Ромським жінкам працювати заборонено, тому живуть на дитячі гроші

Циганське поселення відокремлене від села залізничним переїздом. Починається з двоповерхових будинків. Майже в кожному дворі стоїть автомобіль. Найчастіше - "мазди", "жигулі". В центрі табору - церква. Всі тутешні роми - баптисти. За церквою починаються скромніші, одноповерхові будинки. У полі видніються  бараки.

- Табір у нас розділений на три частини. Найбільше людей мають прізвища Богар і Лакатош, - каже 40-річний Іван Богар. Він у старій шкіряній куртці поверх синьої сорочки. - Тут живуть багатії, - показує на дво-і триповерхові будинки. - Вони живуть з того, що їздять на заробітки. Зароблені гроші дають у кредит біднішим. На 100 доларів за місяць потрібно накинути 200-300 гривень зверху. Якщо позичив велику суму, а повернути нема з чого - забирають будинок. Так не одного вже на вулицю викинули. А тут - середняки, - махає на більш скромні будинки. - Найбідніші цигани живуть в бараках.

Веде до табору.

- У нас свої закони і своє життя. Працюють тільки чоловіки. Жінкам працювати заборонено.  Виїжджають на заробітки в Білорусь, Росію, на схід Україна з весни до осені. Під зиму привозять додому гроші. У школу жоден циганча з табору не ходить. Не мають у що одягтися, а ще ваші білі б'ють їх.

По вулиці проходить циганка в яскраво-червоній широкої спідниці. Несе два відра води.

-По циганським законам, жінка повинна ховати ноги, - пояснює вона. - На рік шию по три-чотири такі спідниці, і на неї йде 16 метрів матерії. Чоловік у мене щедрий - не шкодує грошей на вбрання.

Заходимо на вулицю, де живуть найбідніші цигани. Замість дороги - широка брудна стежка. Бігають десятеро дітей. Деякі босоніж і голяком. На вулиці в цей час +5 ° С.

- Вони у нас загартовані, - 37-річна Світлана Богар виходить з будинку в зеленій брудній спідниці. На руках тримає сина - біленького хлопчика з блакитними очима.

- У нас цигани не тільки смагляві, а й світловолосі. Бо раніше ваші, білі, наших циганок у дружини брали.

Світлана запрошує в однокімнатний будинок. Усередині - три ліжка, електрична плита. На підлозі стоять брудні миски, тарілки, каструлі.

- Раніше жила тут сама з дітьми. А потім прийшла сусідка Вілма. Каже, будинок дощ змив, з чоловіком Федьком і вісьмома дітьми не мають де притулитися. Попросилися на квартиру, поки свою побудують. Так і живемо - двадцять двоє в одній кімнаті. 

Під вікном у старій колискці спить немовля.

- П'ять тижнів дочці, - каже 43-річний Федір Богар. - Малу дружина годує грудьми. А інші діти не раз голодні лягають спати, бо не вистачає на хліб. Живемо з дитячих грошей. Але й ті не виплачують. Я ніде не працюю, тому що нічого не вмію. Дружина ходить по селах і просить продукти. Вчора сільські господині дали квасолі і макаронів, так будемо мати на вечерю.

Неподалік - будинок Івана Богарі. Усередині дві смагляві дівчата миють підлогу. Одна з них його донька 13-річна Анжела. Нещодавно розлучилася з чоловіком.

- Це тобі, тату, треба було, щоб я заміж вийшла, - дорікає.

- Так він же тобі подарунки приносив. Так незручно було відмовити. Все так в таборі роблять. Два місяці пожили і розлучилися. Він на рік старший був. Але не зійшлися характерами. Зате тепер у таборі не будуть говорити, що вона стара діва.