– Юрію Мирославовичу, скільки років Ви живете в Україні і якими були Ваші перші враження від Виноградова?

 

– В місто під Чорною горою я вперше приїхав у 1992 році. Про Виноградів дізнався від свого однокурсника, з яким навчався свого часу в МДУ. Закінчивши університет з червоним дипл             омом, а також аспірантуру, я тривалий період викладав у вузах. Займався також науковою працею. Я не тільки філолог, а ще й доктор філософії. Однак після Оксамитової революції життя в тодішньому словацькому суспільстві змушувало шукати іншу, альтернативну на той час нішу. Вирішив спробувати себе в бізнесі. У 1990 році працював у фірмі, орієнтованій на Росію. Це були важкі часи. Чим я тільки не займався! В основному це була реалізація різноманітних товарів. Фірму я мав і в Братиславі, і в Україні. Перші враження від Виноградова були дуже приємні. Місто мені сподобалося, недарма я залишився тут жити.

 

– Звідки Ви родом? Які перипетії долі привели Вас в Україну?

 

– Я народився в місті Злін. Це обласний центр, місто взуттєвиків. Злін знаний у світі – звідси взуття експортувалося повсюдно. Марка «Цебо» була відомою в колишньому Союзі.  Усі мої родичі (і по батьковій лінії, і по маминій) – взуттєвики. Цікавим є й парадокс долі – ще й наше кафе «Бістро» наразі розміщене неподалік взуттєвої фабрики. Більше того – свого часу спільно з однокласником я заснував фірму «Ортекс», що спеціалізується на ортопедичному взутті. Робота вимагала моєї постійної присутності тут, у Виноградові. Я ж був засновником, першим генеральним директором підприємства, ставив його «на ноги». З часом, щоправда, від «Ортекса» відійшов. Сфери діяльності змінюю легко, не люблю стереотипів. Кілька років я працював у Мукачеві – займався екологічними високотехнічними фарбами. Далі настала криза. Знову довелося змінювати орієнтири діяльності. Знайшов для себе іншу нішу – сферу громадського харчування.

 

– А Ви мали певний досвід у цій справі?

 

– Я пройшов досить цікаву школу кулінарії. Моя мама була хорошою господинею, дуже смачно готувала. Досвід переймав з дитинства. «Чаклував» на кухні з 13-14-ти років. У неділю обід готував я. Згодом до цієї справи батьки залучали й моїх молодших сестер. Потрібно було і закупити продукти, і приготувати святковий обід. Робили ми це по черзі. Мама, звісно ж, при потребі радила, допомагала. До того ж упродовж свого життя я об’їздив багато країн, бачив, що і як готують у різних закладах громадського харчування. «Бістро» діє вже 4 роки. Аналогічного закладу цього типу у Виноградові нема, це перспективний напрям.

 

– Чи важко було започаткувати свій бізнес в Україні? 

 

– Так. Утім, як і скрізь. Потрібно було багато часу приділяти вивченню основ бізнесу та законодавчої бази, відслідковувати зміни.

 

– Як почувається словак у бізнесових колах України? Що скажете про податкову систему та законодавство нашої країни? Наскільки сприятливими вони є? Чи все-таки вести свій бізнес легше у Словаччині?

 

– Можливо, й не легше, але простіше, прозоріше. І стосовно законодавчої бази, і відношення до підприємця контролюючих органів. Там стараються менше застосовувати штрафні санкції, натомість прагнуть допомогти, порадити. Буває, підприємець припустився певної помилки. В Словаччині йому спершу дають можливість виправити ситуацію, труднощі ж бувають у всіх. І тільки у разі повторного порушення карають. Тим більше, зараз у Словаччині діють норми і законодавча база Євросоюзу. А досвід Європи формувався століттями. Він відшліфований, працює бездоганно. Стосовно ж того, чи сприятливою є українська законодавча база, скажу так: майже всі підприємці скаржаться. Отже, є над чим працювати законотворцям, є що вдосконалювати, причому в усіх сферах, а не тільки в податковій. Підприємці мають працювати в радість, із задоволенням, а не з відчуттям перестороги і побоювання про завтрашній день. Словом, бути бізнесменом в Україні нелегко. В Словаччині атмосфера для ведення підприємництва сприятливіша, хоч і не ідеальна. До того ж менше бюрократії.

 

– Розкажіть, будь ласка, про своє рідне місто.

 

– З шести років моє життя було пов’язане з Братиславою. Це столиця Словаччини, в якій проживає 650 тисяч населення. За останні роки місто оновилося, будівлі реконструйовані. Його історична частина дуже гарна, там можна побачити пам’ятки 13-14 століть. Приїжджає багато туристів. Я ж буваю в Братиславі практично щомісяця. Провідую батька, спілкуюся з друзями.

 

– То ж яким є Виноградів очима словака?

