"За нашими спинами - родини, друзі, рідна земля": Історія командира роти Закарпатської бригади

Видання АРМІЯ INFORM зазначає, що перший бій взвод під командуванням Владислава прийняв 5 березня поблизу населеного пункту Кінські Роздори на Запоріжжі. Тоді воїни зайняли позиції та готувались до кругової оборони. Мали завдання відсікати колони противника, що наступали.

— Ворог мав перевагу і в живій силі, і в техніці. Коли ми зайняли бойові позиції, старший командир довів обстановку, зазначивши, що нас беруть в оточення. Мій на той час командир роти, аби зберегти життя та здоров’я людей, ухвалив рішення вивести підрозділ. Почали згортатись, зробили відкат. І в той момент до нас на позицію заскочили хлопці з іншої роти, які тільки вийшли з оточення. Вони, щойно після бою, ще не до кінця розуміли, що відбувається. Тому сталось так, що ми відійшли, а вони лишились на позиції, хоча їм кричали відходити. Я побіг назад, аби їх забрати. По нас почав працювати ворожий танк. На щастя, всім вдалось вийти.

Владислав зазначає, що під час перших боїв було страшно, тому він завжди говорить і своїм підлеглим, і знайомим: не боїться або мертвий, або дурінь. Але страх із часом відступає на задній план.

— Звичайно, було одразу страшно. Окупанти рухалися через поля колонами в населений пункт. Попереду ворожої піхоти — два танки та дві БМП, одну з яких знищили. Танки таки зайшли в місто. Ми вступили в бій, відпрацювали з РПГ і змусили їх відкотитись. Місто ми втримали, — говорить комроти.

Перших серйозних втрат рота Владислава зазнала у боях на Донеччині. Одним із завдань біля села Новокостянтинівка було відновити передній край та повернути втрачені позиції.

— Мої хлопці із завданням впорались, але, на жаль, не обійшлось без загиблих і поранених. Після цього нас перекинули у ще більш гаряче місце — на КП «Майорськ» неподалік селища Озарянівка, що зараз є окупованим. вступили в зустрічний бій, зазнали втрат. Провівши евакуацію поранених, відійшли і далі виконували завдання тими силами, що залишились.

А вже згодом Владислав опинився на Херсонщині, де святкував 1 жовтня найкращий у своєму житті День народження. Тоді українські Сили оборони розпочали контрнаступ.

— Гарний був день народження, із вогником. Ми просувались в другому ешелоні, після цього отримали завдання блокувати село Українка до підходу основних сил на проведення зачистки. Вступили у вогневе зіткнення з противником, чекали на підмогу, якої, на жаль, не дочекались, натомість потрапили під обстріл з «Урагану».

Розповідаючи про бої, які вів його підрозділ, Влад щоразу згадує про втрати. Одразу видно, що молодому командирові найбільше болить, коли його побратими гинуть чи зазнають поранень.

— Моя основна мета — виконати поставлене завдання та зберегти здоров’я й життя моїх людей. Я відповідаю за кожного свого підлеглого, за їхню бойову готовність та навченість. Тому ми постійно, коли маємо вільну хвилину, навчаємось, відточуємо професійні навички, тренуємось злагоджено діяти в команді. Проти нас діє серйозний ворог, і чим краще ми підготуємось, тим ефективніше ми знищуватимемо противника.

російських загарбників Владислав поділяє на дві категорії. Перші — це типові рашисти з регулярної армії рф. Вони мають страх, невпевненість, вони губляться, можуть, якщо щось не виходить, відкочуватись, міняти тактику, тікати. Друга категорія — «вагнерівці», так зване м’ясо, яким просто закидають передові позиції українців. Як говорить офіцер, таке відчуття, що вони всі вживають психотропні препарати.

— Але незалежно від того, до якої із цих категорій належить окупант, його треба знищувати. І ми це робимо і будемо робити. За нашими спинами — родини, друзі, рідна земля. І наш обов’язок їх захистити. Саме любов до Батьківщини стала визначальним чинником для мене у виборі професії, і саме гордість за моїх предків і сучасників надає мені сили боротись за Україну.

Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram.

Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube.

Дізнайся першим!