Закарпатське Пацканьово: Відлуння голодних років

Останнім часом, нарешті, почали заповнюватися білі плями історії України. не можна було слухати без болю і страху про жертви голодомору 1933 року. Хочу розповісти про долю жінки, яка вже більше 50-ти років трудиться в нашому селі Пацканьово. Мова — про Ганну Федорівну Пайду (Вітку), уродженку села Глушки, що на Полтавщині. ...Далекий спомин дитинства: дві розлогі гіллясті яблуні над колодязем посеред двору для двох газдівств — батьківського і дядькового. Подвір’я просторе, поросле споришем, впадеш — і ніби в перину, не заб’єшся. Покотом сплять діти двох сімей теплої літньої ночі. Батьки Федір та Улита Вітки жили заможньо. Мали власний млин, пару коней, вівці, корови, свині, чималий шмат землі. І ось почалася колективізація. Батьків оголосили куркулями. Взимку, в холод і стужу, вивозять родину із п’ятьма іншими сім’ями до лісової сторожки без вікон, без дверей. Як вижили — невтямки Ганні Федорівні і нині. Батько — селянин із діда-прадіда — змушений був покинути землю і податися на заробітки в Кременчук. Там влаштувався на роботу. Раз на тиждень до нього навідувалася мати і приносила дітям окрайці хліба. Та лихо чіплялося одне за одне. Як не викручувався селянин у місті, та й тут його спіткало нещастя. Якось у години лихоліття рідна тітка завезла мішок зерна, просила переховати. І за це батька заарештували. Вийшов із тюрми виснажений, опухлий. Повертаючись якось додому, упав та й помер. Як згадує Ганна Федорівна, якось мати відіслала її з братом Миколою до тітки Харитини. Повернулися на другий день додому, а мати вже холодна лежала. Так і поховали обох батьків та дядька Петра в одній могилі. Моторошний парадокс: люди вмирали від голоду на чорноземах світової житниці. Земля здригалася від того, що творили на ній люди з людьми. Дітей Ганну і Миколу забрали в сиротинець, що був при школі. Микола помер тут у перші ж дні. Поховали його разом із 12-ма іншими сиротами. Голод забирав і старих і малих. Але народ вижив. І Ганна Федорівна має що згадувати. Не забулися роки навчання в Красногорівському агротехнікумі, який не встигла закінчити: почалася війна. І опинилася дівчинка серед тих українок, яких вивезли в Німеччину. Потрапила на завод — носила цеглу, прибирала. Лютий наглядач усіляко знущався над полонянками. Та яким би тяжким не було життя — молодість брала своє. Тут зустріла дівчина закарпатця Михайла Пайду. Тут, на березі Балтійського моря і поєднали вони свої долі. У повоєнному 46-му молода пара приїхала в Пацканьово. Михайло захворів і став інвалідом. Є в цієї сім’ї Божий дар, який допомагає їм долати всі труднощі. Чверть віку працювала Ганна Федорівна Пайда у сільраді. Спочатку секретарем, потім — головою. Нині — на пенсії. Спомини ятрять душу. Дай Боже, щоб ніколи не повторився той тридцять третій рік, та страшна війна. Щоб люди були людьми, а не звірами. Життя ж бо таке коротке... Марія ПАНЬКО, с.Пацканьово "Вісті Ужгородщини"