Словак полюбив Виноградово

Словак полюбив Виноградово

Про багатонаціональний склад населення Виноградівщини відомо чи не кожному жителю району. Хтось вважається палким українцем, дехто позиціонує себе русином, поряд проживають росіяни, угорці та представники інших національних меншин. Наш сьогоднішній співрозмовник – словак Юрій ПРОКЕШ, який багато років тому прикипів душею до Виноградова. Отож, про те, яким є наше місто очима словака та як почувається він у бізнесових колах України.

 

– Юрію Мирославовичу, скільки років Ви живете в Україні і якими були Ваші перші враження від Виноградова?
 
– В місто під Чорною горою я вперше приїхав у 1992 році. Про Виноградів дізнався від свого однокурсника, з яким навчався свого часу в МДУ. Закінчивши університет з червоним дипл             омом, а також аспірантуру, я тривалий період викладав у вузах. Займався також науковою працею. Я не тільки філолог, а ще й доктор філософії. Однак після Оксамитової революції життя в тодішньому словацькому суспільстві змушувало шукати іншу, альтернативну на той час нішу. Вирішив спробувати себе в бізнесі. У 1990 році працював у фірмі, орієнтованій на Росію. Це були важкі часи. Чим я тільки не займався! В основному це була реалізація різноманітних товарів. Фірму я мав і в Братиславі, і в Україні. Перші враження від Виноградова були дуже приємні. Місто мені сподобалося, недарма я залишився тут жити.
 
– Звідки Ви родом? Які перипетії долі привели Вас в Україну?
 
– Я народився в місті Злін. Це обласний центр, місто взуттєвиків. Злін знаний у світі – звідси взуття експортувалося повсюдно. Марка «Цебо» була відомою в колишньому Союзі.  Усі мої родичі (і по батьковій лінії, і по маминій) – взуттєвики. Цікавим є й парадокс долі – ще й наше кафе «Бістро» наразі розміщене неподалік взуттєвої фабрики. Більше того – свого часу спільно з однокласником я заснував фірму «Ортекс», що спеціалізується на ортопедичному взутті. Робота вимагала моєї постійної присутності тут, у Виноградові. Я ж був засновником, першим генеральним директором підприємства, ставив його «на ноги». З часом, щоправда, від «Ортекса» відійшов. Сфери діяльності змінюю легко, не люблю стереотипів. Кілька років я працював у Мукачеві – займався екологічними високотехнічними фарбами. Далі настала криза. Знову довелося змінювати орієнтири діяльності. Знайшов для себе іншу нішу – сферу громадського харчування.
 
– А Ви мали певний досвід у цій справі?
 
– Я пройшов досить цікаву школу кулінарії. Моя мама була хорошою господинею, дуже смачно готувала. Досвід переймав з дитинства. «Чаклував» на кухні з 13-14-ти років. У неділю обід готував я. Згодом до цієї справи батьки залучали й моїх молодших сестер. Потрібно було і закупити продукти, і приготувати святковий обід. Робили ми це по черзі. Мама, звісно ж, при потребі радила, допомагала. До того ж упродовж свого життя я об’їздив багато країн, бачив, що і як готують у різних закладах громадського харчування. «Бістро» діє вже 4 роки. Аналогічного закладу цього типу у Виноградові нема, це перспективний напрям.
 
– Чи важко було започаткувати свій бізнес в Україні? 
 
– Так. Утім, як і скрізь. Потрібно було багато часу приділяти вивченню основ бізнесу та законодавчої бази, відслідковувати зміни.
 
– Як почувається словак у бізнесових колах України? Що скажете про податкову систему та законодавство нашої країни? Наскільки сприятливими вони є? Чи все-таки вести свій бізнес легше у Словаччині?
 
– Можливо, й не легше, але простіше, прозоріше. І стосовно законодавчої бази, і відношення до підприємця контролюючих органів. Там стараються менше застосовувати штрафні санкції, натомість прагнуть допомогти, порадити. Буває, підприємець припустився певної помилки. В Словаччині йому спершу дають можливість виправити ситуацію, труднощі ж бувають у всіх. І тільки у разі повторного порушення карають. Тим більше, зараз у Словаччині діють норми і законодавча база Євросоюзу. А досвід Європи формувався століттями. Він відшліфований, працює бездоганно. Стосовно ж того, чи сприятливою є українська законодавча база, скажу так: майже всі підприємці скаржаться. Отже, є над чим працювати законотворцям, є що вдосконалювати, причому в усіх сферах, а не тільки в податковій. Підприємці мають працювати в радість, із задоволенням, а не з відчуттям перестороги і побоювання про завтрашній день. Словом, бути бізнесменом в Україні нелегко. В Словаччині атмосфера для ведення підприємництва сприятливіша, хоч і не ідеальна. До того ж менше бюрократії.
 
– Розкажіть, будь ласка, про своє рідне місто.
 
– З шести років моє життя було пов’язане з Братиславою. Це столиця Словаччини, в якій проживає 650 тисяч населення. За останні роки місто оновилося, будівлі реконструйовані. Його історична частина дуже гарна, там можна побачити пам’ятки 13-14 століть. Приїжджає багато туристів. Я ж буваю в Братиславі практично щомісяця. Провідую батька, спілкуюся з друзями.
 