 

– Я розглядаю його у порівнянні з Береговом, Хустом, Іршавою та іншими містами області. Закарпаття, як і всю Україну, об’їздив тричі. В бізнесових справах, розвиваючи мережу збуту ортопедичних виробів, я бував у кожному обласному та в багатьох районних центрах. Тож бачив усю Україну зблизька, своїми очима. А ось Виноградів вигідно вирізняється з-поміж інших міст Закарпаття. Насамперед, видно прогрес. Місто акуратне, чисте, весною та влітку потопає в зелені, а за останні роки відновлено багато будівель, комунікацій. Виноградів подобається мені ще й зручністю та компактністю. Тут усе близько: куди потрібно – й пішки дійдеш.

 

– А що Вам не подобається в людях, які живуть у Виноградові? І, до речі, чи є схожість і яка відмінність у менталітеті українців і словаків?

 

– Де б я не жив чи куди б не поїхав, в людях мені не подобаються злість і заздрість. А ще засуджую непунктуальність та невміння цінувати чужий час. Для словаків це неприйнятні речі. А тут, у Виноградові, я вже звик до того, що якщо обіцяють зателефонувати, то не діждешся. Що ж стосується менталітету, то загалом словаки і українці дуже схожі. Колись наші країни належали до Австро-Угорщини. То, може, спорідненість у нас закладена історично? Спрацьовує схожість і за слов’янським типом. Особливо подібні словаки та закарпатці. Тому часом розуміємо один одного з півслова.

 

– Крім того, Ви ще й добре володієте українською мовою.

 

– Давалася вона мені легко, бо знаю 8 слов’янських мов. Щоправда, володію ними на комунікативному рівні. Свого часу я працював перекладачем при Міністерстві культури. Тож облітав і об’їздив з чеськими та словацькими делегаціями всі республіки колишнього Союзу. Бував, зокрема, в Польщі, Угорщині, Австрії, Італії, Німеччині, Великобританії.

 

– Чи задоволені Ви наразі своїми бізнесовими справами?

 

– В народі кажуть: «Гріх скаржитися, бо Бог забере й те, що є». В принципі, ми з дружиною задоволені. Стараємося вдосконалювати свою роботу, покращувати якість і рівень обслуговування клієнтів та дизайн приміщення. Враховуємо всі нюанси і побажання клієнтів. До слова, книга відгуків «рясніє» їхніми словами вдячності. В цьому велика заслуга колективу, наших кулінарних майстринь – Ірини Місар, Тетяни Потокі та Наталії Клінчак.

 

– Юрію Мирославовичу, а які українські традиції Вам подобаються?

 

– Тішуся різдвяним. Ці традиції на моїй Батьківщині поступово відходять. Різдво в Словаччині – це ялинка, дуже багато страв і якомога більше подарунків. А в Україні – бетлегеми, «зірочки», колядники. Подобаються також великодні звичаї, коли люди ходять у гості, поливаються. А ось Братислава на Великдень безлюдна – всі роз’їжджаються хто куди. Зміст свята, на жаль, знівелювався.

 

P. S. Після закінчення інтерв’ю, керуючись журналістською та жіночою цікавістю, не втрималась, аби не поспілкуватися з дружиною Юрія Мирославовича – Катериною Михайлівною. Виявляється, пліч-о-пліч по життю, а не тільки в бізнесі, вони йдуть уже 15 років. Своїй співрозмовниці я задала одне-єдине питання: «Як воно – бути дружиною словака?».Ось її відповідь: 

 

– У культурі та вихованні українських та словацьких чоловіків – велика різниця. Наші не звикли допомагати жінкам. Вони гадають, що всю домашню роботу повинна виконувати дружина (і діти, і кухня – все на ній), мовляв, ти жінка, то вперед, до праці! А самі – на футбол, на пиво, до друзів чи до телевізора. Словаки не такі. Вони більше часу приділяють дітям, дружині – більше уваги, допомагають по господарству, а якщо відпочивають, то всі разом. Словаки не дозволять собі підвищити голос на жінку. Разом виховують дітей. Я ж, озираючись назад, у своє минуле, скажу, що почала жити в 35 років, відколи поєднала свою долю з Юрієм. Такої поваги, як від нього, я доти не відчувала від свого першого чоловіка. Далі Ужгорода не була, про відпочинок тільки мріяла. З Юрієм я побачила море, світ. Українські чоловіки дарують жінкам квіти на 8 Березня і, можливо, на день народження. Я ж їх маю кожну неділю. Мої діти звикли: «Ага, в мами вже новий букет». Юрій мене тішить будь-якими сувенірами чи бодай дрібничкою, які, аби покращити настрій, дарує навіть без будь-яких приводів. Українським чоловікам не до того. Втім, може, якби  вони жили в достатку, то теж так робили б. Але ж хоча б на повагу та допомогу українські жінки заслуговують.