Ув'язнений хустянин бачиться з дружиною двічі на рік

— Народився у закарпатському місті Хуст, — розповідає російською. — Малим із батьками переїхав до Києва. Закінчив Інститут фізкультури. Займався п'ятиборством. 1994-го в мене народилася старша донька Маргарита. Того ж року зі спортивною групою ми вперше виїхали за кордон — в Угорщину.

 

Про причини ув'язнення згадує неохоче.

 

— Я був молодий, усього 24 роки, вітер у голові гуляв. Одного вечора сиділи в ресторані, випили. Щось не поділили з місцевими. Побилися. Мене й товариша арештували. На той час українці й угорці недолюблювали одні одних. Нам інкримінували розбійний напад, згодом усе перевернули як спробу вбивства. Засудили на 13 років.

 

Покарання відбував у будапештській тюрмі.

 

— Умови тримання там набагато гірші, ніж в Україні. Годували нас напівфабрикатами. Через дев'ять років я спробував утекти. Домовився з охоронцями, заплатив. Поліція була корумпована. Утік до Праги.

 

До Чехії викликав дружину Ірину. Там у подружжя народилася менша донька Єлизавета.

 

— Через рік мене впіймали. Трішки відсидів у Празі, доки не екстрадували до Будапешта. Накинули п'ять років за втечу. Всього вийшло 18. 2000-го написав листа до влади. Попросив перевести мене в Україну. Розглядали заяву кілька років. Товариша екстрадували 2004-го, мене — через рік. Коли в Україні почали переглядати мою справу, виявилося, що строку 18 років у Кримінальному кодексі немає. Перекваліфікували на довічне ув'язнення. А от справу товариша переглядали раніше, присудили 15 років.

 

Дружина провідує двічі на рік.

 

— Частіше не має змоги. Вона викладає в Інституті фізкультури. Привозить фрукти. У в'язниці бананів, яблук і солодощів хочеться найбільше. Батьків не бачив майже 18 років. Не хочу, щоб вони приїжджали, бо дорога далека, а вони старенькі. Спілкуємося по телефону.

 

Меншу доньку вперше побачив, коли їй виповнилося 7.

 

— З дружиною ми довго готували її до цього, думали, як пояснити, аби не травмувати. Пригадую, подзвонив по таксофону одного разу додому, і слухавку підняла Ліза. Одразу впізнала мене, назвала папою. Тепер пише мені листи.

 

Каже, у в'язниці вивчив дві мови.

 

— До арешту вчив італійську. У в'язниці її підтягнув. У Будапешті зі мною сидів товариш, який володів англійською. Зубрив її зі словником по дві години на день. За чотири роки вивчив повністю. Зараз читаю літературу англійською й італійською, аби не забувалися. Півроку тому почав вивчати іспанську. Ще володію чеською, трохи говорю угорською.

 

Сповідається та причащається щотижня.

 

— Відколи сиджу, багато думаю про Бога. Перед в'язницею до церкви ходив рідко, суєта не пускала. В Угорщині бачив реабілітаційні центри для колишніх в'язнів. Якби вийшов на волю — створив би такий в Україні. Зовнішній світ в моїй уяві той, що був 18 років тому. Дружина каже, що все суттєво змінилося.

 

Щоранку прокидається о шостій. Вмивається, снідає кашею. О 9.00 йде на прогулянку. Бігає, віджимається, присідає.

 

— Як вертаюся в камеру, виливаю на себе відро холодної води в будь-яку пору року. Опісля починаю читати. Перечитав усю тутешню бібліотеку. Беру все, від Ніцше й Ґете до богословської літератури.

 

За п'ять місяців спливе 18-річний термін ув'язнення Андора. Тоді Верховний суд зможе переглянути його справу.

 

— Можливо, мене випустять на умовно-достроковій основі, — говорить. — Якщо вийду на волю, влаштуюся працювати в церкву.