Казарми з минулого століття стали рідною домівкою для трьох сотень хворих

Родичі приїжджають на свята

Так сталося, що для одних цей заклад – домівка, для інших – щоденна робота, котра полягає в догляді за хворими. Працівників у штаті 200 –  техперсонал і медики. «Вік наших підопічних – від 18 років і вище, – розповідає в.о. директора Тур’я-Реметівського психоневрологічного інтернату Марія Гаджега. – Поділені вони на групи: від 18 до 35, від 35 до 60 і після 60 років». Із 300 жителів 110 таких, що не можуть рухатися. Цілком лежачих в інтернаті пятеро.

Потрапляють люди до закладу за направленням Управління соціального захисту, якщо їх фізичну неповносправність підтвердили в психлікарні. Цього року в інтернаті четверо новачків.

До когось родичі приїжджають, а хтось їх не має зовсім. Спеціальних прийомних днів у закладі  немає: коли близькі до когось навідалися, тоді їм тут і раді. За спостереженням працівників, зазвичай найбільше люду приїжджає у Різдвяні та Великодні дні. А кому з мешканців дозволяє здоров’я, того з інтернату на кілька тижнів відпускають додому.

Коли  журналіст «Замку» навідався до соціального закладу, більшість мешканців прогулювалася подвір’ям. Якраз, пояснила пані Марія, очікували на лис­тоношу.

Мешканці мають пенсію, але отримують тільки її чверть – решту стягує держава як плату за утримання. Гроші витрачають у місцевих магазинах.

Кілька чоловік одразу, бачачи мене – сторонню людину, люб’язно вітаються. Дехто просить сфотографувати. 60-річний Іван Іванович, дізнавшись, що біля нього журналіст, скаржиться на свою доньку. Мовляв, це вона його відправила сюди. А будинок у Виноградові продала. На питання, чи подобається йому в закладі, відповідає по-філософськи: подобатися мусить.

31-річний  Іван живе в інтернаті уже 2 роки. На дозвіллі малює картини, котрими прикрасили бібліотеку закладу. Чоловік каже, що на один твір йому треба 2 дні. Родичі Івана живуть у Хусті. На жаль, у чоловіка сумний привід їх відвідати – днями помер його батько. Тож Іван збирається в дорогу. А щодо інтернатів, каже, найбільше йому сподобалося жити таки не в Тур’я-Реметівському, а у Виноградівському (тамтешній заклад розрахований на хлопців до 18 років, детально про нього «Замок» писав у № 29  від 29.07. 2010. – Ред.).

Для тих, хто любить почитати, в інтернаті працює бібліотека. «У нас є книги про війну, детективи, історичні  романи, фантастика, – розповідає культорганізатор закладу Марія Мешко. – Літературу нам подарували з сільської бібліотеки, держава книги не купувала вже досить давно».

Тож хто з мешканців хоче, має можливість поринути у світ письменства. А ще в інтернаті, як і в інших таких закладах, лікують працею. Так, мають своє тваринне й городне господарства. Тримають кілька корів, раніше сіяли озимину. Правда, тепер не будуть – вирішили, що краще навесні вкинути у ріллю ячмінь і кукурудзу.

Стіни плачуть... за ремонтом

Що одразу впадає в око сторонній людині в інтернаті, то це вигляд приміщень. Стіни будівель предавно не бачили ремонту, є проблеми й з каналізацією. Воно й не дивно: адже ці приміщення побудовані ще в минулому столітті як казарми для угорської армії. Один із корпусів, розрахований на близько 70 чоловік, взагалі закритий – стоїть, як то кажуть, без вікон, без дверей – потрібен капітальний ремонт. Тож виникає й проблема скупченості – в одній кімнаті іноді тісниться й 5 чоловік.

 Разом із тим на деяких корпусах уже поміняли вікна на плас­тикові, за державні гроші відремонтували їдальню, зокрема й дах. А голландська організація допомогла оновити кухню. Тож тепер принаймні місце харчування виглядає по-європейськи. Чого, на жаль, не скажеш про інші корпуси.

Як  прокоментував «Замку» начальник головного управління праці та соціального захисту населення Закарпатської ОДА Віктор Мацола, питання ремонту в закладі справді актуальне. Нині готують проектно-кошторисну документацію. Якщо депутати облради її затвердять, то вже наступного року в бюджеті шукатимуть відповідні кошти. Поки що конкретної цифри немає, але в соцзахисті кажуть: на ремонт потрібні мільйони. Чи знайдуть їх у бюджеті наступного року, поки ніхто говорити не береться.

До  слова, про те, що умови в закладі далекі від ідеальних, наголосив і представник голландської організації Ерік Блюмкольк, коли зустрічався з керівництвом ОДА. Сам пан Блюмкольк улаштував для працівників інтернату тренінг, як краще працювати з людьми, котрі мають психоневрологічні відхилення. А ще радує, що голландці допоможуть побудувати каналізацію для одного з корпусів. Це вирішить проблему антисанітарії.

Між іншим, автор матеріалу побував у подібному закладі для людей із психоневрологічними захворюваннями в польському місті Колобжег. Як там і як у нас – небо і земля. У сусідній країні діє спеціальне «Товариство сприяння особам із розумовою неповносправністю», котре опікується такими закладами. Так-от у польських, на відміну від українських, одночасно живуть і дорослі, і діти, чоловіки і жінки. У кімнатах мешкають по двоє –  там охайно прибрано, стіни розмальовані в легкі тони, у кожній кімнаті є телевізор, холодильник, душова. Прямо у цьому закладі молодші малюють картини, ліплять скульптурки, займаються різьбою по дереву та іншими видами художнього мистецтва. Старші ж працюють у швейному цеху або в друкарні. Спілкування з мешканцями польського інтернату переконало, що вони  більш соціально адаптовані, ніж такі ж люди в українських інтернатах.

Дуже хочеться, аби найближчими роками й Україна могла похвалитися, що в наших психоневрологічних закладах умови принаймні схожі на європейські.