише один нам пояснив, що, мовляв, китайці дуже гнучкі, маленькі, лазять і крадуть. Хоча якщо через вікна дивитися — голі стіни, "лампочки Ілліча" — що там красти? Ті, що мають більший достаток, а їх усе більше, будують свого роду фортеці — паркан з колючим дротом, охороною, а всередині котеджі або висотні будинки і тоді вже без решіток на вікнах. Таких "оаз" вже багато. Друга дитина – покидьок суспільства -- Звичайно, нам було цікаво, як у такому мурашнику їм вдалося досягти обмеження народжуваності. Кажуть, це єдиний випадок в історії людства, коли державній машині вдалося переламати демографічну проблему в мінус. Програма, яка зобов’язує у містах мати не більше однієї дитини у сім’ї, дуже жорстка. Для тих, у кого одна дитина -- хороше соціальне забезпечення. А друга дитина дозволяється у дуже рідкісних і суворо обумовлених випадках, наприклад, якщо батьки розійшлися і дитина залишилась з мамою, а та вдруге виходить заміж. Всюди висять плакати — соціальна реклама — тато, мама і дівчинка. Саме дівчинка, бо там дуже часто на пізніх місяцях переривається вагітність, коли діагностується, що буде дівчинка. Жінки йдуть на це, бо ж шансу народити хлопчика вже не матимуть. У випадку народження другої дитини у сім’ї, батьки повинні сплатити 12 тисяч доларів, що дуже багато і у нас, а у Китаї тим більше. Інакше ця дитина стає ніби вигнанцем у власній державі, чимось схожим на раба, не має права відвідувати садок, школу, їй паспорт не видадуть, про освіту вищу нічого й казати — навчать тільки писати й читати у початковій школі. У селах офіційно дозволено мати двох дітей та часто їх там більше. Мабуть це компроміс, бо ж треба забезпечувати промисловість робітниками. Не видно дітей на вулицях. Таке враження, що вони десь їх ховають. Молоді дуже багато, а от дітей нема — якийсь моторошний експеримент. У «Макдональдсі» немає ігрової площадки для дітей, у маркетах – ігрових куточків, а якщо вони і є, то порожні. Хороша Китай країна, але я б у найгіршому кошмарі не хотів би уявити, що став китайцем і мені треба там жити. Продовження розповіді про китайські враження нашого співвітчизника у наступному номері "СЗ "Паланок" Лариса ПОДОЛЯК «Старий Замок «Паланок»