– То ж яким є Виноградів очима словака?
 
– Я розглядаю його у порівнянні з Береговом, Хустом, Іршавою та іншими містами області. Закарпаття, як і всю Україну, об’їздив тричі. В бізнесових справах, розвиваючи мережу збуту ортопедичних виробів, я бував у кожному обласному та в багатьох районних центрах. Тож бачив усю Україну зблизька, своїми очима. А ось Виноградів вигідно вирізняється з-поміж інших міст Закарпаття. Насамперед, видно прогрес. Місто акуратне, чисте, весною та влітку потопає в зелені, а за останні роки відновлено багато будівель, комунікацій. Виноградів подобається мені ще й зручністю та компактністю. Тут усе близько: куди потрібно – й пішки дійдеш.
 
– А що Вам не подобається в людях, які живуть у Виноградові? І, до речі, чи є схожість і яка відмінність у менталітеті українців і словаків?
 
– Де б я не жив чи куди б не поїхав, в людях мені не подобаються злість і заздрість. А ще засуджую непунктуальність та невміння цінувати чужий час. Для словаків це неприйнятні речі. А тут, у Виноградові, я вже звик до того, що якщо обіцяють зателефонувати, то не діждешся. Що ж стосується менталітету, то загалом словаки і українці дуже схожі. Колись наші країни належали до Австро-Угорщини. То, може, спорідненість у нас закладена історично? Спрацьовує схожість і за слов’янським типом. Особливо подібні словаки та закарпатці. Тому часом розуміємо один одного з півслова.
 
– Крім того, Ви ще й добре володієте українською мовою.
 
– Давалася вона мені легко, бо знаю 8 слов’янських мов. Щоправда, володію ними на комунікативному рівні. Свого часу я працював перекладачем при Міністерстві культури. Тож облітав і об’їздив з чеськими та словацькими делегаціями всі республіки колишнього Союзу. Бував, зокрема, в Польщі, Угорщині, Австрії, Італії, Німеччині, Великобританії.
 
– Чи задоволені Ви наразі своїми бізнесовими справами?
 
– В народі кажуть: «Гріх скаржитися, бо Бог забере й те, що є». В принципі, ми з дружиною задоволені. Стараємося вдосконалювати свою роботу, покращувати якість і рівень обслуговування клієнтів та дизайн приміщення. Враховуємо всі нюанси і побажання клієнтів. До слова, книга відгуків «рясніє» їхніми словами вдячності. В цьому велика заслуга колективу, наших кулінарних майстринь – Ірини Місар, Тетяни Потокі та Наталії Клінчак.
 
– Юрію Мирославовичу, а які українські традиції Вам подобаються?
 
– Тішуся різдвяним. Ці традиції на моїй Батьківщині поступово відходять. Різдво в Словаччині – це ялинка, дуже багато страв і якомога більше подарунків. А в Україні – бетлегеми, «зірочки», колядники. Подобаються також великодні звичаї, коли люди ходять у гості, поливаються. А ось Братислава на Великдень безлюдна – всі роз’їжджаються хто куди. Зміст свята, на жаль, знівелювався.
 
P. S. Після закінчення інтерв’ю, керуючись журналістською та жіночою цікавістю, не втрималась, аби не поспілкуватися з дружиною Юрія Мирославовича – Катериною Михайлівною. Виявляється, пліч-о-пліч по життю, а не тільки в бізнесі, вони йдуть уже 15 років. Своїй співрозмовниці я задала одне-єдине питання: «Як воно – бути дружиною словака?».Ось її відповідь: 
 
– У культурі та вихованні українських та словацьких чоловіків – велика різниця. Наші не звикли допомагати жінкам. Вони гадають, що всю домашню роботу повинна виконувати дружина (і діти, і кухня – все на ній), мовляв, ти жінка, то вперед, до праці! А самі – на футбол, на пиво, до друзів чи до телевізора. Словаки не такі. Вони більше часу приділяють дітям, дружині – більше уваги, допомагають по господарству, а якщо відпочивають, то всі разом. Словаки не дозволять собі підвищити голос на жінку. Разом виховують дітей. Я ж, озираючись назад, у своє минуле, скажу, що почала жити в 35 років, відколи поєднала свою долю з Юрієм. Такої поваги, як від нього, я доти не відчувала від свого першого чоловіка. Далі Ужгорода не була, про відпочинок тільки мріяла. З Юрієм я побачила море, світ. Українські чоловіки дарують жінкам квіти на 8 Березня і, можливо, на день народження. Я ж їх маю кожну неділю. Мої діти звикли: «Ага, в мами вже новий букет». Юрій мене тішить будь-якими сувенірами чи бодай дрібничкою, які, аби покращити настрій, дарує навіть без будь-яких приводів. Українським чоловікам не до того. Втім, може, якби  вони жили в достатку, то теж так робили б. Але ж хоча б на повагу та допомогу українські жінки заслуговують.
Якщо ви знайшли помилку, виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Коментарі -
Зачекайте...